Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 42)

21

Марсельська колода

Пивниця звалася «Ананасом» і колись давно правила за сховок для сумнозвісного злодія та вбивці. Цей злодій і собі мав заклятого ворога, зловмисника нічим не кращого від нього самого. Якось вони вдвох скоїли страшний злочин, але обидві частки награбованого перший злодій лишив собі, виказавши при цьому міській владі ймовірний сховок свого ворога. Коли ж останній втік із Нью-ґейтської тюрми, то першим ділом, опівночі рушив до «Ананаса» в товаристві тридцятьох зарізяк. Душогуби начисто розібрали черепицю з даху пивниці й цеглу її стін, аж поки не добралися до крадія. Що сталося далі, ніхто не бачив, але моторошний лемент із чорної хоч око вийми вулиці запам’ятали всі. Нинішній власник закладу зауважив, що похмура слава «Ананаса» йшла йому на користь: одвідувачів було вдосталь, та й не потрібно було витрачатися на те, щоб лагодити будинок: вистачало самих дощок і смоли, щоб латати діри в стінах — зате пивниця мала вигляд, ніби постійно зализувала рани, одержані в боях із сусідами.

Три масні східці одразу вели від входу з вулиці в похмуру залу. В «Ананасі» витав неповторний аромат, у якому перемішалися запахи елю, тютюну, природний дух одвідувачів та пекельний сморід з річечки Фліт, яку вже незліченні роки всі мали за міську помийницю. Фліт бігла попід підвалинами «Ананаса», який одного дня мав-таки в ній потонути. Стіни пивниці прикрашали дешеві гравюри: портрети славетних злочинців минулого століття (всі вже повішеники) та портрети непутящих синів короля, які ще на шибеницю не потрапили.

Чилдермасс із Вінкулюсом присіли за столик у кутку. Непевна дівка принесла їм дешеву лойову свічку й два металеві кухлі з гарячим пряним елем. Платив Чилдермасс.

Вони пили мовчки якийсь час, аж раптом Вінкулюс підвів погляд на Чилдермасса:

— Що то була за дурня про капелюшки й принцес?

— Ну, мав я одну ідейку, — розсміявся Чилдермасс. — Від найпершого дня, що минув із твоєї появи в книгозбірні мого хазяїна, він клопочеться перед усіма своїми могутніми друзями, щоби звести тебе з цього світу. Навіть просив лорда Гоксбері та сера Волтера Поула, щоб вони передали його скаргу самому королю. По-моєму, він чомусь вирішив, що тільки-но Його Величність дізнається про це, то нашле на тебе усе своє військо. От тільки й лорд Гоксбері, і сер Волтер сказали, що навряд чи король перейматиметься якимсь обірванцем із-за жовтої шторки. З іншого боку, мені спало на думку: якби Його Величність дізнався, що ти загрожуєш незайманості його доньок, то міг би й по-іншому глянути на цю справу[119].

Чилдермасс знову приголубив кухоль із пряним елем:

— Але ж скажи мені, Вінкулюсе, хіба тобі не набридли всі ці фальшиві закляття й удавані пророцтва? Половина твоїх клієнтів приходять із тебе посміятися. У твою магію вони вірять не більше від тебе самого. Твій день добігає кінця. Тепер в Англії є справжній маг.

— Маг із Гановер-сквер? — Вінкулюс зневажливо пирхнув. — Усі можновладці Лондона сидять і розказують одне одному, що не бачили мага, щиросерднішого від нього. Та я магів знаю, і саму магію знаю, і скажу тобі так: усі вони брешуть, і цей — більше від усіх.

Чилдермасс знизав плечима, ніби не хотів морочитись із запереченнями.

Вінкулюс перехилився через стіл:

— «Магію писано буде на ликах камінних горбів, та розум її не вмістить; голі дерева узимку складуть чорні письмена, та їх не збагнуть».

— Горби? Дерева? Вінкулюсе, коли ти востаннє бачив горб чи дерево? Чого б тобі не сказати, що магію писано буде на фасадах брудних будинків або що чорні знаки складатиме дим із коминів?

— Це ж не моє пророцтво!

— А, ну звісно ж. Ти твердиш, що так провістив сам Король Крук. А втім, тут немає нічого дивного. Кожен шарлатан, який мені траплявся, запевняв, ніби мовить од імені Короля Крука.

— «Я сиджу на чорнім престолі в тіні, — бурмотів Вінкулюс, — та не побачать мене. Дощ одкриє мені двері, і я пройду ними».

— Нівроку. Гаразд, якщо пророцтво ти написав не сам, то де його роздобув?

Якусь мить здавалося, що Вінкулюс не відповість, але раптом він промовив:

— Так записано в книзі.

— Книзі? Якій книзі? В мого хазяїна велетенська бібліотека, але такого пророцтва він не знає.

Вінкулюс промовчав.

— Ти маєш цю книгу? — напосідав Чилдермасс.

— Я її зберігаю.

— Так а де ти її дістав? Звідки вкрав?

— Нічого я не крав. Успадкував. Це найбільша слава й найбільший тягар людини в нашу добу.

— Якщо вона дуже цінна, можеш спродати її Норреллу. Він і раніше платив шалені гроші за книги.

— Магові з Гановер-сквер ця книга не належатиме ніколи. Він її навіть не побачить.

— Де ж ти зберігаєш такий великий скарб?

