Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 44)
Одруження мало бути найпростішою справою. Їх підтримували всі друзі, а рідний брат леді (єдиний її родич) прагнув цього шлюбу чи не сильніше від самого Джонатана Стрейнджа. Щоправда, Лоренса Стрейнджа геть не влаштовувала злиденність майбутньої нареченої, проте його змога шкодити цьому задуму зійшла нанівець, коли старий замерз на смерть із власної провини.
Та хоча Джонатан Стрейндж от уже кілька місяців вважався залицяльником юної леді, справа до заручин, яких очікували з години на годину, поки не дійшла. Не можна сказати, що вона його не кохала, він був певен — кохала, — проте інколи в нього складалося враження, ніби дівчина його покохала тільки заради того, щоб постійно сваритися. Від такого він дещо розгубився. Джонатану Стрейнджу здавалося, він зробив усе, щоб вволити її побажання щодо своєї поведінки. Він майже покинув карти й інші азартні ігри, практично не пив спиртного — лиш трохи більше пляшки на день. Заявив їй, що не проти частіше ходити до церкви, якщо вона цього хоче. Скажімо, раз на тиждень або навіть два, коли їй так сподобається більше. Та вона відповіла, що не зазіхає на його свободу совісті і що такі речі не можна нав’язувати. Він знав, що їй не до вподоби його часті поїздки в Бат, Брайтон, Веймут і Челтенем, тому він запевнив, що їй не варто боятися тамтешнього жіноцтва, хай воно і чарівне та однаково нічого не важить для нього. Юнка відповіла, що її хвилює геть інше. І що
На це Джонатан Стрейндж відповідав, що цілковито з нею згоден і весь минулий рік постійно будував плани, як опанувати якусь професію або, може, чомусь навчитись. Самі по собі плани були дуже гарні. Він збирався відшукати нужденного генія-поета і взяти його під крило; він думав навчатися праву; шукати викопні рештки на пляжах Лайм-Риджиса; придбати ливарню; опанувати гірничу справу; розпитати приятеля про нові досягнення в сільському господарстві; зайнятися богослов’ям; врешті-решт дочитати захопливу книгу про інженерну справу, яку, він майже точно пам’ятав, залишив на столику в дальньому закуті батькової бібліотеки два-три роки тому. Але всі ці прожекти наражалися на якусь нездоланну перешкоду. Нужденних геніїв-поетів, виявилось, не так просто відшукати[129]; навчальні книги для правників виявилися нудні; він так і не згадав імені приятеля, котрий знався на сільському господарстві; а того дня, як він збирався у Лайм-Риджис, пішов страшенний дощ.
Так воно й тривало далі. Юній леді він заявив, що шкодує, бо не пішов служити на флот багато років тому. Це було би найкращим для нього заняттям! Але в ті дні йому не дозволив би батько, а зараз йому вже двадцять вісім, і з морською кар’єрою він спізнився.
Цю навдивовижу всім невдоволену леді звали Арабелла Вудгоуп. Вона була донькою блаженної пам’яті душпастиря парафії святого Світуна у Кланбері[130]. Коли помер Лоренс Стрейндж, вона саме гостювала в друзів ув однім ґлостерширськім селі, де настоятелем церкви служив її брат. Лист зі співчуттями, який вона написала Джонатанові Стрейнджу, прибув до нього вранці у день похорону. В нім вона висловила все, що годиться говорити з такої нагоди — шкоду за його втратою, яку дещо погамовувала пам’ять про численні вади м-ра Стренда-старшого. Але це було не все. Вона хвилювалася за нього. Шкодувала, що не може бути поруч із ним у Шропширі. Висловлювала жаль через те, що в такий час він опинився далеко від друзів, сам один.
І тут він зважився враз. Навряд чи коли випаде зручніший і кращий момент. Її ніколи більше не сповнюватиме така ніжність, замішана на хвилюванні, а йому ніколи не стати багатшим. (Джонатанові Стрейнджу не до кінця вірилося, що дівчина і справді байдужа до його статків, як вона переконувала.) Він подумав, що з міркувань добропристойності мусить витримати паузу між батьковим похороном і пропозицією руки та серця. Три дні здавалися цілком пристойним часом, і вже вранці четвертого дня він звелів камердинерові зібрати його речі, а конюху — сідлати коня. Він вирушав у Ґлостершир.
Із собою Джонатан Стрейндж взяв тільки нового слугу. Вони багато спілкувався і він помітив, що це чоловік завзятий, вигадливий і здібний. Новий слуга з радістю погодився їхати (хоч в своїм марнославстві й уважав це за найприроднішу пропозицію). Тепер, коли він уже забив найголовнішого велетня в своїй історії і, як годиться, перейшов зі світу міфів у буденний світ, напевно буде краще повідомити читачам його ім’я, ім’я звичайного смертного. Слугу звали Джеремі Джонс.
