Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 155)
Ласеллз голосно розреготівся:
— Тобто ви кілька тижнів маєте при собі цю коробочку і навіть не спробували в неї зазирнути? Ви? От саме ви? Та коли ви гостювали у мене, я вас ні на хвильку не наважувався випустити з очей. Ви би перечитали всю мою кореспонденцію, і наступного ранку про мої справи торочили б усі навколо.
Дролайт потупив погляд. Здавалося, він аж зморщився в своєму одязі й тепер почувався ще нікчемніше, коли таке взагалі можна уявити. Могло здатися, що йому соромно за свої минулі грішки, але йшлося не про те.
— Мені страшно, — прошепотів він.
— Де коробочка? — люто викрикнув Ласеллз. — Дайте її!
Дролайт поліз у кишеню сурдута і витягнув щось, загорнуте в брудний носовичок. На хустинці було нав’язано безліч красивих у своїй складності вузликів, які мали би вбезпечити коробочку від того, щоб вона сама не розкрилася. Дролайт віддав її Ласеллзу.
Кривлячись від непереборної огиди, Ласеллз узявся розплутувати вузлики. Впоравшись, він розкрив коробочку.
На мить запала тиша.
— Який же ви дурень, — промовив Ласеллз. Клацнувши кришкою, він закрив коробочку й поклав її собі в кишеню.
— Ой! Я же повинен… — почав був Дролайт, марно тягнучи руку по неї.
— Ви сказали, було три повідомлення. Яке останнє?
— Не думаю, що ви зрозумієте.
— Що? Ви його розумієте, а я не подужаю? Щось ви аж надто розумні стали в Італії.
— Я не про це…
— Тоді про що? Кажіть негайно. Мені ця розмова вже набридає.
— Стрейндж сказав, що дерево говорить до каменя. Камінь говорить до води. Він сказав, маги можуть навчитися магії від лісів, каміння і так далі. Він сказав, що старі союзи Джона Ускґласса досі чинні.
— Джон Ускґласс! Джон Ускґласс! Як же мені остогидло це ім’я! Зараз всі навколо тільки про нього й торочать. Навіть Норрелл. Не розумію, чому; його дні добігли кінця ще чотириста років тому.
Дролайт знову простягнув руку:
— Віддайте мою коробочку. Я мушу…
— Та що з вами, в біса, таке? Хіба ви не зрозуміли? Ваші повідомлення ніколи не дійдуть до адресатів. Хіба що до Норрелла, але навіть його я доставлю сам.
Дролайт аж завив од болю:
— Будь ласка, будь ласка! Я не можу його підвести! Ви не розумієте! Він мене вб’є! Або ще гірше!
Ласеллз розкинув руки й озирнувся, немовби закликав сам ліс у свідки сміховинної поведінки Дролайта:
— Ви щиро вважаєте, що я вам дозволю знищити Норрелла? Вважайте — знищити мене самого?
— Це не моя провина! Це не моя провина! Я не можу йому не скоритись!
— Хробаче, а що тобі лишається між такими людьми, як Стрейндж і я? Тебе однаково розчавить.
Дролайт видав якийсь звук, схожий на рюмсання від страху. Він дивився на Ласеллза дивним шаленим поглядом. Скидалося на те, що він хоче щось сказати. А потім, із вражаючою швидкістю, він крутнувся і втік поміж дерев.
Ласеллз не став собі морочити голову й переслідувати його. Він просто звів один із пістолів, прицілився й вистрілив.
Куля влучила Дролайту в стегно, і на якусь мить у біло-сірому лісі бризнуло червоними кольорами крові й плоті. Він верескнув і шумно повалився в колючі зарості. Він спробував повзти, але одна нога віднялася, ще й чагарі чіплялися за одяг, виборсатися з них він уже не міг. Дролайт повернувся обличчям до Ласеллза, який крокував у його напрямку; страх і біль спотворили Дролайтове обличчя до невпізнаваності.
Ласеллз вистрілив із другого пістоля.
Куля розірвала ліву сторону обличчя Дролайта, і його голова луснула, немов яйце чи помаранч. Тіло його здригнулося кілька разів і завмерло.
І хоча ніхто цього не бачив, і хоча у вухах Ласеллза, в його грудях, в усьому його тілі гупала кров, він не дозволив собі хоч на йоту збентежитись: така поведінка, вважав він, анітрохи не личила би справжньому джентльмену.
Його камердинер мав пристрасть читати репортажі про вбивства й повішання у «Ньюґейтському календарі»[378] та «Реєстрі зловмисників»[379]. Інколи Ласеллз і собі брав почитати щось із тих часописів. Яскравою рисою всіх тамтешніх історій було те, що душогуб, яким би сміливим не був, коли вчиняв злочин, невдовзі все одно піддавався почуттям і від того діяв дивно, нерозумно, що зрештою його й виказувало. Ласеллз не вірив майже жодному слову в цих нарисах, але заради власної безпеки перевірив себе на найменші ознаки докорів сумління чи жаху. Нічого не знайшов. Єдиною його думкою була втіха від того, що на світі однією потворною персоною стало менше. «Справді ж бо, — сказав він собі, — якби він три-чотири роки тому знав, що все закінчиться саме так, то й сам би просив мене це зробити».
