Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 53)
— Так, — замислено промовив Стрейндж, — розумію.
— Мені здається, — правив далі м-р Норрелл, — що навіть найвидатніші маги-авреати переоцінили значущість фейрі для людської магії. Візміть-но Пейла. Він вважав, нібито слуги-фейрі життєво необхідні йому для вдосконалення свого мистецтва, і називав найціннішими своїми скарбами трьох-чотирьох слуг-фейрі, які жили в його домі! Однак мій власний приклад яскраво доводить, що майже всі респектабельні види магії чудово здійсненні без сторонньої допомоги! Хіба я коли робив щось, задля чого потрібні фейрі?
— Розумію вас, — відповів Стрейндж, вирішивши, що останнє питання м-ра Норрелла риторичне. — Мушу зізнатися, сер, що ця ідея для мене цілком нова. В жодній книзі я такого не читав.
— Я теж, — сказав м-р Норрелл. — Звісно, існують деякі види магії, неможливі без допомоги фейрі. Може статися — щиро сподіваюся, що такі оказії траплятимуться рідко, — нам із вами доведеться мати справу з цими зловорожими створіннями. Звісно, доведеться бути вкрай обачними. Якого би фейрі ми не викликали, він, напевно, вже стрічався з англійськими магами. Йому кортітиме перелічити нам імена усіх великих магів, яким служив, та всі послуги, які надавав кожному. Також він значно краще, ніж ми, знатиме історію та порядок подібних угод. Це становить — а точніше, становитиме — наше слабке місце. Запевняю вас, містере Стрейндже, ніде так добре не розуміють занепад англійської магії, як в Інакшому Краї.
— Тим не менш, духи-фейрі лишаються неймовірно привабливими для простих людей, — замислено сказав Стрейндж, — і, можливо, якби ви час од часу залучали котрогось фейрі до справ, це би сприяло популярності нашого мистецтва. Досі існує безліч упереджень щодо використання магії на війні.
— Авжеж! — роздратовано вигукнув м-р Норрелл. — Люди вважають, ніби магія починається і закінчується на фейрі! Вони й думати не хочуть про навички й знання мага! Ні, містере Стрейндже, для мене це не привід наймати фейрі! Радше навпаки! Сотню років тому історик магії Валентин Манді заперечував існування Інакшого Краю. Він вважав усіх, хто твердив, ніби побував там, брехунами. У цьому він, звісно, помилявся, але його точка зору викликає в мене неабияку симпатію, і я волів би, щоб на неї пристало якомога більше людей. Авжеж, — замислено протягнув м-р Норрелл, — Манді дійшов до того, що заперечив існування Америки, потім Франції і так далі. Здається, перед смертю він втратив віру в Шотландію і почав сумніватися щодо Карлайлу… У мене є його книга[148].
М-р Норрелл підвівся, дістав її з полиці, але Стрейнджеві не віддав.
Після короткої паузи Стрейндж запитав:
— Ви радите мені прочитати цю книжку?
— Так, звісно. Гадаю, вам слід її прочитати, — сказав м-р Норрелл.
Стрейндж чекав, але Норрелл так і дивився на книгу в руках, ніби не знаючи, що робити далі.
— Тоді вам треба дати її мені, сер, — м’яко зауважив Стрейндж.
— Справді, — пробурмотів м-р Норрелл. Він сторожко підійшов до Стрейнджа, трохи потримав книгу, а потім дивним рухом раптово скинув її Стрейнджеві в руку, наче то була зовсім не книга, а маленька пташка, що вчепилася в нього кігтями і зовсім не хотіла летіти геть, тож йому довелося надурити її, аби та пурхнула з руки. М-р Норрелл так зосередився на своєму маневрі, що, на щастя, не дивився на Стрейнджа, який ледь стримувався, аби не засміятися.
М-р Норрелл на мить завмер, з тугою спостерігаючи за своєю книжкою в руках іншого мага.
Та щойно він розлучився з першою книгою, болісна частина його випробування завершилася. Через півгодини м-р Норрелл порадив Стрейнджеві іншу книгу, підійшов до шафи і віддав її майже без метушні. В середині дня він уже просто вказував на книжки Стрейнджеві, щоб той сам брав їх з полиць. До вечора м-р Норрелл дав Стрейнджеві безліч книжок і висловив сподівання, що той прочитає їх усі до кінця тижня.
Цілий день на розмови про науку — то була розкіш, яку вони не могли дозволити собі часто; зазвичай якусь частину дня вони мусили присвячувати гостям м-ра Норрелла — чи то модним персонам, з якими, на думку м-ра Норрелла, слід було знатися, чи джентльменам із різноманітних урядових установ.
Вже до кінця другого тижня захват м-ра Норрелла від нового учня не знав меж.
— Варто лиш раз пояснити, — казав Норрелл серу Волтеру, — і він одразу все розуміє! Пригадую, скільки тижнів наполегливої роботи мені знадобилося, щоби зрозуміти Пейлові «Провіщення Прийдешніх Подій», а містер Стрейндж опанував цю надзвичайно складну теорію за якихось чотири години!
Сер Волтер усміхнувся.
