Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 50)

М-р Сеґундус висунув чимало заперечень, зокрема згадав про неприязнь м-ра Норрелла до інших магів; одначе, м-р Ганіфут був людиною запальною, і щойно ця ідея спала йому на думку, як він перетворив її на своє заповітне бажання й чути не хотів про будь-які можливі хиби.

— Звичайно, я згоден, — мовив він, — що Норрелл ніколи не мав особливої прихильності до магів-теоретиків. Проте смію припустити, що він поставиться геть інакше до рівного собі.

Самому Стрейнджу ця ідея видалася доволі цікавою; йому, природно, кортіло побачити м-ра Норрелла. М-рові Сеґундусу здалося, що маг уже все вирішив для себе, тому поступово притлумив власні сумніви й побоювання.

— Сер, це великий день для Великої Британії! — вигукнув м-р Ганіфут. — Погляньте, чого вдалося досягнути одному магові! Тільки уявіть, що зможуть зробити двоє! Стрейндж і Норрелл! О, це звучить чудово!

Тоді м-р Ганіфут кілька разів повторив «Стрейндж і Норрелл» так піднесено, що Стрейндж зайшовся реготом.

Утім, як усі люди лагідної вдачі, м-р Сеґундус був схильним часто змінювати думку. Доки м-р Стрейндж стояв перед ним — високий, усміхнений і впевнений, — м-р Сеґундус був цілком переконаний, що геній Стрейнджа отримає належне визнання — за допомоги м-ра Норрелла чи попри Норреллові перешкоди. Проте наступного ранку, після від’їзду Стрейнджа і Генрі Вудгоупа, м-р Сеґундус повернувся думками до всіх тих магів, кого Норрелл знищив, і почав замислюватися, чи вони з м-ром Ганіфутом не звели Стрейнджа на манівці.

— Не можу позбутися думки, — мовив він, — що ми б учинили значно краще, якби порадили містерові Стрейнджу уникати містера Норрелла. Варто було не заохочувати його до зустрічі з Норреллом, а застерегти, аби він зачаївся.

Проте м-р Ганіфут цього геть не розумів.

— Жодному джентльменові не сподобається, якщо йому порадять зачаїтися, — відказав він. — До того ж, якщо містер Норрелл матиме намір завдати шкоди містерові Стрейнджу — в чому я дуже сумніваюся, — то я цілком певен, що містер Стрейндж першим про це дізнається.

24

Інший маг

М-р Дролайт трохи повернувся на стільці і з посмішкою промовив:

— Здається, сер, ви маєте суперника.

І перш ніж м-р Норрелл придумав, що сказати у відповідь, Ласеллз спитав, як того звуть.

— Стрейндж, — промовив Дролайт.

— Я такого не знаю, — хмикнув Ласеллз.

— О! — скрикнув Дролайт. — А мали би знати. Джонатан Стрейндж із Шропширу. Дві тисячі фунтів річного доходу.

— Гадки найменшої не маю, про кого ви. Хоча заждіть! А це не той чоловік, що, навчаючись у Кембриджі, налякав був кота, який належав ректорові Корпус-Кристі?

Дролайт підтвердив, що це саме той. Ласеллз одразу його згадав, і обоє розреготілися.

Тим часом м-р Норрелл сидів непорушно, мов камінь. Вступна ремарка Дролайта завдала йому нищівного удару. Він почувався, немовбито Дролайт і справді повернувся і вдарив його, нібито повернулася й вдарила фігура з картини або навіть стілець чи стіл. Від приголомшення йому перехопило подих; він майже був певен, що занедужав. М-р Норрелл навіть не насмілювався подумати, що Дролайт заявить далі: раптом щось про більшу могутність або ж чудеса, в порівнянні з якими магія м-ра Норрелла здаватиметься жалюгідною. А він же стільки доклав зусиль, щоб убезпечити себе від суперників! Маг почувався, наче людина, що бродить по власному будинку, як споночіє, замикає всі двері, зачиняє вікна, аж раптом чує, що на горішньому поверсі хтось човгає ногами.

Та бесіда точилася далі, неприємні страхи змаліли, і м-р Норрелл став почуватися впевненіше. Поки Дролайт і Ласеллз обговорювали розваги м-ра Стрейнджа у Брайтоні, гуляння в Баті та маєтності в Шропширі, м-рові Норреллу здалося — він розуміє, що за людина цей Стрейндж: модний, недалекий чоловік, дещо схожий на того ж таки Ласеллза. А в такім разі (сказав собі м-р Норрелл), мабуть, оте Дролайтове «ви маєте суперника» направду стосувалося не його, а Ласеллза? Цей Стрейндж (думалося м-рові Норреллу) був суперником Ласеллза в амурних справах абощо. Норрелл поглянув на свої руки, складені на колінах, і всміхнувся власній хибі.

— Отже, — резюмував Ласеллз, — то Стрейндж тепер зробився магом?

— О! — звернувся Дролайт до м-ра Норрелла. — Я цілковито певен, що навіть найбільші його друзі не наважаться порівнювати таланти свого товариша із даром вельмишановного містера Норрелла. Проте, думаю, в Бристолі й Баті він має славу нівроку. Зараз Стрейндж у Лондоні. І його друзі сподіваються, що ви будете такі ласкаві, аби зустрітися з ним і поговорити. Як ви не маєте нічого проти, то і я волів би бути присутнім під час знайомства таких видатних практиків магії.

М-р Норрелл поволі звів погляд.

— Я з радістю приділю час містеру Стрейнджу, — промовив він.

