Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 41)

Отак вуличні ворожбити познімали свої крихітні ятки, повантажили свій небагатий скарб на тачки і чвалом рушили за межі міста. Дехто по дорозі не полінився й прокляв Лондон, але більшість сприйняла цей поворот долі гідно, себто по-філософськи. Подумки вже багато хто давно рішив, що в подальшому натомість займатиметься чимсь іншим — жебратиме на вулиці й крастиме, оскільки жебрання та крадіжки і так були їх аматорською нивою всі ці роки, відтак душевні їх муки були не такими сильними, як вам могло спасти на думку.

Проте лише один нікуди не дівся. Вінкулюс, маг із Треднідл-стрит, лишався в своїй будці й надалі пророкував злу годину, продавав дрібні помсти знехтуваним коханцям та ображеним підмайстрам. Природно, що м-р Норрелл завзято скаржився на нього в Комітет із розслідування магічних діянь, оскільки Вінкулюс якраз найбільше його дратував. Комітет із розслідування магічних діянь засилав до ворожбита справників і констеблів, які погрожували забити Вінкулюса в колодки, але той не зважав. Його слава поміж лондонців була такою великою, що Комітет побоювався бунту, якщо взяти мага силою.

Одного холодного лютневого дня Вінкулюс сидів у своїй будці поруч із церквою святого Христофора-ле-Стокса. Коли хтось із моїх читачів забув, на що були схожі всі ці ворожбитські будки в нашому дитинстві, я нагадаю, що вони радше скидалися на балаган для вистав із Панчем і Джуді або торгову ятку на ярмарку — такі собі полотняні шатра на дерев’яних каркасах. Жовта запона, до половини декорована густим коржем бруду, слугувала і входом до неї, і рекламною площею, на якій вивішували перелік доступних тут послуг.

Цього самого дня у Вінкулюса геть не було ані відвідувачів, ані надії на них. Із вулиць позникали перехожі, а над Лондоном навис гіркий сірий туман, що тхнув димом та дьогтем. Зазвичай крамарі нагортали у вогонь побільше вугілля і палили всі можливі світильники, марно намагаючись розвіяти морок та холод, але сьогодні еркери магазинів сумно поглядали на вулицю темними шибками: крізь туман не пробивався жоден огник. Тож ніхто не йшов витрачати гроші, і крамарі, розслабившись, стовбичили у довгих білих фартухах і напудрених перуках біля камінів та гомоніли одне з одним або ж просто грілися. В такі дні на вулицю не потикав носа ніхто, хто мав чим зайнятися вдома, решта ж, змушена вибиратись надвір, хутко робили свої справи й чим швидше верталися назад.

Промерзши до кісток, Вінкулюс понуро сидів за завіскою, перебираючи подумки імена двох-трьох власників пивниць, яких, можливо, вдалося би переконати відпустити йому трошки глінтвейну в кредит. Він уже майже надумав, куди податися найперше, як знадвору хтось — клієнт? — затупотів, хукаючи при цьому на свої пальці. Вінкулюс одіпнув завіску і вийшов на вулицю.

— Ти маг?

Вінкулюс із підозрою в голосі відповів, що так: чоловік йому нагадував судового пристава.

— Чудово. У мене для тебе робота.

— Два шилінги за просту пораду.

Чоловік поліз у кишеню, дістав гаманець і поклав два шилінги в руку Вінкулюсові.

Потім він заходився пояснювати, якої магії йому було треба і для чого. Він усе розповів дуже доладно, включно з тим, що на його думку, мав би зробити Вінкулюс для розв’язання цієї задачі. От тільки чим більше чоловік говорив, тим менше йому вірив Вінкулюс. За словами клієнта, сам він був із Віндзора. Що ж, цілком вірогідно. Правда, він говорив із північним акцентом, але ворожбита це не здивувало: люди часто в пошуках заробітку приїжджали на південь. Іще чоловік стверджував, ніби успішно займається пошиттям дамських капелюшків. А от ось це навряд, бо менш вірогідного капелюшного майстра годі було собі уявити. Вінкулюс і сам небагато про них знав, але йому точно було відомо, що вбираються вони за останнім словом моди. Цей же пан носив чорне пальто, старожитнє і латане-перелатане. Його сорочка, хоча чиста й доброго крою, мала фасон, що вважався би древнім ще двадцять років тому. Вінкулюс не знав жодної з назв цілої сотні і ще одного артикула, якими торгували капелюшні крамарі, та йому добре було відомо, що їх мають знати майстри з пошиття капелюхів. Цей чоловік нічого такого не знав і називав усе просто «рюшиками».

У таку холоднечу земля під ногами перетворилася на прикру суміш льоду й перемерзлого болота, тож коли Вінкулюс занотовував деталі в масну книжечку, він трохи оступився і рухнув на сумнівного капелюшника. Ворожбит намагався втриматись на ногах, але крига виявилася настільки підступною, що йому довелось вчепитися в чоловіка, ніби в щаблі драбини. Той, здавалося, неабияк перелякався, коли йому в обличчя повіяло дужим духом елю впереміш із капустою, а кощаві пальці обмацали його з ніг до голови, та він однаково змовчав.

— Перепрошую, — пробурмотів Вінкулюс, коли нарешті знову сподобився прийняти вертикальне положення.

