Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 27)

Попри привселюдне приниження Вінкулюс не до кінця розгубив свою повагу, свою природжену гідність, яка вирізняла його серед усіх інших вуличних чарівників Лондона та викликала певну шанобливість. Друзі та прихильники м-ра Норрелла повсякчас його закликали навідати Вінкулюса, але на превеликий подив наражалися на категоричну відмову здійснити такий візит.

Одного дня наприкінці грудня, коли важкі хмари громадили альпійські пейзажі в небі над Лондоном, коли буревій наробив у небесах такої веремії, що місто в одну мить пірнало у морок, в іншу вже купалося у сонячнім промінні, а ще трохи згодом дощ починав торохтіти в шибки, м-р Норрелл затишно вмостився перед веселим полум’ям каміна у бібліотеці. Поруч у достатку пропонував смаколики чайний столик, а в руці м-р Норрелл тримав «Пташину мову» Томаса Ланчестера. Він гортав сторінки, шукаючи улюблений пасаж, як раптом його мало не на смерть перелякав чийсь гучний і зневажливий голос:

— Що, магу, думаєш усіх зачудував своїми подвигами?!

М-р Норрелл підвів погляд і, приголомшений, побачив якогось чоловіка, що його ніколи в житті раніше не зустрічав — худого, хижого, обшарапаного. Обличчя він мав кольору скислого молока, волосся — кольору диму й попелу у лондонськім небі, а одяг — барви брудної води у Темзі біля Воппінґа[84]. Жодна частина гостя — ні обличчя, ні волосся, ні одяг — не могла похвалитися чистотою, та в усіх інших відношеннях він повністю відповідав народним уявленням про мага (на відміну від м-ра Норрелла). Чоловік стояв, розправивши плечі й гордо буравлячи співрозмовника поглядом сірих очей.

— О, так! — правив він далі, люто зиркаючи на м-ра Норрелла. — Вважаєш себе справдешнім героєм! То знай же, Магу! Твою появу провіщено давним-давно. Двадцять років я чекав на тебе. То де ж ти ховався весь цей час?

М-р Норрелл сидів у збентеженій тиші й роззявивши рота витріщався на свого обвинувача. Адже цей чоловік немовби заліз до нього в груди, дістав із них потаємний секрет і виставив його на світло! З найпершого ж дня у столиці м-р Норрелл усвідомив, що давно вже був готовий до цього переїзду, давно вже міг чарувати на користь Англії, француз уже давно міг бути розбитий, а англійська магія вже давно би посіла належне їй високе місце в громадській думці країни. Його мучив острах, що своєю забарністю він її зрадив, і от тепер докори сумління втілилися в людській подобі та заявилися до нього. Тож загадковий гість наразі мав перевагу. Затинаючись, м-р Норрелл поцікавився його іменем.

— Я — Вінкулюс, маг із Треднідл-стрит!

— О! — полегшено згукнув м-р Норрелл, зрозумівши, що принаймні перед ним не привид. — І ви, напевне, явилися сюди жебрати? У такому разі можете забиратися геть, звідки прийшли! Я не вважаю вас братом у магії, тому ви не отримаєте від мене нічого! Ні грошей. Ні обіцянок допомоги. Ні рекомендацій іншим особам. Ба більше, можу сказати вам, що я збираюся…

— І знову ти помилився, Магу! Мені для себе не треба нічого. Я прийшов пояснити тобі, в чім твоя доля. Бо народився саме для цього.

— Доля? То ви зібралися ворожити? — зневажливо прокричав м-р Норрелл. Він підвівся з фотеля і несамовито смикнув шнурок дзвінка, одначе на його виклик не прибіг жоден слуга. — Гаразд! Із людьми, що вдають, ніби вміють пророкувати, у мене розмова коротка. Лукасе! Віщування — це найлихіший із трюків, які мерзотники вашого роду розігрують перед чесними людьми. Магія не здатна провіщати майбутнє. І всі, хто стверджував протилежне, були брехунами. Лукасе!

Вінкулюс озирнувся.

— Я чув, ти зібрав усі на світі книжки про магію, — промовив він. — Ходять чутки, ти навіть роздобув трактати, втрачені, коли згоріла Александрійська бібліотека. Мабуть, ще й знаєш їх усі напам’ять.

— Книги й писання лежать в основі ґрунтовної освіти й добрих знань, — відказав м-р Норрелл. — До магії треба ставитися так само, як і до інших наук.

Раптом Вінкулюс нахилився до м-ра Норрелла і прикипів до нього пекучим поглядом. Той мимохіть змовк і подався вперед, вбираючи кожне слово гостя, яке той звіряв йому.

— Я простягнув руку, — прошепотів Вінкулюс, — і ріки Англії обернулися й потекли назад…

— Перепрошую?