Довго чекати на вікопомну розмову двох магів м-ру Дролайту не довелося, чому він щиро тішився, бо терпіти не міг гаяння часу. Після запросин і Ласеллз, і Дролайт зробили все, щоб чекати на появу м-ра Норрелла разом із м-ром Стрейнджем.

Виявилося, що він не настільки молодий і не настільки вродливий, як того боявся м-р Норрелл. Йому не можна було дати двадцять років од народження (скоріше тридцять), і — наскільки джентльменові взагалі пасувало виносити судження з таких питань — його не можна було назвати красенем. Зате вкрай несподіваним стало те, що він привів із собою юну красуню — місис Стрейндж.

М-р Норрелл розпочав із того, що поспитав Стрейнджа про його записи.

— Мої записи? — затнувся на мить Стрейндж. — Боюся, сер, я геть не розумію, про що йдеться, та й у будь-якім разі не зміг би вам їх показати, оскільки нічого не пишу.

— О! — зітхнув м-р Норрелл. — За словами містера Дролайта, ви щось писали на замовлення «Часопису для джентльменів»[140], та мабуть…

— А! Ви про це! — перебив його Стрейндж. — Я майже забув. Ніколс мене переконав, що раніше наступної п’ятниці моя стаття йому не знадобиться.

— Наступної п’ятниці, а ви навіть не сідали за неї?! — вжахнувся м-р Норрелл.

— О! — відповів Стрейндж. — По-моєму, чим швидше виймаєш ідеї з голови, викладаєш їх на папері та віддаєш друкарям, тим краще. Смію припустити, сер, — він по-дружньому всміхнувся м-рові Норреллу, — ви тримаєтеся такої самої думки.

М-р Норрелл, який іще жодного разу не вийняв із голови жодної ідеї і не віддав її друкарям (кожна спроба все ще перебувала на певній стадії редагування), просто промовчав.

— Що ж до того, про що я хочу написати, — продовжував далі Стрейндж, — то я ще не вирішив остаточно, але найпевніше це буде спростування статті Портісгеда в «Новочасному магові»[141]. Ви вже її бачили, сер? Я цілий тиждень нетямився з люті через неї. Він намагається довести, що сучасному магові не варто мати жодних справ із фейрі. Одна річ — припустити, що ми розгубили вміння викликати цих духів, і цілковито інша — взагалі відкидати наміри найняти когось із них на службу! Мене обурює така перебірливість! Проте найдивніше, що я досі ніде не бачив ні слова критики Портісгедової статті. Зараз, коли у нас потроху виникає магічна громада, було би геть неправильно потурати таким дурницям і залишати їх без крихти осуду.

Стрейндж, вочевидь, вирішив, що сказав достатньо, і став чекати, коли висловляться інші джентльмени.

Після короткої мовчанки м-р Ласеллз зауважив, що лорд Портісгед написав цю статтю, висловлюючи побажання м-ра Норрелла, за його допомоги та схвалення.

— Невже? — приголомшено запитав Стрейндж.

Знову на деякий час запанувала тиша, і знову її порушив Ласеллз, мляво поцікавившись, як нині навчаються магії.

— Із книжок, — відказав Стрейндж.

— Ах, сер! — скрикнув м-р Норрелл. — Я такий радий, що ви це сказали! Благаю вас, не марнуйте часу, не шукайте ніяких інших шляхів, а тільки читайте, читайте і ще раз читайте. Задля цього варто й витрачати час, і забувати про всі розваги!

Стрейндж трохи іронічно глянув на нього і зауважив:

— На жаль, брак книжок — моя ненастанна й превелика перешкода. Певно, ви й гадки не маєте, сер, як мало магічних книг лишилося в обігу в Англії. Усі книгарі погоджуються в одному: ще не так давно їх було чимало, проте зараз…

— Хіба? — поквапився перебити його м-р Норрелл. — Це й справді дивина.

І знову мовчанка, ще більш ніякова. Осьде сидять єдині двоє англійських магів Новітньої доби. Один зізнався, що не має книг, в іншого, як відомо широкому загалу, від них ломляться полиці аж двох бібліотек. Бодай звичайна чемність підказувала, що м-ру Норреллу годилось би запропонувати хоч яку допомогу, навіть незначну; та м-р Норрелл нічого не сказав.

— Певно, — трохи згодом промовив м-р Ласеллз, — до шляху магії вас підштовхнули якісь надзвичайні обставини?

— Саме так, — погодився Стрейндж. — Надзвичайні.

— Не повідаєте нам, які саме?

Стрейндж лиховісно всміхнувся:

— Гадаю, містер Норрелл буде неабияк втішений, коли почує, що причиною мого рішення є саме він. Можна навіть сказати, що це містер Норрелл мене зробив магом.

— Я? — знову вжахнувся м-р Норрелл.

— Правда в тому, сер, — хутко втрутилася Арабелла Стрейндж, — що він був перепробував геть усе: землеробство, поезію, ливарництво. За рік він перебрав цілу низку професій, так на жодній і не спинившись. Рано чи пізно він мав звернутися до магії.

І знову запала тиша. Стрейндж додав:

— Досі я не розумів, сер, що лорд Портісгед пише від вашого імені. Можливо, ви були би такі ласкаві і пояснили мені дещо. Я перечитав усі нариси його милості в «Друзях англійської магії» та «Новочасному магові», але досі мені не траплялося жодної згадки про Короля Крука. Ця прогалина настільки разюча, що я починаю підозрювати, вона невипадкова.