Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 170)

Стівен упізнав того, хто стояв у проході; вони зустрічалися на балах та процесіях у Покинь-Надії. Але він теж сильно змінився: риси фейрі увиразнились, в очах з’явився яскравіший блиск, а брови стали значно видатнішими. Рясно закучерявилась чуприна, як руно в баранця чи поросль папороті напровесні. І навіть усе обличчя взялося золотавим пушком. Він виглядав старішим, але водночас невиннішим.

— Ласкаво просимо! — вигукнув він.

— Це й справді Покинь-Надію? — запитав той, хто раніше був Стівеном Блеком.

— Так, діду!

— Я не розумію. Покинь-Надію — могутній замок, а це… — Той, хто раніше був Стівеном Блеком, затнувся. — Мені бракує слів, щоб це правильно назвати.

— Це бруг, діду! Це світ під пагорбом. Зміни прийшли в Покинь-Надію! Старий король помер. Новий король наближається! І при його надходженні світ скидає свою зажуру. Гріхи старого короля розвіялись, наче ранковий туман! Світ набуває подоби нового. Його чесноти заповнять ліс і діл!

— Новий король? — Той, хто раніше був Стівеном Блеком, подивився на свої руки. В одній він тримав скіпетр, в другій — державу.

Фейрі всміхнувся до нього, немов дивуючись зі здивування співрозмовника.

— Зміни, які ви принесли в цей світ, набагато перевершують усі ваші діяння в Англії.

Вони пройшли разом у велику залу. Новий король сів на стародавній престол. Довкола нього зібрався натовп знайомих і не дуже знайомих облич, але, мабуть, він не всіх міг пізнати, бо ніколи не бачив їхньої істинної подоби. Довгий час він мовчав.

— Цей дім, — нарешті промовив він, — занедбаний і брудний. Його мешканці марнували життя в безглуздих веселощах та відзначенні колишніх бузувірств, які не годиться навіть пам’ятати, не кажучи вже про те, щоб їх відзначати. Я це часто бачив, і мене від цього часто проймав жаль. Всі ці хиби я з часом виправлю[403].

Коли закляття подіяло, по всьому Гертф’ю пронісся дужий вітер. У Темряві загрюкали двері; чорні гардини напнулися в чорних кімнатах; чорні папери злетіли з чорних столів і затанцювали в повітрі. Несамовито бив у крихітній вежі над стайнями дзвін — давно забраний зі старого абатства і давно вже забутий.

У бібліотечних дзеркалах та циферблатах з’являлися дивні видіння. Вітер метляв шторами, і в проріхах між них теж прозирали видіння. Вони щільно й швидко йшли одне за одним, не даючи часу їх добре роздивитись. Деякі м-р Норрелл впізнав: розбита гілка падуба в його бібліотеці на Гановер-сквер; крук у польоті перед собором святого Павла, цієї миті — втілення королівського летючого крука; велике чорне ліжко на заїжджому дворі у Вонсфорді. Решта йому здалися геть незнайомими: дерево глоду; чоловік, розіпнутий на чагарнику; грубо складена кам’яна стіна впоперек вузького яру; незакоркована пляшечка, яка гойдається на хвилі.

Аж раптом зникли усі видіння, крім одного. Воно заповнило собою ціле високе вікно у бібліотеці. От тільки видінням чого це було, м-р Норрелл не збагнув, бо розгубився. Воно нагадувало величезний, довершено круглий чорний камінь, відполірований до сліпоти, обрамлений у тонке кільце зернистої оправи й розташований нібито на якійсь чорній горі. М-р Норрелл подумав про гору, бо її схил нагадав йому чорне верескове пустище після пожежі, але замість обвуглених решток його вкривав мокрий шовк або до блиску начищена шкіра. Раптом цей камінь щось учинив: ворухнувся або крутнувся. Блискавичний рух не можна було до пуття розібрати, але м-ра Норрелла мало не знудило, адже здалося, що камінь моргнув.

Вітер ущух. Дзвін наді стайнями вгамувався.

М-р Норрелл глибоко зітхнув із полегшенням від того, що все скінчилось. Стрейндж стояв, схрестивши руки на грудях, у глибокій задумі, втупившися собі під ноги.

— Ви щось зрозуміли? — спитав його м-р Норрелл. — Останнє видиво було найгіршим. На якусь мить мені здалося, це око.

— Це й було око, — відповів Стрейндж.

— Але чиє? Якоїсь потвори? Чудовиська? Мені воно дуже збентежило!

— Жахливе і справді, — погодився Стрейндж. — Та з іншої причини, ніж ви собі уявляєте. Це було око крука.

— Око крука! Та воно же зайняло ціле вікно!

— Так. Значить, або крук неймовірно великий, або…

— Або?

Голос м-ра Норрелла затремтів.

Стрейндж коротко й невесело засміявся.

— Або ми сміхотворно малі! Хіба не приємно побачити себе зі сторони? Я казав, що хочу потрапити на очі Джону Ускґлассу, і, по-моєму, на якусь мить таки потрапив. Принаймні котромусь із його намісників. І в ту мить ми з вами виявились дрібнішими від ока крука і, ймовірно, настільки ж неважливими. До слова, про Джона Ускґласса. Навряд чи нам відомо, де він?

