Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 169)
Тепер уся Англія лежала в його чорній долоні. Усі англійці — в його ласці. Тепер він міг помститися за всяку образу. За кожну кривду, завдану його матері, він міг відплатити в тисячу разів сильніше. Вмить ока він міг спустошити Англію. Він міг обрушити стіни будинків на їхніх мешканців. Він міг наказати горам упасти, а долинам — стулити краї. Він міг викликати кентаврів, загасити зорі, викрасти з неба Місяць. Зараз. Зараз. Зараз.
Зараз із садиби на бліде зимове сонце вискочили леді Поул і м-р Сеґундус. Жінка обпекла джентльмена поглядом, у якому кипіла ненависть. Сердешний Сеґундус був геть безпорадним.
Джентльмен озирнувся до Стівена і щось йому проказав. Стівен його не чув: гори й дерева промовляли надто голосно. Та він відповів:
— Так.
Джентльмен весело розреготівся і здійняв руки, щоб накласти на леді Поул закляття.
Стівен заплющив очі. Він мовив слово до каміння моста.
Стівен мовив слово до ручаю.
Стівен розумів, що до нього звертається леді Поул, що вона намагалася схопити його за руку; він бачив сполотніле, приголомшене обличчя м-ра Сеґундуса, бачив, як той щось говорить; та не мав часу їм відповідати. Хтозна, як довго світ коритиметься його волі? Він зістрибнув із моста й побіг понад ручаєм.
Він біг, і дерева його вітали; вони промовляли про давні союзи та нагадували йому про славу давноминулих днів. Сонячне проміння називало його Королем й раділо, стрівши його. Стівен не мав часу пояснювати їм, що він не та людина, за яку вони його мають.
Він дістався до місця, де зусібіч навколо ручаю виростали круті береги: то був глибокий яр, де видобували каміння. Навколо були розкидані великі круглі витесані брили, кожна з пів людини заввишки.
Поверхня води, де ручай тримав джентльмена, бурлила й вирувала. Стівен став навколішки на пласкому камені й схилився над потоком.
— Пробачте мені, — промовив він. — Я знаю, що ви бажали тільки добра. Я знаю.
Джентльменова срібна чуприна зміїлася у темній воді. Його обличчя жахливо спотворилось. У своїй люті та ненависті воно почало втрачати людську подобу: очі роз'їхалися врізнобіч, на шкірі проступило хутро, а між закопиленими губами — вищир.
Голос усередині Стівенової голови проказав:
— Якщо ти мене вб’єш, то ніколи не дізнаєшся свого імені!
— Я — безіменний раб, — відповів Стівен. — Ним я завжди був, і нині вдоволений ним залишитись.
Він промовив слово до жорен. Вони здійнялися високо в небо й обрушилися на джентльмена. Він промовив слово до брил і скель, і вони зробили те саме. Джентльмен був старий без ліку літ і вельми дужий. І навіть після того, як його кістки й плоть уже мали бути розтрощені, Стівен відчував, що його рештки намагаються в магічний спосіб возз’єднатись. Тому Стівен мовив слово до кам’яних рамен цієї долини і попросив їх про допомогу. Земля й скелі обрушились униз; вони нагорнули себе на жорна й брили, аж поки не утворився пагорб в один рівень із краями долини.
Багато років Стівен почував, ніби брудна сіра шибка висить поміж ним та світом; коли згасла остання іскра джентльменового життя, це скло розлетілося на друзки. Стівен якийсь час просто стояв і намагався перевести подих.
Та його союзників і слуг почав брати сумнів. Питання застигло в гір і дерев. Вони збагнули, що він не та людина, за яку вони його мали, — що він їм славний позиченою славою.
Одне за одним усі відступили. І коли відійшов останній, Стівен повалився на землю, спорожнілий та байдужий до всього.
Тим часом у Падуї Ґрейстіли вже поснідали і зібралися в маленькій вітальні на другому поверсі. Того ранку в сім’ї панував не найкращий настрій. Поміж них настала незгода. Д-р Ґрейстіл завів собі звичку курити люльку всередині будинку, проти чого вельми протестували Флора та тітонька Ґрейстіл. Тітонька намагалася з ним сперечатися, але переконати впертого д-ра Ґрейстіла їй було не під силу. Курити люльку було його улюбленим заняттям, і він вважав, що має право на одну-дві слабості, коли вже змирився з небажанням своїх родичок будь-куди подорожувати. Тітонька Ґрейстіл заперечувала, кажучи, що курити треба надворі. На що д-р Ґрейстіл відповідав, мовляв, надворі дощить, а під дощем важко курити люльку — тютюн відсиріє.
Тож він палив собі люльку, тітонька Ґрейстіл кашляла, а Флора, ладна в усьому звинувачувати себе, переводила сумний погляд з одного на іншу. Так тривало цілу годину, коли д-р Ґрейстіл раптом вигукнув у цілковитому зачудуванні:
— У мене почорніла голова! Геть чорна!
— А чого ти сподіваєшся, коли куриш? — огризнулася його сестра.
— Татку, — стурбовано відклала своє шиття Флора, — ви про що?
Д-р Ґрейстіл не зводив погляду із дзеркала — того самого дзеркала, яке загадково з’явилося у той день, коли Стрейндж відвідав Падую. Флора стала за батьковим кріслом, щоб і собі бачити. Її здивований скрик змусив і тітоньку Ґрейстіл приєднатися до них.