— Безперечно. Але гадаю, ви недооцінюєте власні досягнення. Містер Стрейндж має перевагу, якої не мали ви: вчителя, що може пояснити йому складні місця. Саме ви проклали шлях для нього, зробивши навчання плавним та простим.
— А! — скрикнув м-р Норрелл. — Проте коли ми з містером Стрейнджем сіли обговорити «Провіщення», я збагнув, що їх можна застосувати значно ширше, ніж я гадав. Розумієте, це його питання вказали мені шлях до нового розуміння ідей доктора Пейла!
Сер Волтер сказав таке:
— Що ж, сер, я радий, що ви знайшли собі друга, чий розум так добре пасує з вашим, — то найбільша втіха.
— Я з вами згоден, сер Волтер! — вигукнув м-р Норрелл. — Цілком згоден!
Захват Стрейнджа м-ром Норреллом був значно стриманішим. Нудна балаканина та дивацтва Норрелла постійно дратували його. Саме тоді, коли м-р Норрелл вихваляв Стрейнджа перед сером Волтером, Стрейндж скаржився на Норрелла Арабеллі:
— Я досі не знаю, що й думати про нього. Він водночас і найвидатніша людина століття, і найнудніша. Двічі за ранок наша розмова переривалася, бо йому здалося, ніби в кімнаті шаруділа миша, а до них він має виняткову неприязнь. Двоє лакеїв, дві покоївки і я попересовували всі меблі в кімнаті, шукаючи ту мишу, поки Норрелл стояв біля каміну, вклякнувши зі страху.
— У нього є кіт? — поцікавилася Арабелла. — Йому треба завести кота.
— О, це геть неможливо! Котів він ненавидить ще більше, ніж мишей. Якось він сказав мені, що коли б сталося таке лихо і він опинився в одній кімнаті з котом, то вже за годину вкрився б червоними пухирями.
М-р Норрелл щиро хотів поділитися з учнем якнайкращою наукою, але звички приховувати та вводити в оману, пещеної протягом усього життя, було непросто позбутися. Якось у грудні, коли з важких зелено-сірих хмар падав густий, лапатий сніг, двоє магів сиділи в бібліотеці м-ра Норрелла. Від повільного кружляння снігу за вікном, жару каміну та великої склянки хересу, яку господар люб’язно запропонував, а гість необачно прийняв, Стрейндж зробився неповоротким та сонним. Голову він підпер долонею, а очі його злипалися.
М-р Норрелл розповідав:
— Багато магів, — він склав пальці дашком, — намагались умістити магічну силу в яких-небудь фізичних об’єктах. Це нескладно, а об’єктом може бути все, що тільки маг забажає. Дерева, коштовності, книжки, кулі, капелюхи — що тільки для цього не обирали… — М-р Норрелл насуплено вивчав пучки пальців. — Умістивши силу в обраному предметі, маг сподівався приберегти її на випадок, якщо його сили змаліють, — неминучий наслідок старіння або хвороби. Мені й самому важко встояти перед спокусою так учинити, бо мої сили легко можуть підірвати тяжка застуда чи біль у горлі. Та, ретельно обміркувавши, я прийшов до висновку, що таке розділення сил — вкрай необачне. Візьмім хоча б персні. Довгий час їх вважали найбільш підходящими для такої магії з огляду на невеличкий розмір. Людина може роками носити перстень на руці, не викликаючи ані найменших питань, тоді як подібна прихильність до книжки чи камінця була би підозрілою. Проте з історії відомо безліч випадків, коли маги, які передали частину своїх умінь та сил чарівному персню, губили його, а тоді набиралися клопотів, повертаючи перстень собі. Наприклад, можу згадати історію з дванадцятого століття про магістра з Ноттінґема. Його донька вдягнула замість своєї звичайної цяцьки батьків магічний перстень і пішла на ярмарок на день святого Матвія. Ця нетямуща дівчина…
— Що? — раптом скрикнув Стрейндж.
— Що? — луною відгукнувся переляканий Норрелл.
Стрейндж кинув на вчителя гострий погляд. М-р Норрелл трохи насторожено глянув у відповідь.
— Перепрошую, сер, — сказав Стрейндж, — але чи правильно я вас зрозумів? Йшлося про те, що магічні сили можна переливати у персні, камені, амулети й тому подібні штуки?
М-р Норрелл сторожко кивнув.
— Але мені здається, ви казали… — Стрейндж спробував говорити м’якше. — Мені
Тепер Норрелл дивився на учня з тривогою в очах.
— Чи, може, я помиляюся? — перепитав Стрейндж.
М-р Норрел не зронив ані слова.
— Я помиляюся, — повторив Стрейндж. — Перепрошую, сер, що перебив вас. Благаю, продовжуйте.
Але, хоча м-р Норрелл і заспокоївся, почувши, до якого висновку прийшов його учень, він не захотів продовжувати розповідь, а натомість запропонував випити чаю. Стрейндж охоче погодився[149].
Того ж вечора Стрейндж переповів Арабеллі усе, що сказав йому м-р Норрелл, і все, що сам казав у відповідь.
— Надзвичайна дивина! Коли Норрелл зрозумів, що його викрили, він так злякався, що не міг і слова промовити. Я мусив вигадати для нього свіжу брехню, аби він її мені згодував. Мені довелося підіграти йому проти себе самого.