Вінкулюс холодно прокашлявся, немовбито говорив: навряд чи про це дізнається слуга ворога.

Чилдермасс гукнув дівку й замовив іще елю. Вони випили і ще трохи посиділи мовчки. Потім Чилдермасс дістав із нагрудної кишені пальта колоду карт і показав її Вінкулюсу:

— Це марсельське таро[120]. Бачив такі раніше?

— Не раз. Але ця якась інакша.

— Це копія колоди, що належала одному морякові, з яким я заприязнився у Вітбі[121]. Він її купив у Ґенуї, бо мав намір з її допомогою шукати піратські скарби, та коли дійшло до діла, він раптом збагнув, що не розуміється на картах. Тому запропонував їх мені. Я ж був бідний і не мав чим заплатити. Тож ми уклали інакшу угоду: я наворожу йому майбутнє на цих картах, а він дозволить мені їх взяти і зробити копію. На жаль, його корабель віддав швартові раніше, ніж я встиг доробити малюнки, а тому половину колоди я малював по пам’яті.

— І що ж ти йому наворожив?

— Правду. Що він потоне в морі ще до кінця року.

Вінкулюс схвально розсміявся.

Коли Чилдермасс уклав угоду з покійним моряком, то був, здається, настільки бідний, що мусив малювати карти на зворотах рахунків із пивниці, списків прання, листів, старих асигнацій та афіш. Уже згодом він поналіплював свої аркушики на кольоровий картон, хоча в декількох місцях зі звороту прозирав старий друк або почерк, надаючи колоді химерного вигляду.

Чилдермасс виклав дев’ять карт у ряд. Перегорнув першу.

Під картинкою було число і напис: «VIIII. L’Ermite»[122]. На карті був зображений дідок у чернечій рясі з каптуром. В руці фігурка тримала ліхтаря, а другою спиралася на ціпок так, ніби розучилася користуватися руками-ногами від постійного сидіння за наукою. Обличчя монаха здавалося зморшкуватим і підозрілим. Над картою ніби струменіло сухе повітря, що огортало пилюкою схилену над нею людину.

— Хмм! — проказав Чилдермасс. — Твоїми нинішніми діями керує відлюдник. Це ми і так знали.

Наступною картою виявився «Le Mat»[123] — єдина карта без номера, так ніби зображений на ній персонаж походив з іншої історії. На карті Чилдермасса був намальований чоловік, що, ідучи влітку дорогою, проходив попід деревом. Він схилявся на патерицю, а другу палицю ніс на плечі. На ній мотлявся клунок. За чоловіком біг невеличкий песик. Постать мала означати дурня, блазня зі стародавніх часів. На шапці в нього теліпалися дзвіночки, а на колінах були пов’язані стрічки, які Чилдермасс розфарбував червоним і зеленим. Схоже, слуга мага не знав, як розтлумачити цю карту. Він трохи подумав і перегорнув наступні дві: «VIII. La Justice»[124] із коронованою жінкою, що тримала в руках меч і терези, та двійка Жезлів. Жезли були схрещені і, крім усього іншого, могли позначати роздоріжжя.

Чилдермасс коротко пирхнув, схрестив руки та подивився на Вінкулюса не без утіхи.

— Ну і ну! Ось ця карта… — Тут він постукав пальцем по «La Justice». — …говорить мені, що ти вже зважив варіанти і прийшов до рішення. А ось ця… — Чилдермасс показав на Жезли. — …свідчить про те, яким саме є твоє рішення. Ти готовий пуститися в путь. Здається, я тільки марнував свій час. Ти й без мене вже надумав податися геть із Лондона. Стільки обурень, Вінкулюсе, коли ти й так збирався йти!

Ворожбит знизав плечима, немовби говорив: хіба Чилдермасс чекав чогось іншого?

П’ятою картою виявився «Valet de Coupe» — Паж Кубків. Пажа всі уявляють юнаком, але картинка зображувала зрілого чоловіка зі схиленою головою. Розколошкана чуприна, густа борода. В лівиці він тримав важкий кубок і на обличчі мав такий дивний, змучений вираз, наче ніс найтяжчий келих світу. Ні, йшлося про якийсь інший тягар, не видний одразу. Через матеріали, з яких Чилдермасс мусив виготовити карти, зображення мало вкрай незвичний вигляд. Його нанесли на зворот листа, писані рядки якого тепер проглядали крізь папір. Відтак одяг чоловіка був плетивом рукописних букв, і навіть його обличчя та руки мали на собі фрагменти літер.

Вінкулюс розреготівся, забачивши це, немовбито впізнав карту, і, вітаючи її, тричі плеснув по стільниці. Можливо, саме тому Чилдермасса вперше пройняв сумнів.

— У тебе є повідомлення для когось іще, — вагаючись промовив він.

— І наступна карта покаже мені цю людину? — киваючи, запитав ворожбит.

— Так.

— Ого! — вигукнув він і сам перевернув шосту карту.

Це був «Cavalier de Baton» — Лицар Жезлів. Чоловік у крислатому капелюсі сидів верхи на блідому коні. Сільську місцину, якою він їхав, позначали нечисленні камінці й жмутки трави під копитами коня. Одяг був справний і на вигляд дорогий. Із якоїсь незбагненної причини лицар мав важкого кийка. Але слово «кийок» додавало тій речі солідності, бо йшлося хіба що про товсту гілку, виламану з дерева чи живоплоту. На ній ще вціліли сучки і листя.