Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 150)
Під час наступного спалаху вона змогла роздивитися дзеркало, потворне й завелике для цієї кімнати. Тітонька Ґрейстіл бачила його вперше в житті.
Вона поквапилася геть. Їй здавалося, що в іншому місці, де не буде цього зловісного дзеркала, їй легше думатиметься. Вона вже майже піднялася на поверх вище, коли звуки, що, здавалося, долітали із Флориної спальні, змусили її туди зазирнути.
Там була Флора. Вона позапалювала усі свічки, що їй залишили, і саме намагалася зняти із себе мокру як хлющ сукню. Спіднє й панчохи були не в кращому стані. Туфлі валялися, кинуті абияк, біля ліжка; вони геть вимокли й зіпсувалися від вологи.
Флора подивилася на тітоньку з виразом, у якому змішалися провина, зніяковіння, непокора і щось іще, чого одразу й не упізнаєш.
— Нічого! Нічого! — скрикнула вона.
Напевне, це мало слугувати відповіддю на запитання, яких вона чекала від тітоньки, але та лише проказала:
— Сердешна моя! Де ж ти ходила? Навіщо ти втекла в таку негоду?
— Я… я ходила купити шовку на вишивання.
Тітоньку Ґрейстіл була настільки приголомшена, що дівчина непевно додала:
— Просто не думала, що злива затягнеться на так довго.
— Що ж, люба моя, мушу сказати: це було вкрай нерозумно. Але ти, певно, неабияк перелякалася! Чому ти плакала?
— Плакала? Ні-ні! Ви помилилися, тітонько! Я не плакала. То все дощ.
— Але ж ти… — Тітонька Ґрейстіл замовкла. Вона хотіла сказати: «…і зараз плачеш», — але Флора похитала головою і відвернулась. Вона чомусь жужмом скрутила свою шаль, а тітонька Ґрейстіл не могла спекатися думки, що якби вона цього не зробила, то шаль хоч трохи захистила би її від дощу. Із шалі Флора видобула маленьку пляшечку, наполовину заповнену рідиною бурштинового кольору, та заховала її в шухляду.
— Флоро! Коїться щось химерне. Не знаю, як тобі це сказати, але в нас з’явилося дзеркало…
— Так, я знаю, — хутко відповіла Флора. — Воно моє.
— Твоє! — Тітонька Ґрейстіл давно не була аж настільки спантеличена. Лише за якусь мить вона змогла продовжити: — Де ти його купила? — Кращого питання їй придумати не вдалося.
— Точно не пам’ятаю. Мабуть, його щойно привезли.
— Хто б його привіз у таку бурю! Та й навіть якби знайшлися настільки нерозумні люди, щоби зважитися на це, їм би спершу довелося постукати в двері, а не проносити його всередину потайки.
На ці резонні зауваження Флора не відповіла нічого.
Тітонька Ґрейстіл з полегшенням змінила тему. Її вже неабияк роздратували всі ці бурі, переляки та несподівані дзеркала. Питання, чому тут з’явилося дзеркало ніби вирішилось, тому відповідь на те,
Коли вони знову сиділи у вітальні, тітонька Ґрейстіл проказала:
— Бачиш! Буря майже минула. Здається, вона вертається на узбережжя. Диво та й годі! Мені здавалося, вона звідти прийшла. Думаю, твій шовк для вишивання зіпсувався під дощем, як і все інше.
— Шовк для вишивання? — перепитала Флора, а потім пригадала. — О! Та я й не добігла до крамниці. Самі ж казали, нерозумний вчинок.
— Що ж, тоді можемо потім сходити разом, коли тобі заманеться. Мені так шкода торговців на базарі! Мабуть, їх крам у ятках геть зіпсовано. Боніфація варить тобі кашку, люба моя. Не пам’ятаю, сказала я їй узяти свіжого молока, чи ні?
— І я не пам’ятаю, тітонько.
— Краще сходити й нагадати.
— Я сама це зроблю, — запропонувала Флора й вже було підвелась.
Та тітонька й чути нічого не хотіла. Флора мусить лишатись на місці, біля каміна, і не знімати ніг із ослінчика.
Надворі світлішало. Перш ніж рушити на кухню, тітонька Ґрейстіл оглянула дзеркало. Воно виявилося великим і пишно оздобленим; саме такі виготовляли на острові Мурано у Венеційській лагуні.
— Зізнаюся, я здивована, що тобі припало до вподоби таке дзеркало, Флоро. На ньому так багато картушиків, і завитків, і скляних квіточок. Зазвичай ти віддаєш перевагу простішим речам.
Флора зітхнула і відповіла, що від часу, як вони стали подорожувати Італією, їй стали подобатися розкішні та витіюваті речі.
— Багато грошей заправили? — поцікавилася тітонька Ґрейстіл. — Скидається на те.
— Ні. Геть небагато.
— Що ж, оце так річ.
Тітонька Ґрейстіл спустилася в кухню. Вона почувалася набагато краще і була впевнена, що низка вранішніх тривог і хвилювань неначебто добігла кінця. Однак вона вельми помилялася.
На кухні компанію Боніфації та Мінікелло складали двоє чоловіків, яких вона ніколи раніше не бачила. Покоївка наче й не починала готувати кашку для Флори. Вона навіть не принесла з комори вівсянку й молоко.
Щойно Боніфація побачила тітоньку Ґрейстіл, як негайно схопила її за руку й виплеснула на неї потік місцевої говірки. Торохтіла служниця про бурю (це було й так ясно) і про те, яка вона була лиха, а більше тітонька Ґрейстіл майже нічого не зрозуміла. На її превеликий подив, Мінікелло взявся усе пояснювати дуже вправною підробкою під рідну мову тітоньки Ґрейстіл:
— Її робити маг англійський. Маг англійський робити
— Перепрошую?
Хоч його часто перебивали Боніфація та ті двоє чоловіків, Мінікелло розповів, що посеред бурі деякі люди розгледіли проріху в чорних хмарах. І те, що вони побачили в тій прорісі, вразило й налякало їх. Адже розгледіли вони в ній не блакитне небо, а небо чорне й опівнічне, небо, повне зірок. Ця буря була геть не природна; її спричинили для того, щоб приховати наближення Стрейнджевого Стовпа Темряви.
Ця новина вмить облетіла все місто й неабияк збентежила всіх городян. Донині Стовп Темряви вважався суто венеційським кошмаром, приналежним місту, що й без того було природним осередком кошмарів — принаймні на думку мешканців Падуї. Тепер же стало зрозуміло, що Стрейндж залишався у Венеції скоріше з власної волі, аніж під дією чарів. А значить, будь-яке місто в Італії (та й у цілому світі) тепер могло вдостоїтись раптового візиту Вічної Темряви. Вже одна ця новина була надзвичайно поганою. Проте тітоньці Ґрейстіл вона віщувала набагато гірші гризоти: тепер до її страху перед Стрейнджем додалося прикре переконання, що Флора їй збрехала. Подумки вона сама з собою сперечалася про те, чому племінниця так вчинила: чи під дією заклинання, чи тому, що приязнь до Стрейнджа, похитнула твердість її принципів. Що було гіршим, вона вирішити не могла.
Тітонька Ґрейстіл написала братові у Венецію листа з проханням приїхати. Тимчасом вона вирішила нічого не казати Флорі. Решту дня вона просто ретельно до неї придивлялася. Дівчина поводилася як зазвичай, хіба що деколи немовбито в чомусь розкаювалася, навіть тоді, коли каятися, здавалося, було ні в чому.
О першій пополудні наступного дня, за декілька годин до того, як лист тітоньки Ґрейстіл міг дістатися адресата, із Венеції прибули д-р Ґрейстіл і Френк. Вони розповіли, що там ні для кого не було секретом, коли саме Стрейндж покинув парафію Санта-Марія-Дзобеніґо і відправився на
— Скажу тобі, Луїзо, — промовив д-р Ґрейстіл, — я би не помінявся з ним місцями за жодних обставин. При його наближенні тікали всі. Від самого Местре і до Стра йому не стрілася жодна жива душа: тільки безлюдні вулиці та покинуті поля. Віднині цілий світ для нього — пустка.
За якусь мить до цього тітонька Ґрейстіл думала про Стрейнджа без найменшого співчуття, але картина, яку їй намалював брат, виявилась настільки приголомшлива, що з очей у неї бризнули сльози.
— Де ж він зараз? — значно лагіднішим тоном запитала вона.
— Повернувся до себе в Санта-Марія-Дзобеніґо, — відповів д-р Ґрейстіл. — Усе як і раніше. Тільки-но ми дізналися, що він побував у Падуї, я одразу зрозумів, що за ціль він тут переслідував. Ми приїхали чимшвидше. Як Флора?
Флора сиділа в себе у вітальні. Вона чекала на батька, і навіть більше — відчувала полегшення, що нарешті настав час для розмови. Д-р Ґрейстіл не встиг і першого питання поставити, як вона вибухнула зізнанням. Цим вона зняла з серця велетенський камінь. Флора розридалася й визнала, що бачилась зі Стрейнджем. Того дня вона побачила його внизу на вулиці, зрозуміла, що він чекає саме її, тому й утекла з дому, щоб зустрітись із ним.
— Обіцяю, я розкажу вам геть усе, — сказала вона. — Проте не зараз. Я нічого поганого не зробила. Ну, тобто… — вона зашарілася, — як не рахувати того, що обманула тітоньку, і мені за це страшенно прикро. Та це не мої секрети, і не в моїй волі ними розпоряджатися.
— Але звідки взагалі секрети, Флоро? — запитав її батько. — Хіба саме їх існування не підказує тобі, що все негаразд? Люди з благородними намірами не мають секретів. Вони діють відкрито.
— Так, мабуть… Але ж магів це не стосується! У містера Стрейнджа є вороги: той страшний дід у Лондоні і ще дехто, крім нього! Але прошу, не сваріть мене. Я так хотіла зробити щось добре, і мені це наче вдалося! Розумієте, він займався такою магією, яка його нищила. І вчора мені вдалося переконати його відмовитись від неї. Він пообіцяв геть її облишити.