Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 47)
— Місис Редмонд! Генрі! — крикнула Арабелла. — Негайно йдіть до нас! Тільки подивіться, що вдалося містерові Стрейнджу!
— Але ж хто це в біса такий? — промовив спантеличений Стрейндж. Він підняв люстро і зазирнув попід нього, немовбито очікував, що там знайдеться крихітний джентльмен у сірім сурдуті, готовий відповісти на всі запитання. Коли дзеркало вернулося на місце, видіння з тим чоловіком в іншій кімнаті нікуди не поділося. Нічого не було чути, проте вони бачили, як за ґратками каміна в іншій кімнаті танцює полум’я, як чоловік у напнутих на носа окулярах, що їхні скельця відображали вогонь, позирає то в одну книгу, то в іншу.
— Чому це ваш ворог? — спитала Арабелла.
— Не маю ані найменшої гадки.
— Може, ви йому заборгували грошей? — запитав м-р Редмонд.
— От не думаю.
— Хтозна, раптом це банкір. Це трошки схоже на контору, — припустила дівчина.
Стрейндж раптом розсміявся:
— Що ж, Генрі, можеш тепер на мене не супитися. Коли я і маг, то сякий-такий. Інші адепти цього мистецтва викликають фейрі й давно полеглих королів, а я, схоже, начаклував собі дух банкіра.
ТОМ II
Джонатан Стрейндж
— Чи може чарівник убити магією? — запитав у Стрейнджа лорд Веллінґтон.
Стрейндж насупився. Вочевидь, запитання йому не сподобалося.
— Гадаю, чарівник міг би, — визнав він. — Але джентльмен не став би.
23
Дім Тіней
Одного літнього дня 1809 року двоє вершників їхали запилюженою стежкою у Вілтширі. Небо вигравало яскравою блакиттю, а під ним, у глибоких тінях і мареві сонячного проміння, розкинулась Англія. Великий каштан схилився над дорогою, під деревом лягло ціле озеро чорної тіні, яке поглинуло вершників, що лишилися тільки голоси.
— …Коли ж ви, зрештою, наважитесь на публікацію? — запитав один. — Ви повинні це зробити, самі знаєте. Я багато міркував і дійшов до висновку, що найперший обов’язок кожного сучасного мага — публікуватися. Дивно, що Норрелл цього не робить.
— Ще зробить, дайте час, — відповів другий голос. — А що до моїх публікацій, то хто захоче мене читати? Тепер, коли Норрелл щотижня показує нове чудо, навряд чи когось зацікавить праця мага-теоретика.
— О, ви надто скромні, — промовив перший голос. — Не можна у всьому покладатися на Норрелла. Він не може охопити все.
— Але ж може. І робить, — зітхнув другий.
Як приємно зустріти старих друзів! Це ж бо м-р Ганіфут та м-р Сеґундус. Чому вони обидва верхи? Подібні вправи не до душі обом, та й вправлятися їм випадало нечасто: м-р Ганіфут був надто старим, а м-р Сеґундус — надто бідним. Та ще й такої днини! Спека стояла жахлива: м-р Ганіфут спершу пітнів, потім чухався і зрештою вкрився червоними прищами, а в м-ра Сеґундуса від сліпучого світла розболілася голова. То що ж ці двоє робили у Вілтширі?
Так уже сталося, що ведучи розшуки у справі маленької кам’яної скульптури та юнки з плющовим листям у волоссі, м-р Ганіфут на дещо натрапив. Він гадав, що знайшов убивцю, і це чоловік із Ейвбері. Тож м-р Ганіфут прибув до Вілтширу, щоби подивитися деякі старі документи в парафіяльній церкві Ейвбері.
— Якщо я справді натрапив на вбивцю, — пояснив він м-ру Сеґундусу, — тоді, можливо, мені вдасться з’ясувати, хто була та дівчина і що за лихі поривання спричинили її вбивство.
М-р Сеґундус поїхав, щоб і собі поглянути на папери та допомогти другові розібрати латину. Та, хоча м-р Сеґундус любив старі документи (ніхто не любив їх більше) та щиро вірив, що вони з м-ром Ганіфутом досягнуть успіху, потайки він сумнівався, чи зможуть сім латинських слів п’ятсотлітньої давності пролити світло на життя людини. Та м-р Ґаніфут був сповнений оптимізму. Потім м-рові Сеґундусу спало на думку, що раз вони вже у Вілтширі, то варто навідатися у Дім Тіней, що стоїть у цьому ж графстві: досі ж бо жоден із них його не бачив.
Більшість із нас ще у шкільні роки чули про Дім Тіней. Назва викликає в пам’яті туманні спогади про магію та руїни, але навряд чи бодай хтось пригадає, чим же вони такі важливі. Річ у тім, що історики магії досі сперечаються про значущість цієї споруди — а дехто поквапиться запевнити, що ніякої значущості у неї взагалі нема. Жодна з важливих подій в історії англійської магії не трапилась у цьому домі, ба більше: з двох магів, що тут мешкали, один був пройдисвітом, а другий — жінкою. Ні те, ні інше не додавало будівлі цінності в очах джентльменів-магів і джентльменів-істориків. А втім, ось уже два століття Дім Тіней має славу одного з наймагічніших місць в Англії.
