Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 173)
— Куди ви рушите?
— О, є стільки різних місць! Цей світ — лише один із багатьох, а чарівникові не личить ставати — як би сказати? — містечковим.
— А містерові Норреллові таке до вподоби? — із сумнівом запитала Арабелла. — Він ніколи не любив мандрувати — навіть до Портсмута.
— А це одна з найбільших переваг нашого способу мандрувати. Він може й зовсім не виходити з дому, якщо не хоче. Світ — усі світи — самі прийдуть до нас, — Стрейндж змовк і роззирнувся. — Краще мені далі не відходити — Норрелл уже трохи задалеко. З певних причин, пов’язаних із закляттям, нам не варто дуже віддалятися одне від одного. Арабелло, — мовив він із серйозністю, зовсім йому не притаманною, — мені було нестерпно боляче від самої думки, що ти в полоні під землею. Я зробив би все — геть усе, — щоби повернути тебе на волю.
Арабелла взяла чоловіка за руки; очі її сяяли.
— І ти це зробив, — прошепотіла вона.
Вони довго дивилися одне на одного, і тієї миті здавалося, що все так, як і було завжди, — ніби вони ніколи й не розлучалися; але вона не запропонувала піти за ним у Пітьму, а він про це не попросив.
— Одного дня, — мовив Стрейндж, — я знайду потрібне закляття і розвію Пітьму. І того дня я повернусь до тебе.
— Так. Одного дня. А доти я чекатиму.
Він кивнув і вже збирався піти, але загаявся.
— Белл, — мовив він. — Не носи чорне. Не будь удовою. Будь щасливою. Саме так я хочу думати про тебе.
— Обіцяю. А як мені думати про тебе?
Стрейндж замислився, а тоді засміявся.
— Думай, що я встромив носа у книжку!
Вони поцілувались. А тоді маг розвернувся на каблуках і зник у Пітьмі.
Подяки
Насамперед я хочу подякувати безмежно чудовому Джайлсу Ґордону, якого нам так бракує. Я дуже пишалася тим, що він мій агент. І досі пишаюся.
Також висловлюю особливу подяку Джонні Ґеллеру за все те, що він зробив, відколи Джайлс пішов у засвіти.
За підтримку, коли я тільки починала роботу над цією книжкою, щиро вдячна Джеффу Раймену, Елісон Пейс (якої мені також дуже бракує), Тінч Мінтер та її письменницькій групі, зокрема Джуліан Голл.
За підтримку на всьому шляху дякую своїм батькам Дженет та Стюарту, Патріку та Терезі Нільсен-Гейденам, Еллен Детлоу, Террі Віндлінґ та Нілу Ґейману, чия щедрість до інших письменників незмінно вражає мене.
За допомогу з іноземними мовами дякую Стюарту Кларку, Саманті Еванс, Патріку Марселю і Джорджії Ґріллі. За допомогу у розплутуванні складних питань наполеонівських воєн і морської історії дякую Ніколасу Блейку (зайве казати, що помилки, які лишилися, — цілком на моїй совісті). За надзвичайно проникливі зауваги та пропозиції дякую Антонії Тілл. За написання надзвичайно корисних книжок дякую Елізабет Лонгфорд («Веллінґтон») та Крістоферу Нібберту з Беном Вайнребом («Лондонська енциклопедія»).
Дякую Джонатану Вайтленду, який не шкодує свого часу й майстерності на те, щоб «Маки» працювали — і, відповідно, щоб книжки писалися.
І головне — дякую Колінові, який займався усім, щоби я могла писати, який ніколи не скаржився і без якого ця книжка навряд чи взагалі побачила би світ.
Додаток
До мене дійшли відомості щонайтривожнішого змісту. Адже виходить на те, що якісь люди, ім’я котрим «Блумсбері», взялися друкувати згубну книгу — цілий роман! — який має на меті переповісти історію Славного Відродження Англійської Магії. Сам я романів не читаю — і радий сказати, що не читав їх зроду, — проте усвідомлюю, що серед легковажніших верств суспільства вони користуються певною популярністю. Юні леді, дами у шлюбі, старі діви, бездумна молодь обох статей, любителі азартних ігор, розпусники та лібертіни, прислуга, що випадково чи з умислом здобула освіту, неналежну їхньому станові, — усіх цих нероб можна зустріти всякої години дня та ночі за читанням романів.
Я зневажаю всі романи незалежно від того, чому вони присвячені. Кажуть, од них затуплюється розум, розхитуються моральні підвалини, розвиваються нездорова допитливість і схильність до інфекцій грудей і очей. Усе це напрочуд страхітливо, але, на щастя, мало мене обходить. Та коли роман удає, неначебто сприяє поширенню відомостей про Англійську Магію, — о! тоді я змушений протестувати. А значить, на мене лягає відповідальність застерегти британську публіку від жахливої небезпеки, на яку вона наразиться, просто розгорнувши цю книгу.
