Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 157)

— Як? — скрикнув Ласеллз. — Вас викликали на дуель, а ви втекли! Невже у вас геть немає честі? Чи сорому? Бліде лице, мертві очі, невідома особа у вікні! — Він зневажливо пирхнув. — Це лишень виправдання боягуза!

Чилдермасс смикнувся, ніби його вдарили, і вже зібрався щось гостро відповісти, але йому завадив м-р Норрелл.

— Якраз навпаки! Чилдермасс правильно зробив, що якомога швидше поїхав звідти. У таких місцях магії завжди значно більше, ніж здається на перший погляд. Деякі фейрі обожнюють смертельні бої. Я не знаю чому. Вони готові на все, щоб насолодитися цими утіхами.

— Прошу, містере Ласеллзе, — мовив Чилдермасс, — якщо те місце вас настільки вабить, то йдіть. Не станемо вас затримувати.

Ласеллз замислено поглянув на поле та отвір у живоплоті, але не ворухнувся.

— Можливо, ви не любите круків? — трохи насмішкувато запитав Чилдермасс.

— Ніхто їх не любить! — заявив м-р Норрелл. — Чому вони тут? Що вони означають?

Чилдермасс знизав плечима.

— Дехто вважає, що вони — частина Пітьми, яка оповила Стрейнджа і яку він з невідомих причин зробив видимою та відіслав до Англії. Інші припускають, що круки віщують повернення Джона Ускґласса.

— Джон Ускґласс. Звісно, — промовив Ласеллз. — Перший і останній прихисток ницих умів. Що б не трапилося, завжди винен Джон Ускґласс. Гадаю, містере Норрелле, час написати про цього джентльмена ще одну розгромну статтю в «Друзях». Що ми скажемо цього разу? Що він особа нехристиянська? Неанглійська? Демонічна? Здається, у мене десь був список святих та архієпископів, які осуджували його. Я легко з цим впораюся.

М-р Норрелл мав стурбований вигляд. Він нервово позирав на таксфордського форейтора.

— На вашому місці, містере Ласеллзе, — м’яко заговорив Чилдермасс, — я би говорив обачніше. Зараз ви на півночі. Це володіння Джона Ускґласса. Наші містечка, міста й абатства збудував він. Наші закони написав він. Він у наших думках, серцях та словах. Влітку під кожним живоплотом розгорнеться килим із блакитно-білих квітів. Ми називаємо їх «Джонові фартинги». Коли погода не така, як годиться, тепло серед зими або дощить улітку, сільські люди кажуть, що це Джон Ускґласс закохався і нехтує своїми справами[383]. А коли ми в чомусь певні, то кажемо: «Ми в безпеці, наче камінець у кишені Джона Ускґласса».

Ласеллз засміявся.

— Я геть не збираюся, містере Чилдермассе, кпинити з ваших чудних сільських забобонів. Але погодьтеся, одна справа теревенити про справи днів минулих, а зовсім інша — говорити про повернення Короля, який мав за союзника самого Люципера. Ніхто ж цього не хоче, правда? Ну, тобто, крім йоанітів та божевільних?

— Я північанин, містере Ласеллзе. Ніщо б мене таке не втішило, як повернення мого Короля. Цього я бажав усе своє життя.

Близько півночі вони прибули до абатства Гертф’ю. Там не було жодних ознак Стрейнджевої присутності. Ласеллз пішов спати, а Норрелл блукав будинком, перевіряючи стан давніх заклять.

Наступного ранку за сніданком Ласеллз сказав:

— Мені стало цікаво, чи проводили в минулому магічні дуелі? Поєдинки між магами бували? Щось таке…

М-р Норрелл зітхнув.

— Важко сказати. Ральф Стоксі переміг магією двох чи трьох чарівників, серед яких був дуже відомий шотландський маг на ім’я Чарівник з Атоделю[384]. Катерина Вінчестерська якось мусила запроторити одного юного мага в Ґранаду за допомогою магії. Він діймав її недоречними пропозиціями руки та серця, коли вона хотіла навчатися. Ґранада була найвіддаленішим від Англії місцем, що спало їй на думку. Також є цікава історія про будника з Камбрії…[385]

— А такі дуелі завершувалися смертю одного з магів?

— Що? — сповнений жаху м-р Норрелл глянув на нього. — Ні! Тобто я не знаю. Не думаю.

Ласеллз усміхнувся.

— Але ж така магія мусить існувати, правда? Якби ви добре подумали, то, смію припустити, пригадали б із пів десятка заклять, що згодяться для такої мети. Це нічим би не відрізнялося від звичайної дуелі на пістолетах чи шпагах. По тому ніхто б нікого не переслідував. У будь-якому разі, друзі та слуги переможця, звісно, допомогли б йому залишити все в цілковитій таємниці.

М-р Норрелл помовчав, а тоді сказав:

— До такого не дійде.

Ласеллз засміявся:

— Мій любий містере Норрелле! А до чого ж іще може дійти справа?

