Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 45)
Дорога привела їх у темний зимовий ліс. Цікавість Джеремі Джонса тільки розпалилася, він усе міркував, ким міг бути той чоловік і що поселяни хотіли йому заподіяти. Раз чи два Стрейндж відповів йому навмання, проте невдовзі повернувся думками до місс Вудгоуп.
— Краще нам обійтися без обговорення змін, які спричинила батькова смерть, — думав він. — Надто небезпечно. Почати треба з легших, нейтральних тем. Наприклад, із пригод цієї поїздки. Чим же її зацікавити? — Він роззирнувся навколо. Їх зусібіч оточували дерева, з яких крапала вода. — Невже нічого такого? — І Стрейндж пригадав вітряк у Герефорді, на одному з крил якого розвівався дитячий червоний плащ. Крила крутилися, і в один момент вони волочили його по сльотавій землі, а в інший — він уже майорів у небі, немов яскравий багряний стяг. Ніби якась алегорія. — Потім я їй розкажу про порожнє село, дітей, що визирали із вікон, одна із лялькою в руках, а інша — з дерев’яним коником. Потім — про мовчазний озброєний казна-чим натовп та чоловіка під живоплотом.
«О! — безперечно скаже вона. — Сердешний! Що з ним сталося?» «Не знаю», — відповість їй Стрейндж. «О…» — скаже вона.
— Стій! — раптом напнув повіддя коня Стрейндж. — Так не годиться. Мусимо вернутись. Мені ніяково, тільки-но подумаю про чоловіка під живоплотом.
— Хух! — полегшено видихнув Джеремі Джонс. — Радий, що ви це сказали, сер. А то мені теж.
— Ти ж не брав з собою ніяких пістолів? Ні? — уточнив Стрейндж.
— Ні, сер.
— Ч***! — вилаявся Стрейндж і одразу ж скривився, бо міс Вудгоуп не схвалювала лайку. — Може, хоч ніж? Абощо?
— Ні, сер. Нічогісінько. Але можете не перейматися. — Джеремі зіскочив із коня і пішов бродити підліском. — Якщо хочете, я зараз же зроблю нам кийки із цих гіляк. Буде не гірше од пістолів.
Біля невеличкого гайка хтось виламав собі пару дебелих ломак та й лишив їх так лежати на землі. Джеремі подав одну Стрейнджу. Справжнім кийком це назвати було складно, скоріше — товстою сучкуватою гілкою.
— Що ж, — із сумнівом проказав Стрейндж, — краще, ніж нічого.
Другою озброївся сам Джеремі. Так вони і поїхали назад до села і мовчазного натовпу.
— Агов, ви там! — Стрейндж крикнув до чоловіка в сорочці пастуха, обшитій плетеними шаликами, та крислатому капелюсі й помахав йому палицею, сподіваючись справити загрозливе враження. — Що?..
У цю ж мить декілька людей із натовпу озирнулися до нього та поприкладали пальці до губ.
До Стрейнджа під’їхав інший чоловік. Він мав трохи пристойніший одяг у порівнянні з пастухом — коричневе плисове пальто. Він торкнувся, вітаючись, свого капелюха і тихо промовив:
— Перепрошую, сер, але ви не могли би одвести коней подалі? Вони тупочуть копитами і голосно пирхають.
— Але ж… — почав був Стрейндж.
— Цитьте, сер! — прошепотів чоловік. — Ваш голос! Він надто гучний. Ще розбудите його!
— Розбуджу? Кого?
— Чоловіка під живоплотом, сер. Це маг. Хіба ви ніколи не чули, що передчасно розбуджений маг може відкрити шлях своїм снам у наш світ?
— Хтозна ж, які кошмари йому зараз сняться! — пошепки погодився з ним інший чоловік.
— Та як же… — почав Стрейндж. І знову кілька людей озирнулися на нього і на мигах показали, щоб він говорив тихіше.
— Як же ви знаєте, що він маг? — стишено повторив Стрейндж.
— А! Останні два дні, сер, він пробув у Монк-Ґреттоні. Говорить усім, що маг. Першого ж дня обдурив декілька дітей, змусивши їх красти пироги і пиво. Казав їм, ніби це для королеві фейрі. Вчора блукав по землях Фарвотер-Голлу, головного місцевого маєтку, сер. Місис Морроу, якій він належить, найняла його, щоб він їй провістив майбутнє, але він тільки і сказав, що її сина, капітана Морроу, застрелили французи, і тепер вона, бідолашна пані, геть злягла і говорить, що не встане до самої смерті. Тому, сер, ми вирішили, що годі нам цього чоловіка тут терпіти. Хочемо змусити його піти геть. А якщо відмовиться, то здамо його в робітний дім.
— Ну, це цілком розважливо, — прошепотів Стрейндж. — От тільки я не розумію…
Цієї миті чоловік під живоплотом розплющив очі. Натовп тихо й одностайно, громадою ахнув, а декілька людей відступили на пару кроків назад.
Чоловік видряпався з гілля живоплоту. Це було нелегко, бо глодове віття, бузинове галуззя, вуса плюща, гілля омели та пута схожого на неї «відьминого помела» поначіплювалися за ніч йому на одяг, руки-ноги та волосся й попримерзали до нього. Він сів. Схоже, юрба глядачів його анітрохи не подивувала. Ба більше, з його поведінки складалося враження, ніби він чекав публіки. Чоловік обвів усіх поглядом, зневажливо рохнув і засопів.
