Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 172)

Один із нових магів викрикнув питання, чи прибуде Стрейндж. Інший волів дізнатися, чи приїде Норрелл.

— Ні, джентльмени, — відповів Чилдермасс. — Вони не прийдуть. Вам доведеться мати справу зі мною. Не думаю, що Стрейндж і Норрелл повернуться до Англії. Принаймні, не за нашого покоління.

— Чому? — запитав м-р Сеґундус. — Куди ж вони вирушили?

Чилдермасс усміхнувся.

— Туди, куди вирушають усі маги. За небо. По той бік дощу.

Один із норрелітів зауважив, що Джонатан Стрейндж мудро вчинив, забравшись із Англії, бо інакше його б напевне повісили.

Палкий блідий юнак зі світлим волоссям уїдливо відказав, що вся зграя норреллітів невдовзі опиниться у дуже прикрому становищі: адже найголовніший принцип норреллітської магії в тому, що повсякчас треба спиратися на книжки? І як же вони збираються це робити, коли всі книжки зникли разом із абатством Гертф’ю?[410]

— Джентльмени, вам не потрібна книгозбірня у Гертф’ю, — мовив Чилдермасс. — Як і бібліотека на Гановер-сквер. Я привіз вам дещо значно краще. Книгу, якою Норрелл прагнув заволодіти, але ніколи не бачив. Книга, про існування якої Стрейндж навіть не здогадувався. Я привіз вам книгу Джона Ускґласса.

Іще більший гамір. Іще палкіші суперечки. Посеред того хаосу міс Редрут виголошувала промову на захист Джона Ускґласса, якого, вона на тім наполягала, треба називати Його Величність Король, адже він будь-якої миті може з’явитися в Ньюкаслі й повернути собі владу над Північною Англією.

— Заждіть! — вигукнув д-р Фокскасл; його владний голос спершу заглушив галас ближчих до нього людей, а потім і всіх присутніх. — Я не бачу ніякої книги в руках волоцюги! Де ж вона? Це шахрайство, джентльмени! Ладен закластися, що він хоче видурити у нас гроші. То як, сер? — це він мовив до Чилдермасса. — Що ви на це скажете? Показуйте свою книгу, якщо вона взагалі існує!

— Запевняю вас, сер, — відповів Чилдермасс, і на його обличчі заграв широкий скособочений посміх, — мені від вас нічого не треба. Вінкулюсе! Підведися!

У будинку в Падуї головною турботою Ґрейстілів та їхньої челяді став затишок і добробут місис Стрейндж. Кожен брався до цієї справи по-своєму. Утішання д-ра Ґрейстіла були філософського штабу. Він перебирав власні спогади, шукаючи в історії приклади людей — власне, жінок, — які долали прикрі обставини (часто з допомогою друзів). Мінікелло й Френк, двоє слуг, бігли поперед неї відчиняти двері — і байдуже, збиралася вона проходити чи ні. Покоївка Боніфація дивилася на річний полон у Фейрі як на важку застуду, тому протягом дня не раз приносила Арабеллі солодкі лікери. Тітонька Ґрейстіл посилала в усі кінці міста по найкращі вина та рідкісні делікатеси, а ще — придбала найм’якіші пухові подушки й подушечки, неначе сподівалася, що, полежавши на них, Арабелла забуде все, що з нею трапилося. Та з усього піклування, яким оточили Арабеллу, найбільшу втіху їй приносило Флорине товариство.

Одного ранку вони сиділи разом і вишивали. Арабелла нетерпляче відклала шиття і, підійшовши до вікна, мовила:

— Мене охопив дивний неспокій.

— Це й не дивно, — м’яко відповіла Флора. — Потерпіть. З часом ви станете такою, як і раніше.

— Справді? — зітхнула Арабелла. — По щирості, я вже й не пам’ятаю, якою була.

— Тоді я вам розповім. Ви завжди були життєрадісною, хоча й мусили часто лишатися на самоті. Ви рідко сердилися, хоча вас часто дратували. Кожне ваше слово було слушним і дотепним, хоча це не помічали й лише перечили вам.

Арабелла засміялася:

— Боже правий! Та я ж була справжнім дивом! Однак, — мовила вона не без лукавства, — я не дуже схильна довіряти цьому портретові, адже ви ніколи мене не бачили.

— Мені розповідав містер Стрейндж. Це його слова.

— Он як, — зітхнула Арабелла й відвернулася.

Флора опустила очі й м’яко мовила:

— Коли він повернеться, то зможе втішити вас краще, ніж будь-хто. І ви знову будете щасливою.

Дівчина підвела погляд.

Арабелла хвильку помовчала, а тоді відказала:

— Я не впевнена, що ми знову побачимося.

Флора повернулася до шиття й за мить додала:

— Так дивно, що зрештою він повернуся до свого старого вчителя.

— Дивно? Як на мене, нічого дивного немає. Я ніколи не думала, що їхня сварка триватиме аж так довго. Гадала, що за місяць вони помиряться.

— Ваші слова мене дивують! — мовила на те Флора. — Коли містер Стрейндж був із нами, він і слова доброго не казав про містера Норрелла — та й містер Норрелл друкував у магічних виданнях жахливі речі про містера Стрейнджа.

— Ще б пак! — Арабелла була незворушна. — Але ж це просто їхні дурниці! Вони обоє вперті, наче віслюки. Мені нема за що любити містера Норрелла — радше навпаки. Але що я про нього знаю напевне: насамперед він маг, а потім все решта. І Джонатан такий самий. Книги та магія — це єдине, що по-справжньому їх цікавить. Ніхто не знається на справі так, як вони, — і тому, бачте, нічого дивного, що їм цікаво разом.

