Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 156)
Податок сплатили. Дейві смикнув за віжки, й карета рушила в бік Арчвея[381].
Пішов сніг. Хуртовина била об карету, аж трусила нею з боку в бік. Вона проникала в кожну шпарину й тріщину, холодила плечі, носи й ноги. Не додавав спокою м-ру Норреллу й дивний настрій, в якому перебував Ласеллз. Супутник мага був схвильованим, майже радів, хоча м-р Норрелл не бачив для цього жодних підстав. Коли завивав вітер, Ласеллз реготав — ніби його намагалися налякати, а він хотів показати, що не вийшло.
Побачивши, що м-р Норрелл спостерігає за ним, Ласеллз сказав:
— Я ось що надумав. Це ж зовсім дрібниці! Ми з вами скоро здолаємо Стрейнджа з його витівками. Міністри — то лише зграя старих баб! Мені аж гидко! Такий переляк через одного божевільного! Як подумати, це ж просто смішно. І, звісно, найгірші з них — Ліверпуль та Сідмут! Вони роками носа не потикали з дому, так боялися Буонапарте, а тепер дрижать лише через те, що Стрейндж утратив глузд.
— О, ви помиляєтеся! — заявив м-р Норрелл. — Як ви помиляєтеся! Загроза від Стрейнджа величезна — Буонапарте й близько не порівняти. Але ж ви так і не розповіли, що повідомив Дролайт. Мені би дуже хотілося побачити його листа. Я скажу Дейві спинитися в готелі «Янгол» в Гедлі, і тоді…
— Але в мене його немає з собою. Він лишився на Брутон-стрит.
— Ой! Але ж…
Ласеллз зареготав.
— Містере Норрелле! Не переймайтеся ви так! Чи ж я вам не казав, що він не потрібен. Я можу все переказати до слова.
— Що написав Дролайт?
— Що Стрейндж причинний і його ув’язнено у Вічній Пітьмі — а це ми й без нього знали. І…
— Як проявляється його божевілля? — запитав м-р Норрелл.
Ласеллз змовк.
— Переважно в тому, що він ляпає усілякі дурниці. Все, як і завжди, хіба ні? — Ласеллз засміявся, але, побачивши вираз обличчя м-ра Норрелла, продовжив розважливіше. — Стрейндж торочить про дерева, камені, Джона Ускґласса та… — Він роззирнувся, шукаючи натхнення. — …невидимі карети. А ще… так, звісно! Це вас розважить. Він вкрав пальці з рук кількох венеційських дівчат. От просто так і вкрав! І зберігає їх у маленьких коробочках!
— Пальці! — стривожено повторив м-р Норрелл. Вочевидь, це слово викликало в нього неприємні спогади. Він замислився, але нічого не сказав. — А Дролайт описав пітьму? Він сказав щось таке, що допоможе нам її зрозуміти?
— Ні. Дролайт бачився зі Стрейнджем, і той передав повідомлення для вас. Він сказав: «Я йду». Ось і весь лист.
Запала мовчанка. Маг куняв, хоч і не збирався спати. Кілька разів він чув крізь сон, як Ласеллз говорить сам до себе в темряві.
Опівночі в таверні «Копиця» у Вонсфорді вони поміняли коней. Ласеллз та м-р Норрелл чекали у загальній залі — великій просторій кімнаті зі стінами, обшитими дерев’яними панелями, начищеною підлогою та двома камінами.
Відчинилися двері, й зайшов Чилдермасс. Він ступив прямо до Ласеллза і промовив:
— Лукас каже, що приносив вам листа від Дролайта про те, що він побачив у Венеції.
Ласеллз ледь повернув голову, але на Чилдермасса й не глянув.
— Можна мені на нього поглянути? — запитав той.
— Я лишив його на Брутон-стрит.
Чилдермасс був трохи здивований.
— Що ж, чудово, — сказав він. — Лукас може повернутися по листа. Ми наймемо йому коня тут. Він наздожене нас, перш ніж ми дістанемося Гертф’ю.
Ласеллз посміхнувся.
— Я що, сказав Брутон-стрит? Знаєте, я не думаю, що лист там. Здається, я лишив його у якомусь заїзді в Чатемі[382], де чекав на Дролайта. Листа вже давно викинули.
Він відвернувся до каміну.
Чилдермасс якийсь час похмуро дивився на Ласеллза, а тоді вийшов з кімнати.
Прийшов лакей і сказав, що в обох спальнях уже готові гаряча вода, рушники та все решта — м-р Норрелл та Ласеллз можуть освіжитися.
— Джентльмени, в коридорі хоч око виколи, — життєрадісно додав він, — то я для вас приніс по свічці.
Взявши свічку, м-р Норрелл пішов коридором, де й справді було дуже темно. Раптом перед ним виринув Чилдермасс і схопив його за руку.
— Про що, заради Бога, ви думали? — прошипів він. — Як можна було поїхати з Лондона без листа?
— Але Ласеллз сказав, що пам’ятає його зміст, — благально вимовив м-р Норрелл.
— І ви йому, звісно, повірили?
М-р Норрелл промовчав. Вже у своїй кімнаті, вмиваючись, він помітив у дзеркалі відображення ліжка — важкого, старомодного і, як це часто буває в тавернах, завеликого для кімнати. Чотири різьблених колони із червоного дерева, високий темний балдахін та пучки чорного страусячого пір’я по кутках надавали йому похоронного виду. Ніби хтось заманив м-ра Норрелла в кімнату, щоб показати чарівнику його усипальницю. Маг знову пережив дивне відчуття, яке вже з’являлося в нього, коли він спостерігав за жінками в крамниці: нібито щось добігає кінця, і кожен вибір, що тільки може постати перед ним, він уже зробив. Він обрав свій шлях ще в юності, але прийшов не туди, куди хотів; він повертався додому, але дім став жахливим. Стоячи у півтемряві біля чорного ліжка, Норрелл згадав, чому в дитинстві завжди боявся темряви. Бо темрява належала Джону Ускґлассу.