Як розбудовник і засновник означеного вище Славного Відродження, я сподіваюся, що моє несхвалення — якнайсильніше несхвалення — важитиме для людей, котрі назвалися «Блумсбері» (ким би вони не були). Надіюсь, що, дізнавшися про моє невдоволення, вони одразу ж облишать усяку думку опублікувати цю лиху книгу. Коли ж упиратимуться, то я зобов’язаний буду звернутись до своїх друзів-урядовців. Маю підстави сподіватися, що це звернення матиме успіх.
Подейкують, що добродії в «Блумсбері» мають намір опублікувати цю книгу і в інших краях. Якщо зичливці в нашому Міністерстві закордонних справ виявлять мені ласку й нададуть список держав, які вважають нашими союзниками (зізнаюся, я тут не дуже добре обізнаний у наших справах), то я залюбки власним коштом замовлю переклад цього листа відповідними мовами. Що ж до Наших Колишніх Колоній в Америці, то я до них геть не прихильний. Адже не минуло ще й тридцяти-сорока років по тому, як цей безсоромний Народ зчинив негідний бунт проти свого законного Короля. Тож нехай там друкують цю книгу! І коли американці, спробувавши вивчитися з неї магії, випадково обернуться на котів чи викличуть мантикор на свою остаточну погибель, не думаю, що хтось за ними сумуватиме.
Ґілберт Норрелл, Маг при Адміралтействі
Гановер-сквер
Лондон
«…Чули? Якісь люди, що звуться “Блумсбері”, запосілися опублікувати роман з історії Відродження Англійської Магії. Це ж прекрасно! Ніяк не можу натішитися цій новині. Хіба ж є кращий спосіб настановити, аніж вкладаючи знання у справно скроєний роман? Якщо авторка належним чином виконала свою роботу (а я на це сподіваюся), то Британська Публіка невдовзі отримає зиск, почавши значно краще розуміти суперечку, що загрожувала роздерти Англійську Магію надвоє. Якнайскоріше надішлю вам примірник, тільки-но лондонські книгарі зачнуть торгувати цією книжкою.
Маю честь визнати, що охоче читаю романи. Це розвага й заняття, яке приносить мені найбільше задоволення. Сядеш собі біля каміна й мчиш навколо світу. Одна-дві сторінки, і вас уже спіткали щонайжахливіші небезпеки; вас розвеселило найстрокатіше багатство людської вигадки; ви встигли засмутитися, порадіти й піднестися духом. А вже наступної миті чутно, як слуга несе чай, і ось ви знову вже сам свій, сьорбаєте чай і якнайспокійніше їсте грінки. Хочеться тільки вірити, що ця книга (себто роман з історії Англійської Магії) не вийде аж надто врочистою. Зневажаю книжки без жартів.
Я трохи знаюся з людьми, які напоумилися опублікувати роман. (Ніяк не згадаю назви.) Ми сусідимо з ними на Сого-сквер. Здається, вони досить приємні й товариські. Регулярно надсилають мені картки із запрошеннями на вечірки. Та я до них не ходжу. Ось і зараз надіслали листа: просять підтримати видання. Я, безперечно, піду їм назустріч. Радитиму роман, де тільки можна. Сам я книжку ще не читав, але це неважливо. Важливо те, що Норрелл її зненавидить. Хіба щось інше здатне завдати йому таких мук? Проста стаття в одному з “Ревю” про засади погодної магії валить його в ліжко на тиждень. Роман же в трьох томах найпевніше його вб’є…»
Дуже радий, що в мене питаються про міс Кларк. Дуже радий, що маю нагоду висловити свою думку про неї. Передусім дозвольте сказати, що я геть не схвалюю Жіноцтво, яке воліє здобувати якусь професію, а надто — літературний фах. Смію зауважити, всякій пані можна пробачити написання роману, коли її на цей відчайдушний крок штовхнула бідність, вдівство або численні діти й родичі, що їх треба прогодувати, — але в цієї жінки, наскільки мені відомо, таких виправдань немає.
Ба гірше, в своїй книжці вона рішила зобразити Славне Відродження Англійської Магії — історія якої в її викладі, я певен, грішитиме численними хибами та неточностями. Вже те, що котрійсь із нашого Жіноцтва взагалі заманулося писати про магію, щонайприкріше мене приголомшує. Я переконаний, нам необхідний закон, що внеможливить такі діяння в майбутньому, про що я й говоритиму з прем’єр-міністром за першої-ліпшої нагоди.
Що ж до решти питань, які поставили видавці цієї прикрої книженції, мені сказати просто нічого. Я не знаю, ні яка з себе ця жінка, ні якої вона вдачі, ні з якої вона родини, ні яке веде життя. Мені це байдуже.
Я надзвичайно тішуся з романів, особливо пера міс Остін та місис Редкліфф. Зізнаюся, я все ще не знайшов часу прочитати витвір міс Кларк — нині магам не бракує роботи. Кажуть, він головно про мене. Безсумнівно, мені це лестить, але, сподіваюся, міс Кларк пробачить, якщо я скажу, що новина ця не така вже й приголомшлива. Хай там як, а все ж я був прототипом героя однієї з недавніх поем лорда Байрона[411].