Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 149)
Однак оборудка здійснилась, і будинок вони зайняли, тож тітоньці Ґрейстіл довелося докладати всіх зусиль, щоб додати йому якомога більше радості й світла. Ніколи раніше вона не марнувала ні свічок, ні гасу для ламп, але задля веселого настрою племінниці вона ніяких коштів не шкодувала. В одному місці на сходах, де ті робили цілковито непередбачуваний поворот, панувала особливо похмура атмосфера. Щоб уберегти всіх од падіння та скручених в’язів, тітонька Ґрейстіл наполягла, аби на поличку поставили світильник. Тепер він горів удень і вночі, самим своїм існуванням завдаючи смертельної образи Боніфації, літній покоївці-італійці, ощадливішій од самої тітоньки Ґрейстіл.
Боніфація бездоганно давала раду своїм обов’язкам, але водночас виявляла схильність до критики та розлогих пояснень, чому щойно одержані вказівки хибні або їх взагалі неможливо виконати. Допомагав їй забарний юнак-попихач на ім’я Мінікелло, який, отримавши наказ, кожного разу щось тихо й невдоволено бурмотів місцевою говіркою, що її годі було зрозуміти. Боніфація ставилася до Мінікелло з такою зневагою, що тітонька Ґрейстіл не могла спекатися враження, ніби вони насправді родичі, хоча вона нічого про це не знала напевне.
Отак і минали дні тітоньки Ґрейстіл — у рутинних справах, у щоденних боях із Боніфацією, з відкриттями, приємними та не дуже, що завжди супроводжують переїзд у нове місто, — одним словом, насичено. Проте її найголовнішим і священним обов’язком лишався пошук розваг для Флори. Дівчина стала тихою та всамітненою. Якщо тітонька до неї зверталася, вона відповідала жваво, але майже ніколи сама не зачинала розмови. У Венеції саме Флора придумувала всі їхні розваги; тепер же вона просто погоджувалась на всі дослідницькі експедиції, які пропонувала тітонька Ґрейстіл, проте віддавала перевагу заняттям, які не потребували компаньйонки. Гуляла сама, читала сама, сиділа сама у вітальні або грілася в слабкому промінні сонця, що подеколи зазирало в їхній маленький дворик близько першої години. Флора стала замкненою та мовчазною, немовби її хтось — не обов’язково Джонатан Стрейндж — засмутив і тепер вона вирішила стати більш незалежною від усіх.
У перший тиждень лютого із в Падуї сталася сильна буря. Вона налетіла майже опівдні. Зі сходу (зі сторони Венеції) з-над моря несподівано насунувся шторм. Старі люди, які вчащали до міських кав’ярень, говорили, що за мить до бурі не було ані найменших її ознак. Та решта людей не дуже на це зважали; хай там як, а була зима, і негода для цієї пори року не рідкість.
Спершу містом пронісся дужий вітер. Не виказуючи шани ні вікнам, ні дверям, він проникав у найменші шпарини, про існування яких раніше ніхто не здогадувався, і свистів в оселях так само люто, як і надворі. Тітонька Ґрейстіл і Флора сиділи в маленькій вітальні на другому поверсі. Аж раптом задвигтіли шибки у вікнах і задзеленчали кришталики на люстрах. Потім з-під руки тітоньки Ґрейстіл вирвалися аркуші листа, який вона писала, та розлетілися по всій кімнаті. Надворі стемніло, ніби вночі; вперіщив дощ.
До вітальні зазирнули Боніфація та Мінікелло. Покоївка прийшла ніби щоб дізнатися побажання тітоньки Ґрейстіл у зв’язку зі штормом, але направду — разом із хазяйкою голосно подивуватися такому несамовитому вітру й дощу. (Дует у них вдався нівроку, дарма що різними мовами.) Мінікелло, вочевидь, просто склав компанію Боніфації; на бурю він дивився похмуро, неначе підозрював, що вона прийшла навмисне, аби накинути йому роботи.
Тітонька Ґрейстіл, Боніфація й Мінікелло стояли біля вікна й побачили, як перший спалах блискавки перетворив знайомий пейзаж на готичне й бентежне видовисько, сповнене блідого, неземного сяйва та несподіваних тіней. Після цього пролунав гуркіт грому, від якого здригнулася вся кімната. Боніфація замурмотіла молитви до Діви Марії та кількох святих. Тітонька Ґрейстіл, стурбована не менше від неї, рада була би й собі попросити такого заступництва, та позаяк належала до англіканської конфесії, могла тільки скрикувати: «Лишенько!», «Світе мій!», і «Господи, помилуй!» — але розради їй це не принесло.
— Флоро, серденько моє, — гукнула вона трохи непевним голосом, — сподіваюся, ти не злякалась. А то буря страх яка сильна!
Флора підійшла до вікна, взяла тітоньку за руку та сказала їй, що, певно, все скоро закінчиться. Місто осяяла ще одна блискавка. Флора випустила тітоньчину руку, повернула засувку й рішуче ступила на балкон.
— Флоро! — вигукнула тітонька Ґрейстіл.
Дівчина перехилилася прямо у виючу темряву, спершись обома руками на балюстраду, геть не зважаючи ні на зливу, од якої сукня вмить промокла до рубця, ні на вітер, що метляв її волоссям.
