Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 49)

— Але ж це неймовірно! — перебив його м-р Ганіфут. — Дивовижно! Навіть сам містер Норрелл не спромігся б на таке!

— Та ні, — відказав Стрейндж, повернувшись до м-ра Ганіфута. — Це не так складно, як вам здається. Спершу треба надіслати леді запрошення — згодиться будь-яке закляття виклику. Я скористався Ормскірковим[135]. Звісно, найскладніше було прилаштувати Ормскіркове закляття таким чином, щоб ми з міс Абсалом потрапили в сон одночасно: Ормскірк настільки плутаний, що людина, яку викликають, може прийти будь-куди й будь-коли, вважаючи, що цілком виконала обіцяне. Визнаю, то було дуже непросте завдання. Утім, я задоволений результатом. По-друге, я мав накласти закляття на себе, щоб поринути в магічний сон. Звісно ж, я чув про такі чари, але, зізнаюся, ніколи не бачив їх, тому мусив винайти власні — смію визнати, вони слабенькі, але що тут вдієш?

— Боже правий! — закричав м-р Ганіфут. — То вся ця магія — ваш винахід?

— Ну, власне… — відказав Стрейндж. — Щодо цього, то у мене був Ормскірк. Я в усьому спирався на Ормскірка.

— Та хіба не краще було би скористатися Гетер-Ґреєм, аніж Ормскірком? — запитав м-р Сеґундус[136]. — Даруйте, я не маг-практик, але Гетер-Ґрей завжди видавався мені надійнішим за Ормскірка.

— Справді? — перепитав Стрейндж. — Звісно, я чув про Гетер-Ґрея. Нещодавно я почав листуватися з лінкольнширським джентльменом, який стверджує, ніби має примірник «Анатомії мінотавра» Гетер-Ґрея. То, виходить, Гетер-Ґрей справді вартий уваги?

М-р Ганіфут заперечив і заявив, що книжка Гетер-Ґрея — найбільша у світі нісенітниця, але м-р Сеґундус не погодився; Стрейндж так зацікавився, аж забув, що мав би сердитися на м-ра Сеґундуса.

Бо хто ж може довго гніватися на м-ра Сеґундуса? Смію припустити, є на світі люди, котрих обурюють доброта і люб’язність, а лагідність дратує, проте, на щастя, Джонатан Стрейндж до них не належав. М-р Сеґундус перепросив за зіпсовану магію, а Стрейндж, усміхнувшись і вклонившись, сказав, що м-рові Сеґундусу не варто тим перейматися.

— Сер, я навіть не запитуватиму, — звернувся Стрейндж до м-ра Сеґундуса, — чи ви маг. Легкість, із якою ви проникаєте в чужі сни, засвідчує вашу силу. — Тоді Стрейндж повернувся до м-ра Ганіфута: — А ви, сер, також маг?

Сердешний м-р Ганіфут! Пряме запитання поцілило в таку болючу точку! У глибині душі м-р Ганіфут лишався магом й не любив, коли йому нагадували про цю втрату. Він відказав, що був магом лише кілька років тому, але мусив облишити справу. Понад усе він би хотів і надалі нею займатися, адже вивчення магії — доброї англійської магії — було, на його думку, найшляхетнішим заняттям на світі.

Стрейндж здивовано на нього поглянув.

— Я не дуже розумію. Як це вас змусили облишити справу, коли ви того не бажали?

Тоді м-р Сеґундус і м-р Ганіфут розповіли йому, як були членами Вченого товариства магів Йорка і як м-р Норрелл знищив товариство.

М-р Ганіфут поцікавився думкою Стрейнджа про м-ра Норрелла.

— О, — всміхнувся Стрейндж, — містер Норрелл — святий покровитель англійських книгарів.

— Даруйте? — перепитав м-р Ганіфут.

— О, — відповів Стрейндж, — ім’я містера Норрелла звучить скрізь, де тільки провадиться торгівля книжками — від Ньюкасла до Пензанса[137]. Книгопродавець усміхається, вклоняється і каже: «О, сер, ви прийшли надто пізно! У мене було багато книжок про магію та її історію. Але я продав їх одному вельми вченому джентльмену з Йоркширу». Це завжди Норрелл. Звісно, завжди, коли хочете, можете придбати книжки, від яких Норрелл відмовився. Проте, як я з’ясував, книжки, від яких відмовився м-р Норрелл, чудово годяться хіба на розпал.

Ясна річ, м-р Сеґундус і м-р Ганіфут палали бажанням ближче зазнайомитися з Джонатаном Стрейнджем, а йому не менше хотілося поговорити з ними. Тож після низки звичних запитань і відповідей на них («Де ви зупинилися?» — «В Ейвбері, у заїзді «Ґеорґ»». — «Оце треба! Ми теж») четверо джентльменів хутко вирішили, що мають усі разом повернутися до Ейвбері й повечеряти.

Коли вони полишали Дім Тіней, Стрейндж зупинився біля порталу Короля Крука й запитав, чи не бував м-р Сеґундус або м-р Ганіфут у старій столиці Короля на півночі, в Ньюкаслі. Обоє не бували.

— Ці двері — точна копія тих, які трапляються в Нюкаслі на кожному кроці, — пояснив Стрейндж. — Перший такий портал вирізьбили, ще коли Король був в Англії. У тому місті, здається, куди б ви не повернули, з темної, запилюженої арки з’явиться Король і ступить назустріч вам. — Стрейндж криво всміхнувся. — Проте його обличчя завжди наполовину сховане, і він ніколи до вас не заговорить.

