Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 175)
«Роман [Міррліз] мені сподобався, — каже Кларк, — але він не заволодів моєю душею так, як це сталося з деякими моїми друзями. Можливо, я прочитала його не в тому віці — коли мені вже було під сорок» (тобто наприкінці 1990-х). «Попри це, зі мною залишились і деякі сцени, й ідеї, й атмосфера. Інших таких книг я не знаю».
Але принаймні ще одна «така» книга все ж таки є. Я кажу про роман американця Джона Краулі «Маленький, великий, або Парламент фейрі» (1981), один із ключових текстів фентезі / магічного реалізму XX століття. Із ним прямих паралелей менше, як не рахувати віртуозного переосмислення британського фольклору в обох книжках, постійного втручання фейрі у справи смертних та дуже помітних перегуків у фіналі. Знов-таки — Кларк згадала про Краулі, лише коли її запитали, чи карти Чилдермасса не є відсилкою до колоди таро з «Маленького, великого». Тільки тоді Кларк визнала, що читала цей роман.
Без надії сподіваюсь, що й Міррліз, і Краулі колись та з’являться українською. Надто великі без них прогалини. Читати Кларк, не знаючи її попередників, — майже те саме, що читати Еко, не знаючи Борхеса.
Кларк збирала свій роман буквально по шматках — і я не кажу лише про літературні впливи. Її записники заповнювалися деталями й мікросюжетами, присвяченими історії та «сучасності» англійської магії. Закінчивши з великими труднощами перші чотири розділи, Кларк вирішила, що простіше буде писати те, що зараз спадає на думку, а потім все це поєднувати. Світ Короля Крука мав стати таким саме достовірним, як наш: мав отримати глибину — або, іншими словами, в читачів мала виникнути певність, що їм показали тільки невелику частину цього світу. Деталі, самоочевидні для героїв та оповідачки, ми маємо самі зібрати в цілісну картину. Із розділу 35, наприклад, ми дізнаємося, що великий маг XV–XVI століть Мартін Пейл був учнем леді Катерини Вінчестерської, але тільки в розділі 48 сказано, що його навчав
Тим часом Кларк знайшла роботу в Кембріджі (редагування кулінарних книжок) і відчула, що їй не завадить сходити на який-небудь майстер-клас із фантастики. Їй пощастило двічі. По-перше, одним із майстрів був письменник Колін Ґрінленд, який згодом став чоловіком Кларк. По-друге, на майстер-класі всі писали оповідання, а Кларк цього не любила, тож просто принесла більш-менш автономний шматок роману. Ґрінленд був настільки вражений, що, не питаючись Кларк, переслав уривок із цього уривка Ґейману, а той передав знайомому редактору… І про все це Кларк дізналася лише, коли той редактор запропонував їй публікацію в антології фантастичних оповідань. Так вийшли друком «Леді з Ґрейс-Адью» (1996), що через десять років дали назву однойменній книзі історій зі світу «Стрейнджа і Норрелла»[413].
Усі 1990-ті Кларк трималася на впевненості, що от уже наступного року вона точно завершить роман. Вона нікому не давала його читати, аж поки, за порадою Ґрінленда, не знайшла собі літагента, а той звернувся до видавництва «Блумсбері», котре якраз шукало новий «матеріал для бестселера» після Ролінґ. Редактори, прочитавши незавершений рукопис (Кларк дійшла приблизно до кінця другого тому), одразу запропонували мільйонний гонорар і продали права на переклад сімнадцятьма мовами ще до того, як роман вийшов друком. Вісім років Кларк писала перші томи, але останній зробила лише за два. Історію було розказано, двісті п’ятдесят тисяч примірників розлетілися, права на екранізацію було продано… і, як часто буває, перед читачами опинилася книга, на яку вони чекали, самі цього не знаючи. Ні, не часто таке буває — але трапляється.
Деякі читачі були не просто зачаровані «Стрейнджем і Норреллом», але й почали шукати в ньому актуальні соціальні сенси. Не можна сказати, що в романі їх зовсім немає: як точно сформулював один критик, це, окрім усього іншого, історія про те, як віднаходять свій голос ті, хто був його позбавлений, — жінки та слуги. В цьому контексті не випадково, що й оповідачка роману — жінка (див. про це докладніше в коментарях); в телесеріалі ж за кадром звучить голос Чилдермасса — і це мені видається помилкою сценариста.
Проте Кларк закидали, що соціальні теми звучать в романі приглушено. Чому їх не обговорюють прямо? чому, як не рахувати приміток, останнього розділу та оповідання про леді з Ґрейс-Адью, у світі «Стрейнджа і Норрелла» немає жінок-магів?