М-р Норрелл сів до срібного тареля і почав працювати. Хвилин за п’ять старанної праці маг промовив:

— Містере Стрейндже! Ніяких знаків Джона Ускґласса — взагалі. Та я пошукав леді Поул і місис Стрейндж. Перша в Йоркширі, а друга в Італії. У Фейрі немає жодного натяку на їхню присутність, жодної тіні. Вони обидві цілком вивільнені од чарів!

Запанувала тиша. Раптом Стрейндж відвернувся.

— Це не просто дивно, — зачудовано правив далі м-р Норрелл. — Ми зробили все, що збиралися, задля їхнього порятунку, але як нам це вдалося, я не маю найменшої гадки — навіть не буду вдавати протилежне. Хіба що можу припустити: Джон Ускґласс побачив, що саме коїться не так, як треба, простягнув руку й усе виправив! На жаль, його люб’язність не простяглася аж так далеко, щоби визволити нас із Темряви. Адже вона нікуди не ділася.

М-р Норрелл на мить змовк. Отже, йому це роковано! Його доля — страхи, жах і всамітнення! Він сидів і терпляче чекав, поки в нього не вчепляться пазурі всіх цих жахливих відчуттів, але був змушений визнати, що нічого подібного в його душі немає. Навпаки, тільки зараз він уявив, як довго тягнулися роки, проведені в Лондоні, вдалині від його книгозбірні, на побігеньках у міністрів та адміралів. Він дивувався, як міг усе це терпіти.

— Я радий, що не впізнав те око, — радісно повідомив він, — бо, мабуть, неабияк перелякався би!

— Справді, сер, — хрипко відповів Стрейндж. — Вам пощастило! І, здається, моє бажання потрапити йому на око минуло без сліду! Тому ласкаво прошу Джона Ускґласса не зважати на моє існування так довго, як йому заманеться.

— Ваша правда! — погодився м-р Норрелл. — Знаєте, містере Стрейндже, вам справді варто позбутися звички постійно чогось бажати. Це небезпечно для мага! — І він заходився розповідати довгу й не дуже цікаву історію про одного мага, який жив у Ланкаширі в чотирнадцятому столітті, про його побажання, які він робив знічев’я, і цим завдавав нескінченних клопотів рідному селу, перетворюючи випадково корів на хмари, казанки на кораблі, змушуючи односельців говорити кольорами, а не словами — тобто сіяв магічний хаос.

Спершу Стрейндж йому майже нічого не відповідав, кидаючи репліки навмання. Та поступово його захопило, і він уже говорив із Норреллом на свій звичний манір.

М-р Норрелл міг похвалитися різними талантами, але здатність читати в серцях інших чоловіків і жінок до них не належала. Про повернення дружини Стрейндж не говорив нічого, тож м-р Норрелл подумав, що воно його глибоко не зачепило.

69

Стрейнджити та норрелліти

Чилдермасс повільно їхав, а поряд із ним ішов Вінкулюс. Навколо розкинувся безмежний обшир вкритого снігом вересового пустища, яке своїм купинням та пагорбами нагадувало добре набитий пір’ям матрац. Якесь таке порівняння виринуло й у Вінкулюса, бо він заходився детально описувати м’яке податливе ліжко, в якому мав намір спати цієї ночі, та багату вечерю, яку збирався з’їсти перед сном. Безперечно, він очікував, що за всі ці розкоші платитиме Чилдермасс, і було б цілком зрозуміло, якби той сказав на це лагідне слівце, але Чилдермасс мовчав. Його цілком захопило питання, чи варто показати Вінкулюса Стрейнджу й Норреллу? Звісно, в Англії не було компетентніших за них людей, які могли б оглянути Вінкулюса, але Чилдермасс навіть не намагався припустити, що робитимуть маги, коли він їм представить людину-книгу. Чилдермасс почухав щоку. Там був ледь помітний, добре загоєний шрам — тоненька срібна смужка на смуглявому обличчі.

Вінкулюс замовк і застиг посеред дороги. Попона сповзла з нього додолу, і він завзято засукав рукави пальта.

— Що таке? — запитав Чилдермасс. — Що сталося?

— Я змінився! — викрикнув Вінкулюс. — Поглянь. — Він скинув пальто й розстібнув сорочку. — Слова інакші! На руках! На грудях! Скрізь! Раніше я казав інше!

Попри холод, він роздягався. Знову скинувши весь одяг, Вінкулюс, наче синьошкірий диявол, відсвяткував своє перетворення радісним танцем.

Чилдермасс спішився — його переповнювали жах і відчай. Він вберіг Книгу Джона Ускґласса від смерті й знищення, й тепер, коли здавалося, що їй уже нічого не загрожує, книга перемінилася й насміялась над ним.

— Нам треба якомога швидше дістатися до найближчого заїзду! — вигукнув Чилдермасс. — Потрібні папір та чорнила! Ми повинні точно записати те, що було на тобі раніше. Ти маєш видобути з пам’яті найдрібніші деталі!

Вінкулюс дивився на Чилдермасса, як на причинного.

— Навіщо?

— Це магія Джона Ускґласса! Думки Джона Ускґласса! Це єдиний їхній запис. Ми повинні зберегти кожнісінький клаптик!

Вінкулюс усе одно нічого не второпав.

— Навіщо? — знову перепитав він. — Сам Джон Ускґласс не вважає, що цей запис варто зберігати.