О п’ятій годині вони сіли вечеряти у залі таверни «Ґеорґ». На думку м-ра Ганіфута і м-ра Сеґундуса, Стрейндж виявився дуже приємним компаньйоном, жвавим і балакучим. Натомість Генрі Вудгоуп лише зосереджено їв, а закінчивши трапезу, дивився у вікно. М-р Сеґундус боявся, аби той не почував себе знехтуваним, а тому повернувся до нього і привітав його з магічними успіхами Стрейнджа у Домі Тіней.

Генрі Вудгоуп здивувався:

— Я й не думав, що це аж такий привід для радості. Стрейндж казав, що не зробив нічого видатного.

— Але ж, мій любий сер! — вигукнув м-р Сеґундус. — Хтозна, коли таке диво востаннє вершилося в Англії?

— Та я нічого не знаю про магію. Здається, це доволі модне заняття — я читав про магію в лондонських газетах. Але священник майже не має часу на читання. До того ж, я знаю Стрейнджа, відколи ми були хлопчаками: він людина дуже непостійна. Навіть дивуюся, що ця магічна лихоманка триває так довго. Смію припустити, що невдовзі він стомиться від неї так само, як від усіх інших занять.

На тім слові Генрі встав з-за столу і сказав, що трохи прогуляється селищем. Він побажав м-ру Ганіфуту й м-ру Сеґундусу доброго вечора й залишив товариство.

— Сердешний Генрі, — мовив Стрейндж, коли м-р Вудгоуп пішов. — Певно, він з нами страшенно знудився.

— З боку вашого друга дуже люб’язно вирушити в цю подорож, хоча він сам нітрохи не цікавиться магією, — зауважив м-р Ганіфут.

— Та звісно! — погодився Стрейндж. — Але, бачте, він просто змушений був поїхати зі мною, як побачив спокій, що панує вдома. Генрі приїхав до нас на кілька тижнів, проте наш край — дуже відлюдний, а я, боюся, надто поглинутий своїм навчанням.

М-р Сеґундус поцікавився, коли м-р Стрейндж почав вивчати магію.

— Навесні минулого року.

— Але ви вже стільки всього досягли! — вигукнув м-р Ганіфут. — І то менш ніж за два роки! Мій любий Стрейндже, це надзвичайні успіхи!

— Гадаєте? Мені здається, я нічого особливого не зробив. Однак я не знав, у кого попрохати поради. Ви перші брати во магіє, яких мені пощастило зустріти, тому чесно застерігаю, що я маю намір просидіти з вами тут пів ночі й докладно про все розпитати.

— Ми були би щиро раді допомогти вам усім, чим тільки зможемо, — відповів Сеґундус, — але не думаю, що ми станемо вам у пригоді. Ми завжди були тільки теоретиками.

— Ви надто скромні, — заявив Стрейндж. — Подумайте лише, наскільки ширшою була ваша лектура.

Тоді м-р Сеґундус почав називати авторів, про яких Стрейндж міг іще не чути, а сам Стрейндж узявся химерним чином нотувати імена й назви, записуючи їх то в маленький нотатник, то на споді рахунку за вечерю, а то навіть на тильному боці власної долоні. Потім він почав розпитувати м-ра Сеґундуса про книжки.

Сердешний м-р Ганіфут! Як же йому кортіло взяти участь у такій цікавій розмові! Як він, насправді, трохи долучався до неї, обманюючи лише себе самого цими маленькими хитрощами.

— Скажіть йому, хай обов’язково прочитає «Пташину мову» Томаса Ланчестера, — звертався він радше до м-ра Сеґундуса, ніж до Стрейнджа. — Знаю, ви про неї невисокої думки, та гадаю, у Ланчестера можна багато дізнатися.

На це м-р Стрейндж зазначив, що, наскільки йому відомо, ще п’ять років тому в Англії було чотири примірники «Пташиної мови»: один у книгопродавця в Ґлостері; другий — в особистій бібліотеці джентльмена-мага з Кендала; третій належав ковалеві, який мешкав неподалік від Пензанса і взяв книгу як частину плати за лагодження залізної брами; а останнім закривали шпарину у вікні школи для хлопчиків при Даремському соборі.

— Але де ж вони зараз? — вигукнув м-р Ганіфут. — Чому ви не придбали собі примірник?

— Куди б я не подався, Норрелл скрізь устигав раніше й повикупав усі книжки, — відказав м-р Стрейндж. — Я ніколи не бачив того чоловіка на власні очі, проте він випереджає мене на кожнім кроці. Саме тому я вирішив прикликати когось із померлих магів, аби трохи розпитати його — чи її. Я сподівався, що леді викаже більше співчуття до мого прохання, а тому обрав міс Абсалом[138].

М-р Сеґундус похитав головою.

— Гадаю, такий спосіб добути знання радше ефектний, ніж корисний. А вам не спадав на думку якийсь легший шлях? Зрештою, в Золоту добу англійської магії книжки були ще більшою рідкістю, ніж тепер, проте люди все одно якось ставали магами.

— Я вивчав хроніки й біографії авреатів, аби довідатися, як вони починали, — відповів Стрейндж, — проте, здається, в ті часи, щойно хтось виявляв у собі хист до магії, він негайно вирушав до дому іншого, старшого й досвідченішого мага й просився до нього в учні[139].

— Тоді вам слід звернутися за допомогою до містера Норрелла! — вигукнув м-р Ганіфут. — Авжеж! Так, я знаю, — додав він, побачивши, що м-р Сеґундус ось-ось йому заперечить, — Норрелл трохи відлюдькуватий, але що з того? Я певен, що містер Стрейндж зуміє побороти його сором’язливість. Попри всі вади його вдачі, Норрелл — зовсім не дурень, і точно побачить усі переваги такого товариства!