— Вибачення прийняті, — чемно відповів йому сумнівний капелюшник, обтрушуючи з пальто крихти черствого хліба, грудочки збитого тлусту, бруд та інші дрібні знаки Вінкулюсової присутності.

Ворожбит і собі поправляв одяг, який трошки скуйовдився, поки він падав.

Сумнівний капелюшник правив далі.

— Як я і казав, моя справа процвітає, мої капелюшки вмить розкуповують у Віндзорі, і ледь не щотижня яка-небудь принцеса із королівського замку приходить до мене замовити собі новий головний убір або рюшики. Над дверима я повішав великий королівський герб із гіпсу, підзолотив його фарбою, і тепер усі знають, що мені виявляють ласку монарші особи. Але мене не полишає думка, що капелюшкова справа надто тяжка. Цілі ночі сидиш і шиєш ці шапочки, рахуєш гроші і так далі. Гадаю, життя би значно спростилось, якби мене покохала одна з цих принцес. У тебе є яке-небудь таке закляття, магу?

— Любовний приворот? Аякже! Однак недешево. Зазвичай беру по чотири шилінги за чарунок на молочарку, десять — на швачку і шість гіней — на вдову з власною справою. А от на принцесу… хм… — Брудними нігтями Вінкулюс задумливо пошкрябав щетину на щоці. — Сорок гіней, — навмання випалив він.

— Гаразд.

— То про котру мова? — запитав ворожбит.

— Про котру що?

— Про котру принцесу?

— Хіба вони не всі однакові, га? Від цього якось залежить ціна?

— Ні, не так щоб уже й залежить. Я вам запишу приворот на клаптику паперу. Розірвете його навпіл і одну половину вшиєте собі в нагрудну кишеню пальта. Іншу треба непомітно запхати в одяг принцеси, яку ви собі оберете.

Сумнівний капелюшник отетерів:

— І як мені, по-твоєму, це зробити?

Вінкулюс поглянув на чоловіка:

— Хіба не ви казали, що шиєте їм капелюшки?

— Ну, звісно же! — розсміявся добродій. — Звісно.

Вінкулюс підозріло глянув на нього.

— Із вас такий же капелюшник, як із мене… е-е…

— Маг? — припустив сумнівний капелюшник. — Визнай, це ж не єдиний твій фах. Адже ти, крім усього іншого, ще й обібрав мені кишені.

— Тільки того, що хотів переконатись, якими злочинами промишляєш ти, — відрізав Вінкулюс і потрусив рукою, поки з рукава не посипалися предмети, що він їх витягнув із кишень сумнівного капелюшника. Жменька срібників, дві золоті гінеї, три-чотири згорнуті аркушики паперу. Ворожбит підняв один із них.

Цидулки виявилися невеличкі, але з цупкого й дорогого паперу, їх помережали густі рядки, виписані акуратним почерком. Перший аркушик починався зі слів «Два закляття на те, щоби змусити впертюха покинути Лондон, і одне — на викриття того, чим зараз займається мій заклятий ворог».

— Маг із Гановер-сквер! — заявив Вінкулюс.

Чилдермасс (а це був саме він) кивнув.

Вінкулюс почитав заклинання. Перше мало переконати об’єкт у тому, що на кожен лондонський цвинтар учащають привиди похованих там людей, а на кожен міст — душі самогубців, які потопилися, стрибаючи з нього. І вся ця потороча мала би поставати перед об’єктом закляття в тій подобі, в якій була перед самісінькою смертю: із знаками вчиненого над ними насильства, хвороб, що їх спіткали, або спорохнілої старості. Од цього він настрахався би так, що ніколи б не наважився перейти міст або проминути церкву — а в Лондоні це неабияк дошкуляло б, адже мости стоять за якусь сотню футів один від одного, а храми розділяє ще менша відстань. Друге закляття мало переконати об’єкта в тому, що справжня і єдина любов та безмежне щастя чекають на нього в селі, ну а третє — що якраз мало встановити, чим зайнятий заклятий ворог, — передбачало використання дзеркала і повинно було, як задумав Норрелл, дозволити Чилдермассу шпигувати за Вінкулюсом.

Ворожбит вищирився:

— Можеш переказати мейферському магу, що його закляття на мене не подіяли!

— Справді? — саркастично перепитав Чилдермасс. — Може, це тому, що я їх не накладав?

Вінкулюс пожбурив папірці на землю.

— То накладай враз! — Він задерикувато склав на грудях руки і зблиснув очима, як щоразу робив, викликаючи Духа ріки Темзи.

— Дякую, але ні.

— Чого ж ні?

— Бо, як і ти, не люблю, коли мені розказують, як робити свою справу. Хазяїн наказав у будь-який спосіб витурити тебе з Лондона. Але я збираюся зробити це по-своєму. Не так, як він каже. Ходімо. Гадаю, Вінкулюсе, буде найкраще, якщо ми з тобою спокійно поговоримо.

Вінкулюс замислився:

— Може, пошукаємо для розмови теплішого місця? Де наливають ель, скажімо?

— Звісно. Як тобі заманеться.

У них під ногами вітер ганяв папірці із Норрелловими закляттями. Вінкулюс нахилився, зібрав їх докупи і, не зважаючи на бруд і солому, що до них поналипали, поклав у нагрудну кишеню свого пальта.