Як не дивно, Ласеллз ніколи не бував у абатстві Гертф’ю. Коли раніше Дролайт гостював тут, Ласеллзу завжди вдавалося пригадати якусь ранішу домовленість. Перебування у заміському будинку в Йоркширі видавалося йому справжнім ходінням по муках. Він припускав, що Гертф’ю у найкращому разі скидається на свого власника — запилюжене, старомодне, схильне до довгого і нудного мовчання; у гіршому разі це залитий дощем сільський дім посеред темного, моторошного пустища. Він із подивом побачив, що маєток був ні одним, ні другим. Нічого готичного в Гертф’ю не знайшлося: сучасний дім, вишуканий і зручний, а слуги аж ніяк не скидалися на неотесаних селюків, яких він собі науявляв. Власне, слуги були ті самі, що й на Гановер-сквер. Навчені по-столичному, вони чудово знали Ласеллзові уподобання.

Утім, помешкання будь-якого мага має свої чудасії, і схоже було, що абатство Гертф’ю — таке зручне й вишукане на перший погляд — будували за якимось надзвичайно недоладним планом, адже дійти з одного кінця будинку в інший, не загубившись, було геть неможливо. Пізніше того ж ранку Лукас повідомив Ласеллзу, що за жодних обставин не варто намагатися потрапити до бібліотеки самостійно — лише в товаристві м-ра Норрелла або Чилдермасса. Це було найперше правило будинку.

Ясна річ, Ласеллз не мав жодного наміру слухатися такої заборони, тим паче, коли почув її з вуст слуги. Він оглянув східну частину будинку і виявив звично розташовані їдальню, залу для прийомів і вітальню, але не бібліотеку. Він вирішив, що бібліотека мусить розташовуватися у ще не дослідженій західній частині. Він рушив туди, але одразу ж опинився у кімнаті, яку щойно залишив. Подумавши, що просто не туди повернув, Ласеллз спробував іще раз. Цього разу він потрапив до посудомийні, де дрібна і неохайна служниця, постійно чмихаючи, витерла ніс тильним боком долоні, а тоді тією ж рукою взялася мити казани. Яку б дорогу не обирав Ласеллз, він завжди повертався або до їдальні, або до посудомийні. Його вже нудило від вигляду малої служниці, та й її зовсім не тішила його присутність. І хоча Ласеллз витратив цілий ранок на марні пошуки, йому й на думку не спадало звинуватити у своїй невдачі будь-що, окрім йоркширської архітектури.

Наступні три дні м-р Норрелл намагався не полишати бібліотеку. При кожній зустрічі з Ласеллзом він вислуховував нові скарги на Чилдермасса; тим часом Чилдермасс набридав магові вимогами пошукати лист Дролайта за допомогою магії. Зрештою м-р Норрелл вирішив, що простіше буде уникати обох.

І жодному з них не розкрив він те, що виявив, — те, що надзвичайно його хвилювало. Відколи вони зі Стрейнджем розійшлися, для м-ра Норрелла стало звичною справою викликати видіння, щоби з’ясувати, чим займається Стрейндж. Але завжди марно. Однієї ночі, тижнів чотири тому, м-ру Норреллу не спалося. Він підвівся і взявся чарувати. Видиво було не дуже чітке, та зрештою з’явився маг, що чаклував у пітьмі. М-р Норрелл привітав себе з тим, що нарешті зумів пробитися крізь Стрейнджеві захисні закляття, аж раптом усвідомив, що дивиться на самого себе у бібліотеці. Він спробував ще раз. Перевіряв різні закляття. По-різному називав Стрейнджа. Даремно. Він мусив визнати, що англійська магія більше не бачила різниці між ним і Стрейнджем.

Від лорда Ліверпуля і міністрів надходили гнівні листи з описами нових проявів магії, які ніхто не міг пояснити. У відповідь м-р Норрелл обіцяв приділити цим справам найпильнішу увагу, щойно Стрейнджа буде здолано.

На третій вечір по приїзді м-р Норрелл, Ласеллз і Чилдермасс зібралися у вітальні. Ласеллз їв помаранчу, тримаючи в руках маленький ножик для фруктів із перламутровим руків’ям і зубчастим лезом, яким зазвичай зрізав шкірку. Чилдермасс розкладав на невеликому столику свої карти: він їх читав останні дві години. Те, що м-р Норрелл не висловив щодо цього ні найменшого невдоволення, свідчило, до якої міри мага збентежили поточні справи. Ласеллза, навпаки, ті карти доводили до божевілля. Він не сумнівався, що одне з питань, на яке мали відповісти всі ті розкладання і перевертання, стосувалося його самого. І тут Ласеллз мав цілковиту рацію.

— Як же я ненавиджу бездіяльність! — різко вигукнув він. — Як гадаєте, на що чекає Стрейндж? Ми ж навіть не знаємо напевне, чи він прийде.

— Прийде, — відказав Чилдермасс.

— А вам звідки відомо? — запитав Ласеллз. — Бо це ви йому так нараяли?

Чилдермасс нічого не відповів. Його увагу привернуло щось у в картах. Пробігши по них поглядом, Чилдермасс різко підвівся з-за столу.

— Містере Ласеллзе! У вас є для мене повідомлення!

— У мене? — здивувався Ласеллз.

— Так, сер.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що недавно ви отримали повідомлення для мене. Так кажуть карти. Я був би вельми вдячним, якби ви передали мені послання.

Ласеллз презирливо пирхнув.

— Я не посланець — тим паче для вас!

Чилдермасс пропустив закид повз вуха й запитав:

— Від кого це повідомлення?

Ласеллз промовчав. Він повернувся до ножа й помаранчі.