Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 152)
Тож, одного вельми холодного та вітряного лютневого дня вони стояли в Брайтоні і оглядали нескінченну сірість моря.
— Вона невидима, — мовив Ласеллз.
— Авжеж, невидима, — завзято погодився м-р Норрелл. — Але це жодним чином не применшує її дієвості. Вона захищатиме скелі від руйнації, а людські оселі — від штормів, вона не дасть змити худобу в море, а ворогам Британії завадить висадитися на узбережжя.
— Але чому б не встановити вздовж неї на певних відстанях маяки, які будуть нагадувати про магічну стіну? І щоб вогні загадково витали над водою? Стовпи з морської води? Щось подібне?
— О, звісно! — відказав м-р Норрелл. — Я міг би витворити такі магічні ілюзії. Це зовсім не складно, але ви маєте розуміти, що це будуть лише прикраси. Вони жодним чином не підсилять магію. Жодної практичної користі від них не буде.
— Практична користь від них, — суворо відказав Ласеллз, — полягатиме в тому, що вони постійно нагадуватимуть всякому роззяві про діяння великого містера Норрелла. Вони покажуть британцям, що ви лишаєтеся недремним Захисником Нації, поки вони займаються своїми справами. Це вартує десятьох… ні, двадцятьох статей у газетах.
— Справді? — перепитав м-р Норрелл.
Він пообіцяв у майбутньому не забувати, що людей слід вражати проявами магії.
Вони переночували в таверні «Старий корабель» і наступного ранку повернулися до Лондона. Зазвичай м-р Норрелл із відразою ставився до тривалих мандрівок. Хоча його карета й була справжнім витвором мистецтва з купою залізних ресор та м’якеньких подушок, він усе одно відчував кожен горбочок і вибоїну на дорозі. Десь через півгодини у м-ра Норрелла вже боліла спина й тріщала голова, а ще діймала нудота. Однак того ранку маг зовсім не зважав на спину чи шлунок. Відколи вони виїхали з таверни, він був на диво знервованим: його обсіли несподівані думки й невиразні страхи.
У вікно карети м-р Норрелл бачив зграї великих чорних птахів — були то круки чи ворони, він не знав, але в глибині душі був певен, що вони щось та означають. Птахи кружляли на тлі блідого зимового неба, і розкидали крила, ніби чорні руки; у цю мить всі вони були живим втіленням Крука в польоті — стяга Джона Ускґласса. М-р Норрелл запитав Ласеллза, чи, на його думку, нині птахів не більше, ніж зазвичай, але Ласеллз відповів, що не може сказати. Далі уяву м-ра Норрелла полонили широкі холодні калюжі, які густо вкрили поля. Поки карета їхала вздовж дороги, кожна калюжа, наче срібне дзеркало, відображала порожнечу зимового неба. Для мага між дзеркалом та дверима різниця невелика. Англія неначе витончилася перед очима м-ра Норрелла. Він відчував, що може пройти у будь-які із цих дзеркал-дверей і опинитися в одному з інших світів, що межують з Англією. Та ще гірше, м-р Норрелл уже зрозумів, що не він один може скористатися цими переходами. Незатишні краєвиди Сассексу неприємно нагадували йому Англію зі старовинної балади:
Вперше в житті м-ру Норреллу здалося, що, можливо, в Англії забагато магії.
Повернувшись на Гановер-сквер, м-р Норрелл та Ласеллз відразу пішли до бібліотеки. Там за столом сидів Чилдермасс; перед ним лежала купа листів, і він якраз читав один із них. Коли м-ра Норрелл зайшов до кімнати, слуга звів на нього погляд.
— Чудово! Ви повернулися! Прочитайте це.
— Навіщо? Що там?
— Це лист від чоловіка на прізвище Траквер. Він пише, що бачив, як юнак із Ноттінґемширу за допомогою магії врятував життя дитини.
— Та годі, містере Чилдермассе! — зітхнувши, сказав Ласеллз. — Я гадав, вам вистачає клепки не діймати свого господаря такими нісенітницями.
Він поглянув на стос уже відкритих листів. І побачив на одному з них величезну печатку з гербом. Ласеллз кілька секунд витріщався на неї, перш ніж збагнув, що емблема йому добре відома, і схопив листа.
— Містере Норреле! Нас викликає лорд Ліверпуль!
— Нарешті! — вигукнув маг. — Що він пише?
Якусь хвилину Ласеллз читав.
— Тільки просить нас виявити таку ласку й прибути у Файф-Гаус із нагального питання! — Ласеллз хутко зметикував. — Можливо, це пов’язано з проблемою йоанітів. Ліверпулю слід було ще багато років тому попросити вашої допомоги у розв’язанні йоанітівського питання. Радий, що він нарешті це зрозумів. А щодо вас, — Ласеллз повернувся до Чилдермасса, — ви хоч трохи при тямі? Чи ведете якусь свою гру? Теревените про якихось шарлатанів, а лист від прем’єр-міністра Англії лежить забутий!
— Лорд Ліверпуль може почекати, — Чилдермасс звертався до м-ра Норрелла. — Повірте, вам треба знати про зміст цього листа!
Ласеллз люто пирхнув.
