Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 171)
— Але чому ти раптово змінився? В цьому ж нема ніякого сенсу!
— Навпаки, ще й який! — відказав Вінкулюс. — Раніше я був Пророцтвом, але події, що я провіщав, уже сповнилися. Тому і я змінився — не міг же я стати Історією! Спорохнявілою Історією!
— То що ти тепер таке?
Вінкулюс знизав плечима.
— Може, я книга рецептів! Може, я роман! А може, збірка проповідей![404] — ці припущення так його розвеселили, що він захихотів і знову став викидати колінця.
— Сподіваюся, що ти те, чим був завжди, — Книга Магії. Але ж, Вінкулюсе! Невже ти ніколи не намагався вивчити ці письмена?
— Я книжка, — сказав Вінкулюс, спинившись посеред викрутасу. — Я Книга. Справа будь-якої Книги — зберігати слова. Саме так я і роблю. А розуміти їх — це справа Читача.
— Але останній Читач помер!
Вінкулюс знову знизав плечима, так наче це його зовсім не обходило.
— Ти маєш бодай щось знати! — роздратовано закричав Чилдермасс, навісніючи від люті. Він схопив Вінкулюса за руку. — Ось, що це таке? Якесь перекреслене рогате коло. Він часто трапляється. Що це означає?
Вінкулюс висмикнув руку.
— Це означає «минулого вівторка». Чи «троє поросят — і одне з них у солом’яному брилику!» Або «Саллі пішла танцювати під місяцем і згубила крихітного рожевого гаманця!» — Він вишкірився і тицьнув пальцем у Чилдермасса. — Я знаю, чого ти хочеш. Ти сподіваєшся стати наступним Читачем!
— Можливо. Проте я хоч убий не знаю, з чого почати. Утім, здається, більш ніхто не претендує бути Читачем. Однак, що б не трапилося, я тебе більше не випущу з виду. Відтепер, Вінкулюсе, ми станемо тінями одне одного.
Вінкулюс аж скис, як це почув. Із похмурим видом він почав одягатися.
До Англії повернулася весна. Птахи літали за плугами. Камені грілися під сонцем. Дощі й вітри пом’якшали. У повітрі витав запах землі, в якій прокидалося життя. Дерева вкрила така м’яка і витончена барва, що її навіть барвою не назвеш. То була радше ідея барви — неначе дерева бачили зелені сни та думали зелені думки.
До Англії повернулася весна, але не Стрейндж із Норреллом. Стовп Темряви охопив абатство Гертф’ю — і Норрелл з нього не вийшов. Припускали, що Стрейндж убив Норрелла чи Норрелл убив Стрейнджа; сперечалися, наскільки кожен із них заслуговував такої долі і чи не варто сходити подивитися, що ж там сталося насправді.
Та поки публіка ніяк не могла дійти згоди у цих цікавих питаннях, Пітьма зникла, а разом з нею і абатство Гертф’ю. Пропали дім, парк, міст і частина річки. Шляхи, що колись вели до Гертф’ю, тепер завертали до самих себе чи до глухих закутів у полях та чагарниках, куди нікому ніхто не хотілося ходити. Дім на Гановер-стрит та обидва будинки Стрейнджа — один на Сого-сквер, а другий в Клані[405] — спіткала така сама чудна доля. У Лондоні єдиною істотою, яка досі могла знайти дім на Сого-сквер, був кіт Джеремі Джонса на ім’я Буллфінч. Вочевидь, Буллфінч не здогадувався, що з будинком щось сталося, тож він і далі ходив туди, коли заманеться, прослизаючи між будинками № 30 та № 32. Усі, хто був цьому свідками, погоджувалися, що нічого дивнішого вони в житті не бачили[406].
Лорд Ліверпуль та інші міністри публічно висловили жаль через зникнення Стрейнджа та Норрелла, але поміж собою дуже тішилися, що змогли позбутися такого клопоту. І Стрейндж, і Норрелл виявилися не такими респектабельними, як колись здавалися. Обидва подалися хай не в чорну магію, але все ж у значно темнішу, ніж бажано чи припустимо. Натомість міністри звернули свою увагу на чималу кількість магів, що раптово поз’являлися. Нові чарівники заледве могли начарувати бодай щось, їм надзвичайно бракувало освіти, але скидалося на те, що сваритимуться вони не менше, ніж Стрейндж із Норреллом. Треба було негайно придумати, як їх усіх напоумити. Раптом плани м-ра Норрелла відновити суд
На другому тижні березня в «Йоркських хроніках» з’явилося повідомлення для колишніх членів Ученого товариства магів Йорка, а також для усіх охочих до нього приєднатися. У повідомленні запрошували прийти у заїзд «Старої зорі» наступної середи (саме в цей день зазвичай і збиралося товариство).
Це дивне повідомлення обурило стількох колишніх членів Вченого товариства, скількох і потішило. Його розмістили в газеті — тобто для кожного, хто мав хоча би пенні в кишені. Ба більше: неназваний автор брав на себе сміливість запрошувати людей приєднатися до йоркського товариства. Ким би він не був, на це він прав не мав.