Десь зашаруділо. На превеликий свій подив Ласеллз побачив, що з правого ока Дролайта (ліве знищив постріл із пістоля) вже проріс пагінець. Шию та груди обплели вуса плюща. Долоню прохромив падуб, а молода берізка виткнулася із ноги; живіт розрісся глодом. Виглядало на те, ніби Дролайта розіпнуто на деревах, які не спинялися й далі росли. Понищене обличчя, руки й ноги обплели бронзові й багряні стебла; тіло розкладалося на очах, а рослини та інші живі створіння всотували його силу. І за якийсь час від Крістофера Дролайта не лишилося нічого. Дерева, каміння й земля поглинули його, та в їхніх обрисах і досі можна було впізнати щось від людини, якою той колись був.
— Та шипшина, здається, була його рукою, — міркував уголос Ласеллз. — Той камінь… може, його серцем? Він і невеличкий, і досить жорсткий на вигляд.
Ласеллз розсміявся.
— Сміховинна річ — ця Стрейнджева магія, — звернувся він у порожнечу. — Рано чи пізно вона обертається проти нього.
Він сів на коня і поскакав назад на дорогу.
63
Відколи Ласеллз покинув Гановер-сквер, минуло вже понад двадцять вісім годин, і м-р Норрелл нетямився від хвилювання. Він обіцяв Ласеллзу, що на нього зачекають, але тепер боявся, що, поки вони дістануться абатства Гертф’ю, Стрейндж устигне заволодіти книгозбірнею.
Нікому в будинку на Гановер-сквер не дозволялося йти спати, тому на ранок всі були зморені та пригнічені.
— Навіщо ми його взагалі чекаємо? — запитав Чилдермасс. — Яка від нього буде користь, коли Стрейндж повернеться?
— Я вельми покладаюся на містера Ласеллза. Ви ж знаєте. Він тепер мій єдиний порадник.
— У вас досі є я, — відказав Чилдермасс.
М-р Норрелл швидко заблимав маленькими оченятами. Здавалося, от-от пролунає: «Але ж ви лише слуга», проте м-р Норрелл змовчав.
Однак Чилдермасс, здається, все одно його зрозумів. Він зневажливо пирхнув і вийшов з кімнати.
О шостій вечора двері бібліотеки розчинилися і зайшов Ласеллз. Таким його ще ніхто не бачив: скуйовджене волосся, потемніла від поту та пилу шийна хустина та заляпане багнюкою пальто й чоботи.
— Містере Норрелле, ви мали рацію! — закричав він. — Стрейндж повертається!
— Коли? — полотніючи, запитав м-р Норрелл.
— Я не знаю. Він не виказав такої ласки, щоби повідомити деталі, але нам слід вирушати в абатство Гертф’ю якнайшвидше!
— Ми можемо вирушити негайно. Все вже готово. Ви справді бачили Дролайта? Він тут?
М-р Норрелл нахилився вбік, сподіваючись хоч мигцем побачити Дролайта за спиною у Ласеллза.
— Ні, не бачив. Я на нього чекав, але він так і не з’явився. Та не варто боятися, сер! — (М-р Норрелл хотів було його перебити.) — Він прислав листа. У нас є всі необхідні відомості.
— Лист! Дозвольте, я на нього погляну?
— Авжеж! Але на це буде вдосталь часу в дорозі. Пора їхати. Не затримуйтеся лише через мене. Мої бажання скромні, і, якщо чогось немає, я можу легко без цього обійтися. — (Трохи несподівана заява. Досі бажання Ласеллза ніколи не були скромними. Навпаки, вони вирізнялися чисельністю й складністю.) — Нумо, нумо, містере Норрелле. Підводьтеся! Стрейндж наближається!
Ласеллз широким кроком вийшов із кімнати. Згодом м-р Норрелл почув від Лукаса, що Ласеллз не попросив ані чогось випити, ані води, щоб умитися. Він просто застрибнув у карету і чекав у кутку.
О восьмій годині вони вже їхали до Йоркширу. М-р Норрелл та Ласеллз сиділи в кареті, а Лукас та Дейві вмостилися зверху. Чилдермасс їхав поряд верхи. В Іслінгтонівській вартівні Лукас заплатив шляховий податок. Повітря пахло снігом.
М-р Норрелл ліниво витріщався на вікно крамниці, в якому горіла гасова лампа. Це був першорядний заклад із лаконічним інтер’єром та елегантними модними кріслами для відвідувачів — магазин настільки вишуканий, що неможливо було сказати, а чим, власне, тут торгують. На стільці громадилася купа чогось яскравого, але м-р Норрелл не сказав би напевне, що це — шалі, заготовки для суконь чи щось геть інше. У крамниці було троє жінок. Відвідувачка — добре вбрана особа в спенсері[380], шитому на манір гусарської форми. На голові в неї була невеличка російська хутряна шапка — дама постійно її поправляла, наче боялася, що та впаде. Крамарка була вбрана в просту та стриману темну сукню. Поряд з нею стояла маленька помічниця — вона дивилася трохи залякано й робила реверанс щоразу, коли хтось на неї дивився. Покупниці та власниці закладу не йшлося про справи, вони вели жваву бесіду й сміялися. Уся ця сцена була безнадійно далекою від інтересів м-ра Норрелла, проте вона незбагненним чином запала магові в серце. Йому майнула думка про місис Стрейндж та леді Поул. Потім між ним та веселими дамами в крамниці пролетів ніби згусток пітьми. М-р Норрелл вирішив, що це крук.