Минали тижні — й Арабелла усе частіше усміхалася, усе частіше сміялася. Її цікавило все, що стосувалося нових друзів. Вона проводила дні за товариськими вечерями й іншими справами, з головою пірнувши у приємні обов’язки, які накладала дружба, — дрібні домашні турботи, які лікували її зболений розум і зранену душу. Про свого далекого чоловіка вона думала мало, хіба що відчувала вдячність за те, що він відправив її до Ґрейстілів.

У ті дні до Падуї прибув молодий ірландський капітан, і багато хто вважав, що він зачарований Флорою, хоча сама вона це заперечувала. Під Ватерлоо він вів кавалерійську роту в бій, у саме пекло ворожого вогню, але, здавалося, губив усю свою мужність, коли справа стосувалася Флори. Він не міг поглянути на неї, не зашарівшись, і дуже хвилювався щоразу, коли дівчина заходила до кімнати. Тож йому було трохи легше звертатися до місис Стрейндж за відомостями, коли Флора вийде на прогулянку у Прато-делла-Валле (прекрасний сад у самому серці міста) або ж коли вона збирається навідати Бакстерів (спільних друзів); і Арабелла завжди охоче йому допомагала.

Але полон лишив на ній слід, якого не легко було позбутися. Арабелла звикла танцювати цілу ніч, тож сон нелегко йшов до неї. Іноді ночами їй вчувалися печальні мелодії скрипки й дудки фейрі, що кликали її до танцю, — та певно, що танцювати їй зовсім не хотілося.

— Розмовляйте зі мною, — просила вона Флору й тітоньку Ґрейстіл. — Розмовляйте — і, сподіваюсь, я зможу опанувати себе.

Тоді котрась із жінок або й обидві сідали поруч і розмовляли про все, що тільки спадало на думку. Та часом бажання руху — будь-якого руху — було надто сильним, тож Арабелла починала міряти кроками спальню, яку ділила з Флорою. Іноді траплялося, що д-р Ґрейстіл і Френк люб’язно жертвували власним сном, аби прогулятися з нею нічними вулицями Падуї.

Однієї такої квітневої ночі вони гуляли неподалік від собору; Арабелла з д-ром Ґрейстілом обговорювали повернення до Англії, заплановане на наступний місяць. Арабеллу трохи лякала думка про те, що вона знову опиниться в товаристві англійських друзів, а д-р Ґрейстіл її заспокоював. Раптом Френк здивовано вигукнув і вказав угору.

Зорі зрушили з місця і змінилися; на латці неба над ними показалися нові сузір’я. Неподалік височіла старовинна на вигляд кам’яна арка. У цьому не було нічого дивного: зрештою, Падуя славиться таємничими порталами, арками й галереями. Однак, ця арка відрізнялася від інших. Падую звели з середньовічної цегли, тому її вулиці часто тішать око рожево-золотавою барвою. А ця арка була із похмурого каміння Півночі, й обабіч отвору стояли статуї Джона Ускґласса, чиє обличчя наполовину приховував капелюх із крилами крука. Просто посеред арки стояла висока постать.

Арабелла завагалася.

— Ви ж далеко не відійдете? — запитала вона у д-ра Ґрейстіла.

— Ми з Френком будемо тут, — сказав д-р Ґрейстіл. — Навіть не зрушимо з місця. Ви будь-якої миті можете нас гукнути.

Далі вона рушила сама. Чоловік, що стояв у порталі, читав. Коли Арабелла підійшла, він підвів голову і поглянув на неї звичним, таким рідним поглядом, ніби не розумів, де він є і що то за світ поза книгою.

— Цього разу ти прийшов без грози, — мовила вона.

— А, ти про це чула? — трохи ніяково усміхнувся Стрейндж. — Певно, тоді я трохи перестарався. Поганий смак, от і все. У Венеції я провів забагато часу в товаристві лорда Байрона і, здається, перейняв щось від нього.

Вони трохи пройшлися, і щомиті над ними змінювався візерунок сузір’їв.

— Ти маєш гарний вигляд, Арабелло, — мовив Стрейндж. — Я боявся… Чого ж я боявся? О, тисячі різних речей. Боявся, що ти не захочеш розмовляти зі мною. Але ти тут. Я дуже радий тебе бачити.

— Тепер можеш облишити тисячу своїх страхів, — відповіла вона. — Принаймні ті, що стосуються мене. Вам уже вдалося знайти спосіб розвіяти Пітьму?

— Ні, ще ні. Але, по щирості, останнім часом ми були дуже заклопотані — перевіряли кілька нових здогадів про наяд, — а тому геть не мали часу серйозно взятися до цієї справи. Утім, кілька згадок у Ґуберовому «Воротарі Аполлона» вселяють надії. Ми сподіваємось на краще.

— Я рада. Мені стає так гірко від думки, що ти страждаєш.

— Не засмучуйся, благаю тебе. До того ж я не страждаю. Спершу було трохи, але не тепер. А ще ми з Норреллом далеко не перші англійські маги, яким доводиться працювати під дією закляття. Роберт Даймок у дванадцятому столітті посварився з фейрі і відтоді більше не міг розмовляти, тільки співав — а це, я певен, далеко не так приємно, як може здатися. У чотирнадцятому столітті жив маг зі срібною ногою — і це, мабуть, дуже незручно. До того ж, хто сказав, що Пітьма не може дати нам якісь переваги? Ми збираємося залишити Англію, за межами якої, мабуть, зустрінемо безліч облудних створінь. Англійський маг здатен справити неабияке враження, а двоє англійських магів, гадаю, — удвічі сильніше. Але коли двоє англійських магів ще й оточені Непроникною Пітьмою… що ж, гадаю, цього достатньо, щоби вселити жах у будь-яке серце, крім, може, напівбога!