Кларк терпляче відповідала, що йде від персонажів, а не від сюжетів чи ідей; і так уже сталося, що до неї прийшов Джонатан, а не Джоанна Стрейндж. Але була й важливіша причина: і жінок, і слуг Кларк намагалася зобразити такими, як вони з’являлися в романах XIX століття — чи в Остін, чи в Дікенса, неважливо. Вона відчувала, що поява магії вже достатньо віддаляє її світ від нашого, а якби там ще й почали обговорювати сучасні проблеми, читачам важко було би повірити в реальність зображуваного: тоді роман ґрунтувався би на двох суттєвих відхиленнях від звичної для нас реальності, й контраст між історичною Англією та країною Фейрі значно послабився б. Ґеорґіанську Англію, зрештою, показано так, як її бачили герої — тобто люди того часу; перетворювати книгу на дзеркало, спеціально створене для того, щоб у ньому відображалися проблеми й інтереси кінця XX століття, було би й історичною, і психологічною помилкою. «Політика» в романі є, проте в її основі — не класова боротьба і не боротьба між чоловіками та жінками, а контраст між північною та південною Англією, і «революція», що відбувається у фіналі, — не соціальна чи політична, а просто магічна[414].
До цього ми ще повернемося, а зараз просто зазначу: «Стрейндж і Норрелл» — не лише книга, дія якої відбувається в Англії: це книга про Англію як таку і про англійську магію, або ж магію Англії.
Англія, — нагадала Кларк, роз’яснюючи свій задум критикам, — це суцільні протиріччя. Стрейндж — досконалий англієць, але ж він наполовину шотландець, народжений на кордоні з Вельсом. Веллінґтон, англійський генерал, народився в Дубліні й зневажав Ірландію. Навіть Король Крук — норман, вихований у Фейрі.
То що ж воно таке — Англія?
Роман дає пряму й чітку відповідь. Згадаймо, з чого Кларк почала його створювати: з усвідомлення, що Англія — це ландшафт.
Як зауважила сама письменниця, у фентезі часто зустрічається звеличення малих, як-от гобітів (аналог у «Стрейнджі та Норреллі» — доля Стівена Блека). Проте буває і навпаки — і для Кларк це навіть цікавіше: героїв не звеличують, а сумиряють, як це робить льюїсівський Аслан з усіма, кого зустрічає. Ми звикли вважати себе центром світобудови, але це не так. «Література надто часто звертається лише до людського життя. Але світ, як мені здається, — набагато більший». «Наприкінці книги я хотіла дати голос не знедоленим, а ландшафту».
Українським читачам це має бути нескладно зрозуміти й відчути. Врешті-решт, і наша література надто часто зверталася до соціального, ігноруючи інші рівні буття; і в нас є потужна «химерна» традиція; і ми маємо принаймні два романи про змаління і зростання людини, що стає частиною ландшафту, — «Подорож ученого доктора Леонардо…» Майка Йогансена та «Ворошиловград» Сергія Жадана.
«Пагорби і дерева, дощ та історії», — каже Кларк: ось що таке Англія. Показово, що «історії» опиняються в тому ж ряду, що й пагорби, бо магію, котра би сприймалась як щось
Толкін не раз шкодував, що в Англії немає своєї міфології, та спробував її створити. Тож Ґейман дещо помиляється, протиставляючи «Середземному» Толкіну «англійську» Міррліз: Англія лежить в основі й толкінської міфології, інколи залишаючись лише в чернетках, інколи виходячи на поверхню, як-от в описах Ширу.
Те, що для системно мислячого професора (та й взагалі для фольклористів) було бідою, для Кларк стало благословенням: якщо стародавній, аутентичний англійський фольклор зберігся лише уривками, це означає, що ми можемо його «домислити». Так робили романтики — сучасники Стрейнджа і Норрелла, вигадуючи то древніх богів, то прадавні рукописи; так робить і Сюзанна Кларк.
Основним джерелом для неї стали праці славетної англійської фольклористки Кетрін Бріґґс — передовсім її «Словник фейрі» (1976). Бріґґс, здається, вірила в існування ельфів, але як дослідниця залишалася агностиком і не робила свою віру частиною наукових праць. Проте вона так ретельно і з таким непідробним захватом переповідала старі й нові історії про зустрічі з Добрим Народом, що сумнівів у читачів лишалося небагато. У книжках Бріґґс магія — це те, з чим ти можеш зустрітися просто посеред англійського поля, просто посеред XX століття; це «двері в стіні» зі знаменитого оповідання Герберта Веллса. Це ж відчуття ми знаходимо і в романі Кларк.
Авторка «Стрейнджа і Норрелла» творить свою міфологію так само, як і Толкін, і Краулі, — поєднуючи добре відомі фольклорні мотиви так, як їх досі не поєднував ніхто, витворюючи систему там, де система зникла століття або й тисячоліття тому. Це не просто реальний англійський фольклор, це