— Люба моя! Флоро! Флоро! Сховайся від дощу!
Флора розвернулася і щось відповіла тітоньці, але її слів ніхто не розчув.
Мінікелло пішов по неї на балкон і з дива гідною делікатністю (хоч і не збувшись своєї вродженої понурості) завів її назад під дах, скеровуючи своїми великими, широкими долонями так само, як пастухи заганяють череду в кошару.
— Хіба ви не бачите? — вигукнула Флора. — Там хтось є! Онде, на розі! Бачите, хто це? Мені здалося… — Раптом вона замовкла і, про що би не думала, вирішила не казати.
— Ну, люба моя, сподіваюся, ти помилилась. Мені щиро жаль кожного, хто опиниться надворі в таку мить. Сподіваюся, бідолаха чимшвидше знайде собі сховок. Ох, Флоро, як же ти змокла!
Боніфація принесла рушники, й вони з тітонькою Ґрейстіл заходилися сушити Флорин одяг. Вони крутили дівчиною туди-сюди, щораз намагалися повернути її в різні боки одночасно і при цьому віддавали негайні розпорядження Мінікелло: тітонька Ґрейстіл ламаною, але при цьому наполегливою італійською, а Боніфація — тараторячи по-венеційськи. Настанови, як і повороти, вірогідно, суперечили одна одній, бо Мінікелло стояв і нічого не робив, а тільки зловісно позирав на жінок.
Флора дивилася надвір поверх двох нахилених голів. І знову блискавка. Дівчина заклякла, немов її пронизали електричні перейми, а наступної ж миті вивернулася з рук тітоньки та покоївки і вибігла з кімнати.
Думати, куди вона гайнула, не було часу. Наступні пів години пішли на титанічну боротьбу всередині будинку: у розпалі шторму Мінікелло намагався позачиняти віконниці, Боніфація в темряві навпомацки шукала свічки, а тітонька Ґрейстіл виявила, що італійське слово, яким вона користувалася на позначення віконниць, насправді означало «пергамент». Кожному по черзі вривався терпець. Далі гірше (принаймні, на думку тітоньки Ґрейстіл): по всьому місту закалатали дзвони, бо вони як освячені предмети, за повір’ям, здатні розганяти бурі й грози — безперечно, справу рук Сатани.
Нарешті будинок убезпечили — або майже вбезпечили. Тітонька Ґрейстіл лишила Боніфацію та Мінікелло закінчувати роботу, а сама зі свічкою повернулася до вітальні по Флору, забувши, що на власні очі бачила, як дівчина звідти втекла. Флори в кімнаті вона не знайшла, зате помітила, що віконниць у вітальні Мінікелло так і не зачинив.
Тітонька рушила нагору в спальню Флори, але й там її не було. Як не було і в маленькій їдальні, і у спальні тітоньки Ґрейстіл, ні в іншій, меншій, вітальні, де вони інколи проводили час після вечері. Далі тітонька спробувала щастя в кухні, вестибюлі, кімнаті садівника; Флори не було ніде.
Тоді тітонька Ґрейстіл по-справжньому злякалась. Жорстокий голосок нашіптував їй у вухо, що, яка би загадкова доля не спіткала дружину Джонатана Стрейнджа, все розпочалося, коли місис Стрейндж несподівано зникла в негоду.
«Але ж там ішов снігопад, не дощ», — заспокоювала вона себе. Блукаючи будинком у пошуках Флори, вона повсякчас бубоніла: «Снігопад, не дощ, снігопад, не дощ». Аж раптом їй спало на думку: «А може, вона весь цей час сидить у вітальні? Там було так темно, а вона така тиха, що я могла її просто не помітити».
Тітонька Ґрейстіл повернулася у вітальню. В черговому спалаху блискавки все в кімнаті набуло неприродного вигляду. Стіни примарно побіліли, меблі й інші речі посіріли, неначе їх перетворено на камінь. У нападі кошмарного жаху тітонька Ґрейстіл збагнула, що в кімнаті й справді є ще хтось: не неї дивилася жінка,
Тітонька Ґрейстіл аж похолола.
Загуркотіло, і знову запанувала кромішня пітьма, в якій блимали вогники двох свічок. Та якогось дива свічка іншої жінки не освітлювала геть нічого навколо. Ще дивніше — кімната неначе загадково розрослася, і та жінка зі свічкою стояла напрочуд далеко.
— Хто тут? — закричала тітонька Ґрейстіл.
Ніхто не відповів.
«Ну, звісно же, — подумала тітонька, — вона ж італійка. Я маю спитати її ще раз по-італійськи. Можливо, вона випадково забрела не в той будинок, заблукавши в цій бурі». Так як вона не старалася, не змогла пригадати жодного італійського слова.
І ще раз спалахнула блискавка. Як і раніше, інша жінка стояла обличчям до тітоньки Ґрейстіл. «Це привид дружини Джонатана Стрейнджа!» — подумала тітонька й зробила крок назустріч. Невідома жінка зробила те саме. І тітоньку Ґрейстіл осінили водночас здогад і полегшення від нього. «Та це ж дзеркало! Яка ж я дурепа! Яка дурепа! Злякатися власного відображення!» Її так розрадило це відкриття, що вона мало не розреготілася вголос, але раптом завмерла: нічого дурного в її страхах не було, анічогісінько дурного,