М-р Норрелл розгублено дивився то на одного, то на іншого. Він роками звик покладатися на обох, і їхні сварки (які ставали дедалі частішими) висотали з нього всі сили. Мабуть, м-р Норрелл так би й стояв, вагаючись, на чий же бік стати, але Чилдермасс вхопив господаря за руку і рішуче потягнув до маленького, обшитого панелями передпокою, який вів із бібліотеки. Чилдермасс хряснув дверима й привалився до них.
— Вислухайте мене. Це сталося в одному маєтку в Ноттінґемширі. Дорослі вели бесіду у вітальні, слуги займалися своїми клопотами, а маленька дівчинка вийшла в сад. Вона вилізла на високу стіну, що межувала з городом, і стала по ній ходити. Але стіну вкривала крига, і дівчинка, послизнувшись, впала й проломила дах теплиці. Скло розбилося і порізало все тіло дівчинки. Слуга почув крик. Найближчий лікар був аж за десять миль звідти. Тоді один із гостей на ім’я Джозеф Ебні врятував малу за допомогою магії. Він витягнув з її тіла уламки скла та зростив зламані кістки, скориставшись Пейловим закляттям відновлення й виправлення[374], а кровотечу він зупинив, за його словами, закляттям Руки Тейло[375].
— Дурниці! — скрикнув м-р Норрелл. — Рука Тейло втрачена сотні років тому, а Пейлове заклинання відновлення й виправлення надзвичайно складне. Щоб його застосувати, юнак мав би навчатися багато-багато років…
— Так, я знаю, і юнак визнає, що майже не вчився. Він заледве знає, як ті закляття називаються, не кажучи вже про те, щоб їх накладати. Проте Траквер стверджує, що магією хлопець займався вільно, без жодних вагань. Траквер та всі інші стали розпитувати Джозефа, що він робить, — батько дівчинки дуже стривожився, коли побачив, як Ебні чарує над нею, — проте хлопець не відповідав, він нікого не чув. По тому юнак неначе прокинувся від глибокого сну. Він зміг сказати лише: «Дерево говорить до каменя; камінь говорить до води». Здається, хлопець вважає, що це дерева та небо підказували, що йому робити.
— Містичні нісенітниці!
— Можливо. Але я так не думаю. Відколи ми приїхали до Лондона, я читав сотні листів від людей, які думали, що здатні чарувати, але всі вони помилялися. Та зараз усе інакше. Це правда. Я готовий заставитися. Окрім того, в мене є й інші листи, від людей, які пробували накласти заклинання — і ті спрацьовували. Не розумію я тільки…
У цю мить у двері, які підпирав Чилдермасс, люто загрюкали і затрясли. Різкий удар відкинув слугу вперед — він повалився на м-ра Норрелла. Двері розчинилися, і на порозі з’явився Лукас, а за його спиною — кучер Дейві.
— О! — здивовано видихнув Лукас. — Перепрошую, сер. Я не знав, що ви тут. Містер Ласеллз сказав, що двері заклинило, то ми з Дейві намагалися їх відчинити. Карета готова, сер, щоб їхати до лорда Ліверпуля.
— Ходімо, містере Норрелле! — гукнув Ласеллз із бібліотеки. — Лорд Ліверпуль чекає на нас.
М-р Норрелл кинув стривожений погляд на Чилдермасса й пішов.
Дорога до Файв-Гаусу не була приємною для м-ра Норрелла: Ласеллза переповнювала злість на Чилдермасса, тому він лаяв його на всі заставки.
— Даруйте, що кажу це, містере Норрелле, — але винні тільки ви самі. Іноді думка дати розумному слузі певну незалежність видається мудрою, проте, зрештою, завжди доводиться шкодувати про таке рішення. Цей негідник усе нахабнішає й думає лише про те, як перечити вам і ображати ваших друзів. Запевняю, мій батько шмагав слуг і за менші, за значно менші провини. І мені би хотілося, ох… як би мені хотілося… — Пойорзавши, він відкинувся на подушки. А тоді за хвилину додав, уже спокійніше: — Сер, я раджу вам поміркувати, а чи справді ви аж так потребуєте його послуг? Може, насправді він підтримує Стрейнджа? Ось у чому головне питання! — Він поглянув у вікно на бляклі, сірі будинки. — Ось ми й на місці. Містере Норрелле, благаю вас, не забудьте, що я вам казав. Які би важкі магічні завдання не ставив перед вами його милість, не пускайтеся в просторікування. Від складних пояснень справа не стане легшою.
Лорд Ліверпуль зустрів м-ра Норрелла і Ласеллза у своєму кабінеті: політик стояв біля столу, за яким і вирішував левову частку своїх справ. Поруч був лорд Сідмут, міністр внутрішніх справ. Обоє серйозно поглянули на м-ра Норрелла. Лорд Ліверпуль сказав:
— Ось тут листи від лордів-намісників Лінкольнширу, Йоркширу, Сомерсету, Корнволлу, Ворикширу та Камбрії… — (Ласеллз ледь стримав удоволене зітхання: скільки ж магії і скільки грошей це все віщує!) — …І всі вони скаржаться на прояви магії, що останнім часом почали траплятися у цих графствах!
М-р Норрелл хутко заблимав маленькими очима: