Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 151)
— Але ж, Флоро! — сумно промовив батько. — Мене від цих слів проймає ще більший сум. Поясни, чого це ти вважаєш себе в праві вимагати від нього обіцянок? Ти ж розумієш, що я не можу так просто це залишити. Люба, ти заручилася з ним?
— Ні, тату! — Флора знову розридалася. Тітоньці довелося довгенько її голубити й заспокоювати, поки вона більш-менш прийшла до тями. А коли знову змогла говорити, відповіла: — Немає ніяких заручин. Це правда, що колись він припав мені до душі. Та всьому тепер край, і вороття немає. Не підозрюйте мене ні в чому! Я добилася від нього обіцянки лише заради нашої дружби. І заради його дружини. Він вважає, що робить усе це заради неї, та я знаю: вона би не дозволила йому займатися магією, що руйнує і його здоров’я, і розум. Яка би ціль перед ним не стояла! Які би відчайдушні не були обставини! Вона більше не може направляти його — і тому мені випало говорити від її імені.
Д-р Ґрейстіл мовчав.
— Флоро, — промовив він за хвилину чи дві, — ти забуваєш, моя люба, що ми з ним часто бачились у Венеції. Він не в тому стані, щоб дотримуватись даного слова. Він навіть не пам’ятатиме, про що саме давав обіцянку.
— О, ні! Він дотримається! Я зробила все так, що в нього не лишиться іншого вибору!
І знову їй на очі навернулися сльози, які свідчили, що попри всі запевнення її кохання минуло не до кінця. Але дівчина встигла розповісти достатньо, аби батько й тітонька почувалися тепер трохи легше. Вони були переконані, що її прив’язаність до Джонатана Стрейнджа рано чи пізно згасне. І, як пізніше того самого дня сказала тітонька Ґрейстіл, Флора не та дівчина, яка проведе цілі літа, потерпаючи від недосяжного кохання. Вона для цього надто розважливе створіння.
Тепер, знову возз’єднавшись, д-р Ґрейстіл і тітонька Ґрейстіл прагнули продовжити мандри. Вона хотіла їхати в Рим і дивитись древні споруди й різні старожитності, про які чула так багато захопливих розповідей. От тільки Флора розгубила всю свою цікавість до руїн та мистецьких творів і казала, що найщасливіше почувається там, де вона зараз. Більшість часу Флора навіть будинок не залишала, хіба що з найсильнішого примусу. Коли їй пропонували вийти погуляти або сходити в церкву з ренесансним вівтарем, вона відмовлялася. Скаржилася на дощ і на мокрі вулиці, що, звісно, було правдою, оскільки в зимовій Падуї вони не рідкість, от тільки раніше це ніколи не становило для неї жодних перепон.
Тітонька й батько виявляли терпіння, хоча д-рові Ґрейстілу це давалося нелегко. Він приїхав в Італію не для того, щоб сиднем сидіти у квартирі, вдвічі меншій од його затишного будинку у Вілтширі. Наодинці з сестрою він нарікав, мовляв, читати романи чи вишивати (тепер улюблені Флорині заняття) з таким самим успіхом можна і у Вілтширі, а тут це ще й обходиться значно дорожче, але тітонька Ґрейстіл його за це сварила і змушувала мовчати. Якщо Флора саме так вирішила провести свою жалобу за Джонатаном Стрейнджем, краще їй не заважати.
Насправді Флора таки запропонувала одну подорож, щоправда, дуже незвичну. Минув уже тиждень, відколи д-р Ґрейстіл перебрався до Падуї, як дівчина заявила, що дуже хотіла би вибратись на море.
Чи йдеться про морську подорож? — уточнили в неї. Адже не було причини, чому би не вирушити в Рим чи Неаполь морем.
Але Флора мала на увазі не це. Їй не хотілося покидати Падую. Та й не про подорож на яхті чи іншому кораблі вона говорила. Всього лишень про прогулянку морем на годину чи дві, можливо, навіть менше. Але рушати їй кортіло негайно. Наступного дня вони всі відправились у маленьке рибальське селище.
Село те не могло похвалитися ні своїм розташуванням, ні морськими видами, ні архітектурою чи історією. Насправді, з усіх принад у нього була хіба що близькість до Падуї. Д-р Ґрейстіл трохи порозпитував людей у винарні біля будинку священика, і йому підказали двох порядних хлопців, які могли б залюбки влаштувати морську прогулянку. Добродії не опирались запропонованим грошам, але застерегли д-ра Ґрейстіла, що дивитись на морі нічого; навіть за гарної днини було би нічого дивитись. Того же дня про гарну днину не йшлося. Ішов дощ, досить сильний, щоб зробити прогулянку якнайнеприємнішою, але настільки слабкий, що не здатен був розігнати густий сірий туман.
— Ти певна, моя люба, що хочеш саме цього? — ще раз перепитала тітонька Ґрейстіл. — І місце таке неприглядне, і човен смердить рибою.
— Цілком певна, тітонько, — відповіла Флора, залізла на борт і вмостилася на кормі. За нею в човен подряпались д-р Ґрейстіл із сестрою. Спантеличені рибалки вивели човен у відкрите море, і невдовзі вони вже бачили зусібіч лиш мінливу сірість водних просторів, оточених стінами сірого туману. Рибалки питально дивились на д-ра Ґрейстіла. Той у свою чергу перевів німий погляд на Флору.