Його звів у шістнадцятому столітті Ґреґорі Абсалом, придворний маг короля Генріха VIII і королев Марії та Єлизавети. Коли міряти успіх мага тим, скільки він начарував, тоді Абсалом взагалі не був магом, бо навряд чи бодай котресь із його заклять працювало. Натомість коли взяти за мірило успіху кількість зароблених грошей, тоді Абсалом, без сумніву, — один із найвеличніших магів в історії Англії, бо народився він бідаком, а помер багатієм.
Одним із найвидатніших досягнень Абсалома було таке: він переконав короля Данії віддати величезну жменю діамантів за закляття, яке нібито оберне плоть шведського короля на воду. Зрозуміло, закляття не спричинило нічого такого й близько, а на гроші, які маг вторгував за половину коштовностей, він звів Дім Тіней. Абсалом прикрасив його турецькими килимами, венеційськими дзеркалами, муранським склом і ще сотнею інших прекрасних речей. А коли дім було завершено, із будинком трапилася — можливо, трапилася — чи геть не трапилася — химерна пригода. Деякі дослідники вважають — а інші не вважають, — що магія, яку Абсалом нібито творив для своїх клієнтів, почала сама собою з’являтися в домі.
Однієї місячної ночі 1610 року дві служниці визирнули з вікна горішнього поверху й помітили зо три десятки вродливих леді та гарних джентльменів, що танцювали на моріжку. В лютому 1666 року ірландець Валентин Ґрейтрейкс вів бесіду гебрейською із пророками Мойсеєм та Аароном у маленькому коридорі біля величезної шафи для білизни[132]. У 1667 місис Пенелопа Челмортон, гостя дому, зазирнула в люстро і побачила маленьку дівчинку років трьох-чотирьох. Жінка дивилася, як дитина росте й старшає, а тоді впізнала в ній себе. Відображення місис Челмортон старіло, аж поки в дзеркалі не лишилося нічого, окрім висохлого мертвого тіла. Репутація Дому Тіней спиралася на сотню подібних історій.
Абсалом мав єдину дитину-доньку на ім’я Марія. Вона народилася та прожила усе життя у Домі Тіней, полишаючи його хіба на день чи два. У час її молодості тут бували королі й посли, вчені, солдати й поети. Навіть по смерті її батька люди приходили поглянути на згасання англійської магії, її останнє дивне цвітіння напередодні затяжної зими. Згодом відвідувачів ставало все менше, дім занепав і почав розвалюватися, а сад здичавів. Але Марія Абсалом відмовилася лагодити батьків будинок. Навіть уламки розбитих тарілок так і лежали на підлозі[133].
Коли Марії мало виповнитися п’ятдесят, плющ розрісся так густо та широко, що позаплітав усі шафи та підлогу — ходити по ній було слизько й небезпечно. Пташки виспівували в будинку так само, як і надворі. Коли Марія дожила до ста років, і сама вона, і будинок перетворилися на руїни, хоча обоє ще не згасли. Вона прожила ще сорок дев’ять років, доки не померла одного літнього ранку в своєму ліжку, в затінку величезного ясеня, крізь гілки якого пробивалося сонячне проміння.
Наближаючись того спекотного полудня до Дому Тіней, м-р Сеґундус та м-р Ґаніфут трохи побоювалися, щоби про їхню подорож не дізнався м-р Норрелл. Завдяки листам із виявами поваги й частим візитам адміралів та міністрів його значущість росла щогодини. Чи не вирішить маг, ніби м-р Ганіфут порушив умови угоди. Тому, аби якнайменше людей знали про їхні наміри, вони нікому не сказали, куди збираються, рушили в дорогу ще на світанку, найняли на одній фермі коней і поскакали до Дому Тіней далекими околицями.
Запилюжена біла алея привела їх до високої брами. М-р Сеґундус зійшов з коня, щоб відчинити її. Вилита з чудового кастильського заліза, брама проіржавіла, вкрившися темними, криваво-червоними плямами, а колишні обриси спотворилися. Від дотику на руці м-ра Сеґундуса лишився іржавий слід — так наче мільйон перетертих на порох троянд поєдналися у примарне видиво брами. Закручений метал колись оздоблювали маленькі барельєфи недобрих вишкірених облич, які тепер потріскалися і стали червоно-бурштиновими. Здавалося, що ту частину пекла, де вони мешкали, довірили забудькуватому демону, який надто перегрів казан.
За брамою росли тисячі ніжно-рожевих троянд, височіли похилені крони залитих сонцем в’язів, ясенів та каштанів, яскраво синіло чисте небо. Виднілися чотири високих фронтони, безліч сірих димарів та кам’яні ґрати на вікнах. Але сам Дім Тіней уже понад століття лежав у руїнах і нині він складався з бузини й шипшини так само, як зі сріблястого вапняку, й духмяного літнього леготу було в ньому стільки ж, скільки й каменю та деревини.
— Дуже схоже на Інакший Край, — промовив м-р Сеґундус.
Він захоплено притиснувся лобом до брами, й вона лишила на обличчі відбиток, ніби від розтовчених на порох троянд[134]. Він прочинив браму і завів коня всередину. За ним увійшов м-р Ганіфут. Вони прив’язали коней біля кам’яного фонтану й рушили досліджувати сади.