М-р Норрелл поквапився геть із кімнати до затишку освітленої зали.
Майже відразу після шостої ранку почало розвиднюватись, але на світанок це було геть не схоже. Із сірого неба на сіро-білу землю падав білий сніг. Дейві так припорошило, що здавалося, ніби хтось замовив його вощану копію і вже підготував гіпсову форму.
Увесь день поштові коні, міняючись, тягли карету крізь сніг та вітер. Заїзди один за одним пропонували гарячі напої та короткий перепочинок від негоди. Дейві та Чилдмермасса, яко кучера й вершника, поїздка, без сумніву, виснажила найбільше, а перевагами зупинок вони могли скористатися найменше, бо майже весь час проводили в стайнях, лаючись із власниками заїздів через коней. У Ґренттемі Чилдермасс оскаженів, коли хазяїн заїзду запропонував йому сліпого коня. Чилдермас присягався, що нізащо його не візьме, а хазяїн присягався, що це його найкращий кінь. Особливого вибору не було, тому, зрештою, довелося погодитись. Згодом Дейві казав, що коняка виявилася чудовою — витривалою і слухняною — бо лише з наказів кучера могла дізнатися, куди рушати й що робити. Сам Дейві дотягнув до готелю «Ньюкасл-Армс» у Таксфорді, де його довелося лишити. Він здолав понад сто тридцять миль і, за словами Чилдермасса, так втомився, що заледве міг говорити. Чилдермасс найняв форейтора, і вони поїхали далі.
Десь за годину до заходу сонця снігопад припинився і небо розвиднилося. Довгі синьо-чорні тіні вкрили порожні поля. Через п’ять миль від Донкастера карета минула заїзд «Червоний дім» (який отримав назву від пофарбованих стін). Призахідне зимове сонце стояло низько, і здавалося, що весь дім охоплений полум’ям. Карета сповільнилася і, зрештою, зупинилася.
— Чому ми стали? — прокричав зсередини м-р Норрелл.
Лукас схилився і щось відповів, але вітер заглушив його голос і м-р Норрелл нічого не почув.
Чилдермасс з’їхав з дороги і рушив через поле, яке заполонили круки. Коли він проїжджав, птахи здіймалися в небо з голосним крячанням. Вздовж дальнього краю поля тягнувся старий живопліт з проходом, обабіч якого росли високі падуби. Прохід вів на іншу дорогу або стежку, теж огороджену живоплотом. Чилдермасс спинився і поглянув спершу в один бік, а потім в другий. Він вагався. А тоді смикнув віжки: кінь помчав поміж падубів і хутко зник з очей.
— Він виїхав на дорогу фейрі! — закричав переляканий м-р Норрелл.
— Он як! — відгукнувся Ласеллз. — То це вона?
— Авжеж! — промовив м-р Норрелл. — Одна з найвідоміших. Вважається, що вона поєднує Данкастер із Ньюкаслом і проходить повз дві фортеці фейрі.
Вони зачекали.
Хвилин через двадцять з козел зліз Лукас.
— Скільки нам ще тут стояти, сер? — запитав він.
М-р Норрелл похитав головою.
— Жоден англієць не перетинав кордонів Фейрі вже триста років, з часів Мартіна Пейла. Цілком можливо, що Чилдермасс вже ніколи не повернеться. Можливо…
Саме тоді Чилдермасс об’явився знову й галопом помчав через поле.
— Що ж, це правда, — сказав він м-ру Норреллу. — Шляхи до Фейрі знову відкриті.
— Що ви бачили? — запитав маг.
— Дорога веде прямо до лісу, в терновиння. На узліссі — статуя жінки з простягнутими руками. В одній руці у неї кам’яне око, а в другій — кам’яне серце. Сам ліс… — Чилдермасс зробив незрозумілий жест: чи то він не міг добрати слів, чи то визнавав себе безсилим перед тим видивом. — На кожному дереві висіли трупи. Хтось віддав Богу душу тільки вчора. Інші ж — столітні скелети в іржавих обладунках. Я під’їхав до високої вежі, складеної з грубо обтесаних каменів. У стінах виднілося кілька віконечок. В одному з них світився вогник і промелькнула тінь — за мною хтось спостерігав. Біля вежі розкинулася галявина, по якій біг струмок. Там стояв убраний у британську форму блідий і кволий молодик із мертвими очима. Він назвався Оборонцем Замку вирваних ока й серця. Він заприсягнувся захищати володарку замку і ставати до бою з кожним, хто матиме намір завдати їй образи чи якої шкоди. Я спитав, чи це він повбивав усіх тих людей. Оборонець відповів, що вбив декого і повісив на терні, як це раніше робив його попередник. Я поцікавився, як володарка збирається винагородити його за вірну службу. Він зізнався, що не знає. Він ніколи не бачив її і ніколи з нею не говорив. Вона не виходить із Замку вирваних ока і серця; він вартує поміж струмком та терновинням. Він запитав, чи я збираюся з ним битися, а я нагадав йому, що ні словом, ні ділом не скривдив його даму. Також сказав, що я лише слуга і господар чекає на моє повернення. Тоді розвернув коня і поскакав назад.