Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 37)

Запала мовчанка. Здавалося, сер Волтер пильно дивиться на довгий ніс м-ра Бейллі.

— Ми з її милістю не сварилися, — нарешті промовив він.

Ах, по-доброму зітхнув м-р Бейллі. Можливо, серу Волтеру просто здалося, що вони не сварилися. Часто джентльмени не помічають усіх ознак. М-р Бейллі порадив серу Волтеру замислитися. А раптом він сказав її милості щось прикре? М-р Бейллі не судитиме строго, адже йдеться про звичні прикрощі, які супроводжують молодят, коли ті мусять обживатися в перші дні під спільним дахом.

— У леді Поул геть інакша вдача. Вона не якесь там розпанькане дитя!

Аякже-аякже, твердив м-р Бейллі. Та її милість дуже юна, а юні варто дозволяти трохи пустощів. Молоді плечі не носять старих голів, тож і серу Волтеру не варто сподіватися на таке. М-р Бейллі охоче заглиблювався в улюблений предмет. У нього вже напохваті були приклади (з історії та літератури) розважливих чоловіків та жінок, що свого часу в молодості наробили вдосталь дурниць. Та самий лиш погляд на сера Волтера переконав його, що продовжувати в такому самому дусі не варто.

Сер Волтер почувався достоту однаково з ним. Він теж мав що сказати, і немало, і вже був надумав це, однак не відчував під собою певного ґрунту. Чоловік, котрий уперше бере шлюб у віці сорока двох років, надто добре знає, що мало не всі його знайомі набагато ліпше обізнані про сімейне життя і дають собі раду значно краще від нього. Тому сер Волтер обмежився насупленим поглядом на м-ра Бейллі і, позаяк була вже майже одинадцята година, то гукнув запрягати коней у карету, викликав секретаря та велів одвезти себе в Берлінґтон-Гаус де була призначена зустріч із міністрами.

У Берлінґтон-Гаусі він крокував між колон дворика та золоченими вестибюлями. Він піднімався широкими мармуровими сходами під розписаною стелею, у мальованій блакиті небес якої летіла сторчголов або ж і просто розляглася на пухких білих хмаринках тьма богів і богинь, героїв і німф. По дорозі йому кланялися цілі лави напудрених ліврейних лакеїв, аж поки він не дійшов до кабінету, де міністри перебирали папери чи сперечалися між собою.

— Чому ж ви не шлете по містера Норрелла, сер Волтере? — одразу поцікавився м-р Кеннінґ, тільки-но зачув про суть справи. — Я приголомшений, що ви досі цього не зробили. Впевнений, нездужання її милості виявиться легким одхиленням від магічного впливу, що вернув її до життя. М-р Норрелл усе підправить одним маленьким закляттям, і з її милістю знову буде все гаразд.

— Атож! — і собі озвався лорд Каслрей. — Схоже, справи леді Поул уже давно не в руках медиків. Ми з вами, сер Волтере, ходимо по землі з милості Всевишнього, а от її милість — з волі містера Норрелла. Її зв’язок із життям інакший, ніж у решти нас, як із богословського погляду, так, смію припустити, і з медичного.

— Коли хворіє місис Персеваль, — втрутився м-р Персеваль[105], дрібний педантичний правник, непоказного вигляду й манер, що обіймав високодостойну посаду канцлера Скарбниці, — найперша людина, до якої я звертаюся по пораду — це її покоївка. Врешті-решт, кому як не їй найліпше знатися на здоров’ї хазяйки? То що каже покоївка леді Поул?

— Пемпісфорд спантеличена не менше від мого, — похитав головою сер Волтер. — Вона погодилася, що іще два дні тому її милість почувалася якнайкраще, а зараз — бліда, напрочуд тиха, збайдужіла та нещасна. Саме так: Пемпісфорд мені сказала не більше й не менше. А ще — наговорила сім мішків вовни про привидів, які поселилися в будинку. Навіть не знаю, чи моїм слугам не пороблено? Усі якісь чудні та збентежені. Сьогодні вранці один із лакеїв явився до мене з балачками про те, як він опівночі зустрів когось на сходах. Якогось чоловіка в зеленім сурдуті та величезною чуприною блідого, сріблястого волосся.

— Що? Дух? Привид? — уточнив лорд Гоксбері[106].

— Думаю, саме це він і хотів сказати. Так.

— Неймовірно! Просто неймовірно! А воно з ним не говорило? — запитав м-р Кеннінґ.

— Ні. За словами Джоффрі, минаючи його, незнайомець подарував йому холодний зневажливий погляд.

— О, сер Волтере, та ваш лакей просто спав на ходу! Безперечно спав! — проказав м-р Персеваль.

— Або був п’яний, — запропонував м-р Кеннінґ.

— Так, мені це також спадало на думку. Тож ясна річ, я звернувся до Стівена Блека, — відповів сер Волтер. — Одначе той клеїть дурня не згірше від решти. Я ледве можу видобути з нього слово-два.

— Що ж, — сказав м-р Кеннінґ, — думаю, ви не заперечуватимете, що тут без магії не обійшлося? І хіба це не робота містера Норрелла пояснювати незбагненне для інших людей? Шліть по містера Норрелла, сер Волтере!

Пропозиція виявилась настільки твереза, що сер Волтер і собі здивувався, чого не додумався до цього кроку раніше. Свої здібності він вважав якнайвидатнішими, тому й гадки не мав, що може так легко пропустити очевидний зв’язок. А правда в тім, подумалося йому, що насправді магію він просто недолюблював. Не любив узагалі — ні від початку, коли вона йому здавалася облудною, ні тепер, коли її дієвість була доведена. От тільки пояснити це міністрам — він, який переконав їх уперше за двісті років узяти на службу мага! — сер Волтер не міг.

О пів на четверту він повернувся на Гарлі-стрит. Це був найхимерніший час зимового дня. Сутінки розмазували людей і споруди в чорні невиразні контури, поки небо іскрилося сріблясто-голубим кольором і лило холодне світло. Зимове надвечір’я підфарбувало далекий край вулиць рожевими й кривавими барвами, що, хоч і тішили око, та водночас заганяли серце в п’яти. Визираючи надвір у вікно карети, сер Волтер думав про те, як йому пощастило, що він геть не вразливий, бо в іншому разі неприємна потреба звернутися по пораду до мага та чорно-багряне видиво лондонських вулиць неодмінно вибили б його з колії.

Двері будинку за адресою Гарлі-стрит, 9 відчинив Джеффрі. Зайшовши, сер Волтер ураз побіг до сходів. На другому поверсі він проминав венеційську вітальню, де того ранку відпочивала її милість. І якесь передчуття змусило його зазирнути всередину. Спершу здалося, що там нікого немає. Вогонь у каміні ледве горів, немов занурюючи кімнату в іще одні сутінки. Ні лампи, ні свічки ніхто не запалював. І все одно він її побачив.

Ідеально випроставшись, дівчина сиділа спиною до нього у фотелі біля вікна. Жодної, жоднісінької переміни: ні в її місці, ні в поставі, ні навіть у складках сукні та шалі — з нею не відбулося від самого ранку. Усе лишалося таким самим, як і тоді, коли він із нею попрощався перед роботою.

Діставшись кабінету, сер Волтер в один момент написав записку із негайним повідомленням для м-ра Норрелла.

М-р Норрелл змусив себе чекати. Збігла година чи дві. Нарешті він прибув із підкреслено спокійним виразом, що закарбувався на його обличчі. Сер Волтер зустрів його у залі і розповів про всі події останніх днів. А потім запропонував піднятися нагору у венеційську вітальню.

— О! — хутко проказав м-р Норрелл. — З ваших слів, сер Волтере, я цілком певний, що нам не варто турбувати леді Поул, бо, боюся, я нічим зарадити не зможу. Як би болісно не було вам про це повідомляти, мій любий сер Волтере (адже ви знаєте, я ніколи й нізащо не зможу відмовити вам у допомозі), але що б не тривожило її милість, магія навряд чи зможе дати тому раду.

Сер Волтер зітхнув. Він провів рукою по волоссю і геть засмутився:

— Містер Бейллі сказав, із нею все гаразд, тож я подумав…

— От-от! Саме це переконало мене, що я тут безпорадний. Попри очікування магія і медицина не завжди йдуть окремо. Їхні царини часто перетинаються. Від недуг бувають медичні ліки, а бувають магічні. Якщо її милість і справді нездужає чи — боронь Боже! — має знову померти, тоді, безсумнівно, магія прийде на поміч у її лікуванні чи поверненні з того світу. Та пробачте мені, сер Волтере, але описані вами симптоми радше скидаються на душевну недугу, аніж фізичну, а відтак — не належить ані царині магії, ані медицини. Я тут не надто великий знавець. Може, священник вам щось підкаже?

— Але ж лорд Каслрей думав… не знаю, чи правда це… лорд Каслрей думав, що оскільки леді Поул завдячує своїм життям магії… скажу чесно, я не дуже добре його зрозумів, але здається, він мав на увазі, що коли життя її милості корениться в маги, то й лікуванню вона піддаватиметься лише магічному.

— Справді? Оце справді лорд Каслрей таке повідав? Ох, як же він помиляється, але цікаво, що йому саме таке спало на думку. Свого часу це іменували Меродовою єрессю[107]. Один із настоятелів абатства Риво у Йоркширі присвятив усе своє життя розвінчанню цієї теорії ще в дванадцятому столітті. Пізніше його навіть канонізували. Звісно, магічні аспекти богослов’я не мій коник, але я не думаю, що помилюся, коли пораджу звернутися до глави шістдесят дев’ятої трактату Вільяма Пантлера «Три вдосконалювані стани сущого»[108]…

Здавалося, м-р Норрелл знову пустився в одну зі своїх розлогих і нудних промов з історії англійської магії, сповнену посилань на книжки, про які ніхто й ніколи не чув.

— Так-так! — перебив його сер Волтер. — А ви маєте хоч найменшу гадку, хто цей чоловік у зеленім сурдуті з довгим сріблястим волоссям?

— А! То ви гадаєте, тут іще хтось був? Але це малоймовірно. Може, то недбалий слуга залишив на вішаку якийсь зелений халат? Якраз там, де ніхто не сподівається його побачити? Мене самого інколи до смерті лякає ця сама перука, яку ви зараз можете спостерігати в мене на голові. Лукас щовечора повинен її ховати (знає: повинен), але вже кілька разів лишав її на круглій підставці на камінній полиці, над якою висить дзеркало, і перука відображаючись у нім, справляє враження, наче двоє джентльменів, схиливши голови одне до одного, шепочуться про мене.