Коли призначений день настав і колишні члени товариства приїхали в «Стару зорю», то виявили, що у Довгій кімнаті зібралося понад п’ятдесят магів чи тих, хто волів ними стати. Більшість зручних місць уже зайняли, тому колишні члени (а серед них були м-р Сеґундус, м-р Ганіфут та д-р Фокскасл) мусили вмоститися на невеличкому підвищені неподалік від каміну. Втім, у цьому була своя перевага: вони могли краще роздивитися нових магів.
Видовище не тішило серця колишніх членів товариства. У залі зібрався якнайбарвистіший люд («Навряд чи тут знайдеться бодай один джентльмен», — зауважив д-р Фокскасл). Тут було двоє фермерів і кілька крамарів. Тут був палкий блідий юнак зі світлим волоссям; він запевняв сусідів, що повідомлення в газеті умістив сам Джонатан Стрейндж, який, без сумніву, прибуде сюди з хвилини на хвилину, аби навчати всіх магії! Також у залі був священик (гарний знак!) — гладко виголений, серйозний, вбраний у чорне чоловік. Разом із ним прийшли такий само поважний сірий пес і надзвичайно вродлива молода дама в червоній оксамитовій сукні. Вона, звісно, мала менш поважний вигляд. Дівчина була чорнява, а очі її палали.
— Містере Тейлоре, — звернувся д-р Фокскасл до свого помічника, — коли ваша ласка, сходіть до цього джентльмена і натякніть йому, що ми не запрошуємо на збори членів родини.
М-р Тейлор поспіхом рушив виконувати доручення.
Зі свого підвищення колишні члени Вченого товариства магів Йорка помітили, що священик виявився значно суворішим, ніж видавалося з його спокійного лиця. М-ру Тейлору він відповів вельми гостро.
Помічник повернувся з таким повідомленням:
— Містер Редрут просить товариство пробачення, але він не маг. Він вельми цікавиться магією, але сам не чарує. Магією володіє його донька. Він має одного сина та трьох доньок — і всі вони маги[408]. Інші просто не захотіли прийти на зустріч. За його словами, вони не хочуть водитися з іншими магами і воліють навчатися вдома, щоб їх нічого не відволікало.
Запала пауза, поки колишні члени товариства намагалися (безуспішно!) второпати, що за нісенітницю вони почули.
— Певно, його пес теж займається магією, — зауважив д-р Фокскасл, і члени товариства розреготалися.
Невдовзі стало ясно, що новоприбулі розділилися на дві партії. Однією з перших низьким голосом заговорила міс Редрут, юна леді в оксамитовій червоній сукні. Вона не звикла виступати перед публікою, тому трохи квапилася, і не всі маги розібрали, що вона каже, але говорила вона дуже палко. Зводилося її промова до того, що Джонатан Стрейндж — це все, а Ґілберт Норрелл — ніщо! Стрейнджа скоро виправдають, а Норрелла — покриють ганьбою! Магія звільниться від кайданів, які на неї накинув Ґілберт Норрелл! Такі заяви, та ще й пересипані згадками про втрачений шедевр Стрейнджа «Літопис і чин англійської магії» розсердили інших магів, котрі обурено заявили, що книга Стрейнджа переповнена лихою магією, а сам маг — убивця. Він, без сумніву, вбив свою дружину[409], а також, певно, звів у могилу і Норрелла.
Суперечка розгоралася не на жарт, але її перервало прибуття двох чоловіків. Жоден із них не був поважним на вид. Обидва мали довге скуйовджене волосся та носили старі пальта. Та якщо один, схоже, був звичайнісіньким волоцюгою, то другий мав трохи охайніший вигляд і справляв враження людини ділової, навіть владної.
Волоцюга й не глянув на Йоркське товариство. Він всівся просто на підлогу і став вимагати джину та гарячої води. Другий чоловік став посеред кімнати і подивився на присутніх, криво посміхаючись. Він уклонився у бік міс Редрут і звернувся до магів з такими словами:
— Джентльмени! Мадам! Можливо, дехто з вас мене пам’ятає. Ми бачилися десять років тому, коли містер Норрелл творив магію у Йоркському соборі. Мене звати Джон Чилдермасс. До минулого місяця я був слугою Ґілберта Норрелла. А це, — він вказав на чоловіка, що сидів на підлозі, — Вінкулюс, колишній вуличний ворожбит у Лондоні.
На цьому Чилдермасс змовк, і всі заговорили водночас. Колишніх членів Йоркського товариства розсердило, що вони залишили свої затишні крісла біля камінів, аби вислуховувати повчання слуги. Та поки ці вихлюпували обурення, більшість новоприбулих повелися інакше. Усі вони належали або до стрейнджитів, або до норреллітів, проте ніхто з них на власні очі не бачив свого кумира. Тому перебування поруч із людиною, яка знала обох магів і спілкувалася з ними, вкрай схвилювало їх.
Чилдермасса гамір нітрохи не бентежив. Він просто перечекав, доки всі втихомиряться достатньо, щоби можна було говорити, і правив далі:
— Я прийшов повідомити вам, що угода з Ґілбертом Норрелом втратила чинність. Її скасовано, джентльмени. Ви знову можете бути магами, коли на те ваша воля.