Першого дня в дорозі мандрівники зазнали звичайних подорожніх пригод: посварилися з чоловіком, котрий безпричинно натравив на них свого гавкітливого собаку, перехвилювалися за коня м-ра Стрейнджа, що раптом став виявляти ознаки хвороби, але після належної перевірки виявився цілковито здоровим. Уранці другого дня вони їхали красивими горбистими місцями, проз зимові ліси та охайні, заможні на вигляд ферми. Джеремі Джонс вправлявся у тому, як має поводитися в міру гордовитий слуга джентльмена, чий пан тільки-но набув права володіння значною спадщиною, а Джонатан Стрейндж думав про Арабеллу Вудгоуп.
Тепер, коли настав день їхньої нової зустрічі, його почали брати сумніви щодо прийому. Стрейндж тішився, що Арабелла зустрічатиме його разом із братом — милим добрим Генрі, який не тільки всіляко заохочував цей союз, а ще й розхвалював його сестрі, як тільки міг, — Стрейндж у цім ні разу не сумнівався. А от щодо друзів, у яких гостювала зараз Арабелла, він такий певен не був. Йшлося про священника з дружиною. Про них він нічого не знав, але від природи ставився до духовенства з недовірою, як і належить молодому, заможному чоловіку, звиклому потурати власним бажанням. Хтозна, яким іще надмірним чеснотам та зайвій жертовності могли вони навчати дівчину кожного дня?
Низьке сонце відкидало довгі тіні. На гіллі дерев та западинах у полі іскрилася наморозь. Побачивши селянина за плугом на ріллі, він одразу згадав про сім’ї, чиє існування залежало від землі і про чий добробут завжди турбувалася міс Вудгоуп. У його голові почала розгортатися ідеальна розмова. «Які ваші наміри щодо орендарів?» — запитала би вона. «Наміри?» — перепитав би він. «Так. Як ви збираєтеся полегшити їхній тагар? Ваш батько обібрав їх до останнього пені. Він зробив їхнє життя мізерним». «Знаю, — погодився би він, — я ніколи не схвалював батькових учинків». «То ви вже знизили ренту? — запитала би вона далі. — Поговорили з парафіяльною радою? А про притулки та школи ви вже думали?»
— Дуже нерозважливо з її боку вести мову про ренти, про притулки і про школи, — похмуро думалося Стрейнджеві. — Батько ж помер не далі, як минулого вівторка.
— Диво та й годі! — раптом озвався Джеремі Джонс.
— Хмм? — запитав Стрейндж. Він зауважив, що вони зупинилися під білими воротами. На узбіччі стояв охайненький білий будиночок. Споруджений нещодавно, він мав шість стін і готичні вікна.
— Ну, і хто тут збирає подорожчину?
— Хмм? — перепитав Стрейндж.
— Це хатинка митаря, сер. Онде на дошці зазначено, скільки треба платити. Але ж тут нікого немає. Мені залишити шість пенсів?
— Так-так. Як хочеш.
Отже, Джеремі Джонс поклав на порозі будиночка шестипенсовик і відчинив ворота Стрейнджу. За якихось сто ярдів вони опинилися в селі. Тут стояла стародавня кам’яна церква, і золоте зимове світло грало на ній, дорога пролягала алеєю давніх покручених грабів, поміж яких виднілися охайні кам’яні будиночки, з коминів піднімався дим. Понад шляхом у берегах із сухою пожовклою травою біг струмок, на билинках висіли крижані бурульки.
— Де люди? — здивувався Джеремі.
— Що? — запитав Стрейндж. Він озирнувся і побачив двох дівчаток, що визирали з вікна хатинки. — Он.
— Ні, сер. То діти. Я кажу про дорослих. Я їх не бачу.
Правда, жодного дорослого видно не було. Гуляли курчата, у соломі на старезному возі сидів кіт, у полі ходили коні, та всі люди, здавалося, кудись поділися. Щойно Стрейндж і Джеремі виїхали із поселення, причина такої химородії стала очевидна. У сотні ярдів за селом якийсь натовп зібрався біля зимного живоплоту. Усі були озброєні хто чим — сікачами, серпами, дрючками і рушницями. Картина виходила дуже дивна, лиховісна й кумедна водночас. Село ніби пішло війною проти кущів глоду й бузини. Низьке зимове сонце золотило одяг та зброю напружених, зосереджених поселян, за якими тягнулися довгі голубі тіні. Усі зберігали цілковиту мовчанку, і коли би хто не поворухнувся, то робив це обережно, немовби боячися зробити найменший шум.
Проїжджаючи повз них, Стрейндж і Джеремі попіднімалися в стременах та витягли шиї, намагаючись роздивитися, що ж там таке привабило увагу людей.
— Диво та й годі! — вигукнув Джеремі Джонс, коли вони вже проїхали. — Там же нічого не було.
— Ні, — заперечив Стрейндж, — там був якийсь чоловік. Не дивно, що ти його не помітив. Я й сам спочатку був прийняв його за корінь, але то точно чоловік: високий, худий, виснажений, — і справді радше корінь, але все ж таки чоловік.