Там, де в дзеркалі мала відображатися голова д-ра Ґрейстіла, чорніла пляма, що ворушилась і міняла форму. Пляма росла, поки не стала скидатися на постать людини, яка наближалася до них по довжелезному коридору. Фігура все ближчала, й тепер уже було видно, що це жінка. Біжучи, вона кілька разів озиралася, неначе боялася, що хтось її переслідує.
— Що могло її так налякати? — запитала тітонька Ґрейстіл. — Ланселоте, тобі щось видно? За нею щось женеться? Сердешна леді! Ланселоте, ми можемо їй чим-небудь допомогти?
Д-р Ґрейстіл підійшов до люстра, поклав на його поверхню руку і штовхнув. Та воно, тверде й гладеньке, анітрохи не ворухнулося, як і всяке інше дзеркало. Він трохи повагався, ніби змагався з думкою, чи не вдарити чимось твердішим.
— Обережно, татку! — стурбовано крикнула Флора. — Тільки не розбийте!
Жінка в дзеркалі була все ближче. Якоїсь миті вона опинилася геть поруч, так що можна було розгледіти витіювате гаптування та бісер на її сукні; вона зіпнулася на раму, як на сходинку. Поверхня дзеркала розм’якшилася, немовби перетворюючись на густу хмарину чи туман. Флора поквапилася підставити до стіни стілець, аби допомогти жінці спуститися. Три пари рук простягтися, щоб її підхопити та забрати від того, що її так налякало.
Жінці було років тридцять — тридцять два, і була вона вбрана у сукню кольору осені. Жінка дуже засапалася й не могла прийти до тями від бігу. Шаленим поглядом вона обвела не відому їй кімнату, незнайомі обличчя, геть чуже оточення.
— Це Фейрі? — запитала вона.
— Ні, мадам, — відповіла Флора.
— Це Англія?
— Ні, мадам. — В очах Флори забриніли сльози. Вона приклала руку до грудей, намагаючись опанувати себе. — Це Падуя. В Італії. Мене звуть Флора Ґрейстіл. Вам це ім’я нічого не говорить, та я чекала на вас на прохання вашого чоловіка. Я дала йому слово, що зустріну вас.
— Джонатан тут?
— Ні, мадам.
— Ви — Арабелла Стрейндж, — приголомшено промовив д-р Ґрейстіл.
— Так, — відповіла вона.
— Леле! — вигукнула тітонька Ґрейстіл, приклавши руку до рота й водночас схопившись за серце. — Леле!
А потім її руки запурхали навколо обличчя і стану Арабелли:
— Леле! — скрикнула вона втрете, розридалася й пригорнула її до себе.
Стівен прокинувся. Він лежав на мерзлій землі у вузькій долині. Сонце сховалося. Стояв сірий і холодний день. Усю долину перегородила велика стіна із жорен, брил і землі — це була моторошна могила. Тут утворилася загата, але ручай усе одно пробивався крізь неї й тепер розливався внизу. В брудних калюжах неподалік валялися Стівенові корона, скіпетр і держава. Він утомлено підвівся.
Здалеку хтось його кликав:
— Стівене! Стівене!
Він подумав про леді Поул.
— Я позбувся імені свого полону, — промовив він. — Його більше немає.
Він підібрав свої регалії та пішов геть.
Стівен не мав ані найменшої гадки, куди йде. Він убив джентльмена і дозволив джентльменові вбити Вінкулюса. Додому йому тепер ніколи не вернутися, якщо те місце можна було взагалі назвати домом. Що скажуть англійський суддя та присяжні чорному чоловікові, котрий убивця двічі? Стівен покінчив з Англією, а Англія — з ним. Він ішов уперед.
Трохи згодом він помітив, що пейзаж навколо змінився і вже не був англійським. Його обступали могутні, стародавні дерева з гілками, вдвічі товщими від людського тулуба й переплетеними в дивовижних фантастичних візерунках. І хоча тривала зима, і чагарі навколо були голі, подекуди траплялися розквітлі троянди, криваво-червоні й білосніжні.
Позаду лежала Англія. За нею він не жалкував. Він не озирався. Він ішов уперед.
Стівен дістався продовгуватого, присадкуватого пагорба, посеред якого відкривався прохід. Той радше скидався на вуста, ніж на двері, проте лихого враження не справляв. Всередині одразу за порогом хтось стояв і чекав на нього.
«Мені відоме це місце, — подумав він. — Та це ж Покинь-Надію! Хіба таке можливо?»
Садиба не просто перетворилася на пагорб — здавалося, тут усе перемінилося. У лісі раптом повіяв свіжий, невинний дух. Дерева більше не загрожували мандрівникам. У їхніх кронах тепер проглядало спокійне зимове небо холодної блакитної барви. Де-не-де сяяла зоря, хоч сказати, вранішня чи вечірня, він би не взявся — не пам’ятав. Стівен озирнувся в пошуках стародавніх кістяків та іржавих обладунків — цих моторошних знаків кровожерливої натури джентльмена. На свій великий подив, він їх знайшов повсюди: під ногами, поміж коренів дерев; їх обплітали чагарі шипшини та ожини. Та вони тепер виглядали значно давнішими та геть спорохнявіли; вони поросли мохом, вкрилися іржею та перетворилися на пил. Ще трохи, і від них нічого не лишиться.