— Я простягнув руку, — трохи гучніше правив далі Вінкулюс, — і кров моїх ворогів застигла в їхніх жилах…

Він розпростався, широко розкинув руки і заплющив очі, немовби пустився в релігійний екстаз. Дужим і ясним голосом, сповненим пристрасті, Вінкулюс продовжував:

— Я простягнув руку; пам’ять і думки ворогів полетіли від них геть, ніби зграя шпаків; Мої вороги обм’якли, ніби порожні мішки. Я прибув до них із туману й дощу; Я прибув до них з опівнічних снів; Я прибув до них зграєю круків, що вдосвіта захмарили північне небо; Вони гадали, що в безпеці, і я прибув до них криком, що утяв тишу зимового лісу…

— Так-так! — перебив його м-р Норрелл. — Ви й справді вважаєте, ніби я вперше чую таку нісенітницю? Кожний шаленець на всякому розі вулиці криком меле ті самі сім мішків гречаної вовни, і кожний волоцюга з будки із жовтою завіскою намагається додати собі таємничості, верзучи щось подібне. Та всяка третьорядна книга про магію, надрукована за останні двісті років, розводиться про щось таке! «Я прибув до них зграєю круків». Що це хоч значить, дозвольте поцікавитися? Хто й до кого прибув зграєю круків? Лукасе!

Вінкулюс не зважав. Його сильний голос тепер перекривав слабкі підверескування м-ра Норрелла:

— Дощ одкрив мені двері, і я пройшов ними; Камені склали мені престол, і я сів на нього; Три королівства було дано мені на всі віки; Англію було дано мені на всі віки. Безіменний раб одяг срібний вінець; Безіменний раб став королем у чужій країні…

— Три королівства! — вигукнув м-р Норрелл. — Ха! Тепер я розумію, на що претендує ця дурниця! Пророцтво Короля Крука! Що ж, прикро казати, але, якщо ви збиралися приголомшити мене оповідками про того джентльмена, мушу вас розчарувати. О, так, ви схибили цілковито! Бо на світі немає мага, який би мені був настільки осоружний![85]

— Зброю, яку здійняли проти мене вороги, шанують у Пеклі яко святиню; Помисли моїх ворогів проти мене зберігають яко священні писання; Кров мою, пролиту на старовинних бойовищах, що запеклася в землі, зібрано служками Пекла і збережено у вмістилищах зі срібла й коштовної кістки. Я приніс магію в Англію — цінний спадок; Але англійці знехтували даром. Магію писано буде дощем у небі, та не прочитають її; Магію писано буде на ликах камінних горбів, та розум її не вмістить; Голі дерева узимку складуть чорні письмена, та їх не збагнуть…

— Усякий англієць за правом народження заслуговує на службу обізнаного й освіченого мага, — перебив його м-р Норрелл. — А що ви їм пропонуєте натомість? Містичне белькотіння про каміння, дерева й туман! Це як Томас Бог-у-поміч радив учитися магії в диких звірів у лісі! А цікаво, чого б не в свиней у хліві? Або бездомних псів? Не таку магію хочуть оживити нині цивілізовані англійці! — Він знавісніло глянув на Вінкулюса, і тієї ж миті щось привернуло його увагу.

Вінкулюс одягався геть недбало. На шию він абияк намотав брудну хустину, але в прорісі між нею та сорочкою проглядав клаптик замурзаної шкіри. На якій виднілася химерна яскраво-синя кривуля, схожа на закрут якоїсь чорнильної літери. Можливо, це був просто шрам — слід колишніх прочуханок на вулиці. Проте більше всього він нагадував варварські нашкірні рисунки, у яких вправлялися тубільці з островів Південного моря. Вінкулюс же — такий незворушний у чужій оселі, ладний сварити її господаря на всі заставки — раптом засоромився свого знаку і, помітивши зацікавлення м-ра Норрелла, одразу ж приклав руку до горла, поправив хустину і закрив прогалину.

— Два маги постануть у Англії…

У м-ра Норрелла з вуст зірвався було вигук, але він умить перетворився на тихе засмучене зітхання.

— Перший мене боятиметься; другий — жадатиме побачить; Першим заправлятимуть злодії й убивці; другий замислить власну згубу; Перший поховає своє серце у темнім засніженім лісі, та відчуватиме його біль; Другий побачить найдорожчий свій скарб у ворожих руках…

— О! То тепер, виходить, ти явився сюди всього лиш образити мене! Облудний Магу, ти ревнуєш через мій успіх! Не можеш нічого вдіяти з моєю магією, то намислив очорнити моє ім’я і порушити мій спокій…

— Перший житиме на самоті; він буде сам собі тюремник; Другий ходитиме самотніми шляхами, буря збиратиметься над його головою, а він усе шукатиме чорну вежу на високім пагорбі…

Цієї ж миті розчинилися двері, і в кімнату забігло двоє чоловіків.

— Лукасе! Дейві! — істерично заверещав м-р Норрелл. — Де вас носило?

Лукас почав щось пояснювати про шнурок на дзвінку.

— Що? Та хапайте же його! Хутчіш!

Дейві, кучер м-ра Норрелла, мав статуру тих самих щедрих пропорцій, що й решта представників такого роду занять, і снагу, яку черпав із щоденних змагань зі сваволею чотирьох породистих запряжних коней у розквіті сил. Він ухопив Вінкулюса за тулуб і горло. Той завзято борюкався, хоч і не покинув шпетити м-ра Норрелла:

— Я сиджу на чорнім престолі в тіні, та не побачать мене. Дощ одкриє мені двері, і я пройду ними; Камені складуть мені престол, і я сяду на нього…

Дейві з Вінкулюсом поточились і впали на столик, із якого повалилася гора книжок.