Дівчина ж ні на кого не зважала. Вона сиділа, перехилившись через борт у замисленім мовчанні. Праву руку вона опустила у воду.
— Ну, от знову! — викрикнув д-р Ґрейстіл.
— Що знову? — роздратовано запитала тітонька Ґрейстіл.
— Запах котів і плісняви! Сморід, наче в кімнаті тієї старої. Старої з Каннареджо. Тут є на борту коти?
Питання було безглузде. Весь човен був відкритий поглядам із будь-якої точки. Котів ніде не було.
— Щось сталося, моя люба? — запитала тітонька Ґрейстіл. Їй чогось не подобалася поза племінниці. — Тобі зле?
— Ні, тітонько, — відповіла Флора, випроставшись та поправивши парасольку. — Все гаразд. Якщо хочете, можемо вертатись назад.
На якусь мить тітонька Ґрейстіл помітила на хвилях крихітну пляшечку, маленьку пляшечку без корка. А потім та пірнула у воду і зникла назавжди.
Дивовижна поїздка була останньою прогулянкою, на яку Флора погодилася, протягом багатьох тижнів. Інколи тітоньці Ґрейстіл вдавалося її виманити до вікна, де дівчина сиділа в кріслі й могла дивитися, що відбувається надворі. В Італії надворі завжди відбувається щось цікаве. Але Флора дуже прив’язалася до фотеля в тінистому куті, поруч із химерним дзеркалом; а ще в неї з’явилася дивна звичка порівнювати відображення в люстрі зі справжнім виглядом кімнати. Інколи вона могла несподівано зацікавитись якоюсь шаллю на кріслі, подивитися на її віддзеркалення і промовити:
— У задзеркаллі шаль має інший вигляд.
— Невже? — питала в неї спантеличена тітонька Ґрейстіл.
— Так. У люстрі вона коричнева, а насправді — блакитна. Хіба ж ні?
— Ну, люба моя, я впевнена, ти маєш рацію, але як на мене, вона така сама.
— Так, — зітхала Флора. — Ваша правда.
61
Дерево говорить до каменя; камінь говорить до води
Після того як м-р Норрелл знищив Стрейнджеву книгу, громадська думка виступила проти нього, і всіляко підтримувала його колишнього учня. Магів порівнювали як приватно, так і публічно. Стренйдж був відкритим, сміливим та завзятим, тоді як альфою і омегою Норреллової вдачі, вочевидь, була таємничість. Не забули також, як Стрейндж служив своїй країні на Півострові, поки Норрелл скуповував усі книги магії з бібліотеки герцога Роксбурґа, аби ніхто більше їх не прочитав. Та вже в середині січня газети повнилися повідомленнями про Стрейнджеве божевілля, описами Чорної Вежі та домислами про магію, яка замкнула чарівника там. Якийсь англієць на ім’я Лістер перебував у Местре того дня, коли Стрейндж вирушив із Венеції до Падуї. М-р Лестер став свідком того, як Чорна Вежа пересувалася морем, і відправив звіт про свої спостереження в Англію. Через три тижні в кількох газетах з’явився його опис того, як пітьма поковзом сунула поверхнею води. За кілька коротких місяців Стрейндж став для співвітчизників символом жаху — проклятим створінням, яке навряд чи можна назвати людиною.
Однак раптове падіння Стрейнджа в немилість не покращило становища м-ра Норрелла. Він більше не отримував доручень від уряду і, що найгірше, завдання з інших джерел також скасували. На початку січня настоятель собору Святого Павла попросив м-ра Норрелла знайти місце поховання однієї молодої жінки. Її брат хотів поставити пам’ятник усім членам своєї родини. Через це труну викопали, але настоятель та капітул з надзвичайною прикрістю виявили, що поховальне місце зазначили неправильно, і ніхто насправді не знав, де ту жінку поховали. М-р Норрелл запевнив настоятеля, що знайти її — справа найлегша. Щойно йому повідомлять ім’я молодої леді та кілька додаткових деталей, він займеться магією. Але настоятель нічого не став повідомляти. Натомість м-р Норрелл отримав від нього ніякового листа, де настоятель, повсякчас вибачаючись, повідомив, що віднедавна його переймає думка, як недоречно духовенству звертатися до послуг магів.
Ласеллз та Норрелл погодилися, що ситуація тривожна.
— Важко буде працювати над відродженням англійської магії, якщо чарування просто припиниться, — сказав Ласеллз. — Становище загрозливе, і просто необхідно постійно нагадувати публіці про ваше ім’я та ваші досягнення.
Ласеллз понаписував статті для газет і викрив Стрейнджа в усіх магічних журналах. Крім того, він при кожній нагоді згадував про магічні звершення м-ра Норрелла за десять років і пропонував свої покращення. Він вирішив, що їм із м-ром Норреллом треба поїхати в Брайтон і перевірити стіну із заклять, яку м-р Норрелл та Джонатан Стрейндж вичаклували навколо британських берегів. Останні два роки ця справа вартувала м-ру Норреллу купу часу, а уряду обійшлася в кругленьку суму.