Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 51)

М-р Норрелл кивнув.

— Маю амбіцію пустити цю особу в непам’ять, як він на те і заслуговує, — відказав маг.

— Але ж, сер, без Короля Крука не було би ні магії, ні самих магів!

— Згоден, це поширена думка. Та навіть якби вона була правдою (а такого я не припускаю), він давно уже втратив будь-яке право на нашу повагу. Адже згадайте, що він учинив найперше, потрапивши в Англію? Пішов війною проти законного короля й відібрав половину його королівства! Хіба можемо ми з вами, містере Стрейндже, обрати такого чоловіка собі за взірець? Ставити його найпершим поміж нас? Хіба в такім разі наш фах здобудеться на пошану? Чи це допоможе переконати королівських міністрів, щоб ті довіряли нам? Не думаю! Ні, містере Стрейндже, навіть якщо ми не спроможемося пустити у непам’ять його ім’я, то нашим найпершим обов’язком — вашим і моїм рівною мірою — буде висловити свою ненависть до нього! Щоб усі навколо знали, яку відразу ми відчуваємо до його зіпсутої природи й лихих учинків!

Стало очевидно, що між магами існує велетенська розбіжність у поглядах і вдачі, й Арабелла Стрейндж подумала була, що їм ні секунди довше не можна лишатись в одному приміщенні, де вони одне одного вкрай дратували. Невдовзі вони зі Стрейнджем покинули дім.

Цілком природно, що першим свою думку стосовно нового мага висловив м-р Дролайт.

— Ну, я вам скажу, — проказав він, перш ніж за Стрейнджем зачинилися двері, — не знаю, як ви, але я ще ніколи не був такий приголомшений в усьому своєму житті! Декілька людей мене повідомили, що він красень. І що вони собі думали, га? Скажіть мені на милість. З таким-то носом і чуприною! Рудуватий шатен! Як же він собі підбирає одяг із такою непевною мастю? Ба більше, я цілковито певен, що бачив навіть проблиски сивини. А йому ж усього, — скільки ж… — ну, тридцять, ну, тридцять два! А з іншого боку, ви тільки погляньте на неї! Вона ж ясочка! Яке виразне обличчя! Ці каштанові кучері, так гарно завиті! Та я подумав, дуже шкода, що вона не потурбувалася дізнатися, які у Лондоні моди. Цей її муслін у дрібну квіточку, безперечно, прекрасний, але я був би радий побачити дівчину в чомусь вишуканішому, скажімо, темно-зеленому шовку, отороченому чорною стрічкою й бісером. Ви ж розумієте, це тільки на перший погляд, думаю, при наступній зустрічі я зможу запропонувати щось інакше.

— Гадаєте, люди ним цікавитимуться? — запитав м-р Норрелл.

— Аякже! — відказав м-р Ласеллз.

— Ах! — зітхнув м-р Норрелл. — Тоді, боюся… містере Ласеллзе, я був би вам вдячний за пораду, що робити… бачте, я дуже боюся, що лорд Малґрейв може послати по містера Стрейнджа. Адже його милість так ревно прагне застосовувати магію на війні (похвальне бажання, звичайно ж), що, на мій превеликий жаль, пристрастився до читання різноманітної літератури з історії магії і тепер має власні судження щодо знахідок. Він уже склав собі план, згідно з яким необхідно викликати відьом, що мали би мені допомогти в боротьбі з французами. По-моєму, він вважає, що відьми — це такі напівфейрі-напівлюди, до яких звертаються зловмисники, коли хочуть нашкодити своїм сусідам, одним словом відьми, яких описав Шекспір у «Макбеті». Він просив мене викликати трьох або чотирьох і лишився геть невдоволений, коли я відмовився це робити. Новочасна магія багато на що спроможна, але зносини з відьмами можуть накликати чимало горя на наші голови. Тепер же, боюся, він пошле по Стрейнджа. Містере Ласеллзе, хіба ж ні? А містер Стрейндж може зважитись на таке, анітрохи не тямлячи небезпеки. Чи не годилось би написати листа серу Волтеру, аби він шепнув на вухо його милості кілька слів, застерігаючи од містера Стрейнджа?

— Не бачу для цього підстав, — розрадив його Ласеллз. — Якщо ви вважаєте, що магія Стрейнджа небезпечна, то про це незабаром знатимуть усі.

Трохи згодом того самого дня в одному з будинків на Ґрейт-Тічфілд-стрит[142] на честь м-ра Норрелла давали звану вечерю, де також присутніми були м-р Дролайт і м-р Ласеллз. І вже за якийсь час хтось запитав, якої думки Норрелл про шропширського мага.

— Містер Стрейндж, — відповідав м-р Норрелл, — видався мені дуже приємним джентльменом, дуже талановитим магом, він — цінний здобуток для нашого фаху, бо, звісно ж, людей, що його практикують, останнім часом було вкрай небагато.

— У містера Стрейнджа, — додав Ласеллз, — дуже химерні уявлення про магію. Адже він не завдав собі клопоту з’ясувати новочасні уявлення про неї — себто, певна річ, напрочуд ясні та лаконічні уявлення містера Норрелла, якими він уже приголомшив світ.

М-р Дролайт повторив свою думку про руду чуприну м-ра Стрейнджа, якій нічого не пасує, та про місис Стрейндж, чия сукня хоч і не дуже модна, тим не менш пошита з прекрасного мусліну.

Приблизно в той самий час, як точилася ця розмова, інші люди (а серед них і подружжя Стрейнджів) вечеряли в значно скромнішій обстановці, у їдальні будинку на Чартергаус-сквер[143]. Природно, що друзі містера і місис Стрейндж неодмінно хотіли знати їхню думку про великого м-ра Норрелла.

— Він сподівається на якнайскоріше забуття Короля Крука, — вражено відповідав їм Стрейндж. — Тільки подумати! Маг, і прагне пустити в непам’ять Короля Крука! Все одно, що архієпископ Кентерберійський потайки нищив би всі знання про Трійцю. Ні те, ні те не має сенсу.

— Він чинить, немов музикант, який би хотів заховати всю музику містера Генделя, — погодилася леді в тюрбані, яка смакувала мигдалем з артишоками.

— Чи риботорговець, що прагне переконати людей, ніби ніякого моря не існує, — підхопив один джентльмен, накладаючи собі великий шмат кефалі в смачному винному соусі.

Інші люди пропонували свої приклади нерозумної поведінки, і всі дружно сміялися, крім Стрейнджа, який і надалі вечеряв насуплений.

— Мені здавалося, ти хотів попросити допомоги в містера Норрелла, — промовила Арабелла.

— Як я міг, коли ми почали сперечатися від першої миті знайомства? — вигукнув Стрейндж. — Я йому не подобаюсь. Та й він — мені.

— Не подобаєшся?! Може, й так. Але, поки ми там були, його не цікавила жодна інша людина в кімнаті. Він тебе прямо глитав очима. Думаю, він дуже самотній. Усі ці роки він тільки й займався наукою і не мав нікого, кому міг би висловити свої думки. Не тим же неприємним чоловікам — забула, як їх звуть. Але тепер він побачив тебе і знає, що може з тобою говорити. Я дуже здивуюся, якщо він більше тебе не запросить.

А тим часом на Ґрейт-Тічфілд-стрит м-р Норрелл поклав свою виделку і промокнув серветкою губи.

— Звичайно ж, — промовив він, — Стрейндж мусить читати, читати і ще раз читати. Я закликав його не марнувати часу.

Водночас у будинку на Чартергаус-сквер Стрейндж казав:

— Не марнуйте часу, сказав він мені. Читайте, читайте і ще раз читайте, сказав він мені. Я ніколи в житті не був такий вражений. Мало не спитав, що ж мені читати, коли він має всі книжки.

Наступного дня Стрейндж заявив Арабеллі, що вони можуть вернутися додому в Шропшир будь-якої хвилини, щойно вона забажає. На його думку, в Лондоні їх більше нічого не тримало. Також він сказав, що вирішив більше не думати про м-ра Норрелла. Але це йому не зовсім вдалося, й упродовж кількох днів Арабелла мусила не раз вислуховувати його довгі тиради про всі вади м-ра Норрелла, як професійні, так і особисті.

Тимчасом на Гановер-сквер м-р Норрелл постійно цікавився в м-ра Дролайта, чим м-р Стрейндж займається, до кого ходить у гості та яке враження справляє.

Такий плин подій не міг не стурбувати м-ра Ласеллза і м-ра Дролайта. Понад рік вони користувалися своїм впливом на мага, і в статусі його друзів обросли запопадливими знайомими із числа адміралів, генералів, політиків — власне, будь-кого, хто хотів знати думку м-ра Норрелла з того чи того питання або ж волів, щоб м-р Норрелл зробив те чи те. Думка про іншого мага, котрий міг зблизитися з м-ром Норреллом так, як Дролайт із Ласеллзом могли тільки мріяти, і котрий міг перейняти на себе роль його дорадника, здавалася їм напрочуд неприємною. М-р Дролайт сказав м-ру Ласеллзу, що Норрелла слід однадити від розмислів про шропширського чарівника, і хоча капризна натура м-ра Ласеллза ніколи не дозволяла йому одразу приставати на будь-чию пропозицію, не варто гадати, що він судив про цю ситуацію якось інакше.

За три-чотири дні по відвідинах м-ра Стрейнджа м-р Норрелл раптом сказав:

— Я дуже ретельно все обдумав і вирішив, що маю дечим зарадити містеру Стрейнджу. Він скаржився на брак матеріалів. Що ж, розумію, таке й справді могло… Одним словом, я вирішив подарувати йому книгу.

— Але ж, сер! — вигукнув Дролайт. — Мова ж про ваші безцінні книжки! Їх нікому не можна давати. Особливо іншим магам, котрі не ладні скористатися ними так мудро, як ви!

— О! — відповів м-р Норрелл. — Я не про свою книгу кажу. Боюсь, я не зміг би віддати жодної. Ні. Я придбав томик для містера Стрейнджа в Едвардса і Скіттерінґа[144]. Зізнаюся, вибір дався непросто. Існує дуже багато книжок, які я — коли вже говорити начистоту — поки не наважився би рекомендувати містеру Стрейнджу; він іще не готовий для них, бо може набратися достоту хибних ідей. Ця книга, — тут м-р Норрелл схвильовано поглянув на неї, — має чимало вад… боюся, навіть забагато вад. Справжньої магії містерові Стрейнджу із неї не навчитися. Однак у ній чимало мовиться про старанну науку й небезпеку передчасного написання статей — уроки, які, сподіваюся, містер Стрейндж здатний засвоїти.