Він пробіг пальцями по волоссю, обтрусив пожовкле листя, гілочки і з десяток щипавок.
— Я простягнув руку, — пробурмотів він, ні до кого конкретного не звертаючись, — і ріки Англії обернулися й потекли назад.
Чоловік поправив хустину на шиї та виловив кілька павуків, що встигли оселитись у нього за пазухою. Лазячи туди рукою, він випадково оголив шию та горло, які виявилися прикрашеними химерним візерунком із синіх ліній, цяток, хрестів і кружалець. Замотавши шию знов, чим і завершився його туалет, він удоволено підвівся на ноги.
— Мене звуть Вінкулюс, — промовив він. Беручи до уваги те, що чоловік тільки-но провів ніч попід живоплотом, голос його звучав напрочуд гучно та ясно. — Десять днів я ішов на захід, шукаючи чоловіка, якому доля присудила стати великим магом. Десять днів тому мені було явлено його образ, і тепер певні містичні знаки підказують, що це ти!
Народ озирнувся поглянути, про кого йшлося.
Чоловік у сорочці пастуха, обшитій плетеними шаликами, підійшов до Стрейнджа та посмикав його за пальто.
— Це він про вас, сер.
— Про мене? — здивувався Стрейндж.
До них наблизився Вінкулюс.
— Зрозуміло, — перебив його Стрейндж. — І котрий я із двох? Ні, не кажіть. Це не має значення. Що один, що другий — суцільний страх. А коли ви вже переймаєтеся, аби я став магом, мушу повідомити, що ваші оповідки звучать не надто привабливо. Я же сподіваюся невдовзі взяти шлюб, тому життя в темному лісі в оточенні злодіїв та вбивць видається, м’яко кажучи, незручним. Пропоную вам пошукати іншого обранця.
— Не я тебе обрав, магу! Тебе обрано давним-давно.
— Що ж, значить, обиральники будуть розчаровані.
Вінкулюс пропустив цю ремарку повз вуха і міцно схопив коня Стрейнджа за вуздечку, щоб той не встиг поскакати геть. По тому зачитав усе пророцтво від початку і до кінця, повторивши свій номер, який уже виконував перед м-ром Норреллом на Гановер-сквер.
Стрейндж вислухав його з таким самим ентузіазмом, а коли ворожбит закінчив, нахилився до нього з коня і дуже повільно й чітко промовив:
— Я нічого не знаю про магію!
Вінкулюс примовк. Здавалося, він майже погодився визнати цей факт законною перепоною на шляху Стрейнджа до вершин магії. На щастя, він одразу придумав, як її подолати. Він поліз у кишеню і дістав зі свого пальта кілька аркушиків, на які поналипала солома.
— Ось, — промовив він з іще більш загадковим та вражаючим виглядом, ніж раніше. — В мене є пара заклинань, які… Ні-ні! Я не можу тобі їх дати! — (Стрейндж саме простягнув по них руку.) — Це дуже цінна річ! Я витерпів багато років мук і знущань, щоб їх роздобути.
— Скільки? — запитав Стрейндж.
— Сім шилінгів і шість пенсів, — відповів Вінкулюс.
— Згода.
— Сер, невже ви заплатите йому гроші? — запитав Джеремі Джонс.
— Якщо це змусить його замовкнути, то неодмінно.
Тим часом юрба поступово звернула своє невдоволення на Стрейнджа і Джеремі Джонса, чия поява більш-менш збіглася в часі з пробудженням Вінкулюса, а тому селяни раптом подумали, чи не могли ці дві об’яви бути плодом сновидінь ворожбита. Люди заходилися сваритись і вишукувати винного в тому, що Вінкулюс прокинувся. Суперечка вже переходила в сварку, як прибула офіційного виду персона в поважного виду капелюсі та повідомила, що Вінкулюс жебрак, а тому має вирушити в робітний дім. Ворожбит огризнувся, мовляв, він уже не жебрак, бо має цілих сім шилінгів і шість пенсів! І в найнахабніший спосіб побряжчав монетами перед обличчям чоловіка. З будь-якої іскри мала от-от спалахнути бійка, як раптом несподіваний мир повернувся в село Монк-Ґреттон: Вінкулюс просто одвернувся і пішов в один бік, а Стрейндж із Джеремі Джонсом рушили в інший.
Близько п’ятої години вони прибули в таверну в селі С*** під Ґлостером. Стрейндж уже й не вірив у плідне хоч із якого боку побачення із міс Вудгоуп, тому вирішив одкласти жалюгідну для обох зустріч до наступного ранку. Він замовив ситну вечерю і пішов відпочити у затишнім фотелі перед каміном з газетою в руках. Однак уже незабаром збагнув, що комфорт і спокій — лиш убогі замінники товариства міс Вудгоуп, а тому скасував замовлення й одразу вирушив до господи м-ра і місис Редмонд, щоб стати нещасним якнайшвидше. Вдома він застав тільки дам, місис Редмонд і міс Вудгоуп.
Закоханих важко назвати найбільш розважливими створіннями на світі, тож мої читачі навряд чи здивуються, дізнавшись, що розмірковування Стрейнджа про міс Вудгоуп малюють її портрет цілком хибно. І хоча їхні уявні бесіди, можливо, передають Арабеллині