Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 148)
Дролайту не потрібно було повторювати двічі. Він помчав геть крізь пітьму. Здавалося, його переслідують круки. Він не бачив їх, але чув лопотіння крил і відчував збурені ними потоки повітря. Посеред мосту він несподівано увірвався у сліпуче світло. Раптом його оточили пташиний спів і людський гомін. Чоловіки й жінки гуляли, розмовляли і займалися звичними справами. Тут не було жахливої магії — тільки повсякденний світ — прекрасний, дивовижний повсякденний світ.
Одяг Дролайта наскрізь промок від морської води, а надворі було нестерпно холодно. Дролайт опинився у частині міста, якої не впізнавав. Ніхто не пропонував йому допомогу, тож він довго брів, розгублений і виснажений. Зрештою Дролайт натрапив на знайому площу і зміг доплентатися до маленької таверни, де винаймав кімнатку. Доки він дійшов туди, вже ослаб і весь тремтів. Дролайт роздягнувся і як міг змив із себе сіль, а тоді упав на маленьке ліжко.
Наступні два дні його била гарячка. Сни рясніли невимовними химерами і повнилися Пітьмою, Магією і Довгими, Холодними Віками Землі. Уві сні Дролайта трусило від жаху, що він прокинеться під землею або його знову розіпне зимовий ліс.
До середини третього дня Дролайт уже достатньо одужав, аби підвестися і дійти до гавані. Там він знайшов англійський корабель, який прямував до Портсмута. Він показав капітанові листи Ласеллза і папери з підписами двох найвпливовіших банкірів Європи, які обіцяли велику винагороду кораблеві, що поверне Дролайта.
На п’ятий день він сів на корабель і вирушив до Англії.
Бляклий холодний туман огортав Лондон; здавалося, що він суголосить холодній і бляклій природі Стівенового існування. Останнім часом Стівен відчував тягар чарів сильніше, ніж будь-коли. Чужими стали для нього радість, любов і супокій. Крізь хмари магії, що клубочилися навколо його серця, проривалися лише гіркі почуття — гнів, обурення і відчай. Прірва відчуження між Стівеном і його англійськими друзями все глибшала. Джентльмен міг бути чудовиськом, та коли він говорив про гордість і зарозумілість англійців, Стівен не міг заперечити істину його слів. Навіть моторошний край Покинь-Надії часом видавався затишним притулком від англійської пихи та англійської злостивості; принаймні, там Стівену не доводилося вибачатися за те, ким він є; там до нього завжди ставилися як до шанованого гостя.
Того зимового дня Стівен прийшов до стаєнь сера Волтера Поула на Гарлі-стрит. Нещодавно сер Волтер придбав пару чудових хортів; вони особливо тішили слуг, що більшу частину дня огиналися від роботи, бігали до собак, милувались ними і виявляли різний ступінь обізнаності і розуміння щодо імовірної спритності цуциків на полюванні. Стівен знав, що мусив би покласти край цій ледачій звичці, проте не надто цим переймався. Тому сьогодні, коли лакей Роберт запросив Стівена прийти подивитися на собак, дворецький не тільки не вишпетив його, а накинув пальто, одягнув капелюха і пішов з ним. Тепер він спостерігав, як Роберт і конюхи метушаться коло собак, і відчував, неначе стоїть по інший бік мутного скла.
Раптом усі виструнчилися і зникли зі стаєнь. Стівен здригнувся. Досвід навчив його, що така неприродна поведінка людей навколо неминуче свідчить про прибуття джентльмена з будяковим волоссям.
І ось він — осяває тісні, темні стайні мерехтінням срібного волосся, блиском синіх очей і яскраво-зеленим сурдутом; балакучий і веселий, він нітрохи не сумнівався, що Стівен радий зустрічі з ним так само, як він — зустрічі зі Стівеном. Він милувався собаками, як і слуги за мить до того, і гукав Стівена приєднатися. Джентльмен звернувся до хортів їхньою мовою — і у відповідь ті почали стрибати і весело гавкати, тішачись фейрі більше, ніж будь-кому досі.
Джентльмен мовив:
— Пригадую один випадок, що тралився у 1413 році, коли я рушив на південь, щоби відвідати нового короля Південної Англії[370]. Той король, людина ґречна і хоробра, представив мене своєму двору і розповів про мої дивовижні досягнення, неозорі королівства, лицарську натуру тощо, тощо. Утім, один із його вельмож вирішив не слухати тої повчальної і шляхетної промови. Натомість він стояв з гуртом посіпак, пліткував і реготав. Мене, як ти можеш уявити, страшенно образило таке ставлення, і я постановив навчити їх кращих манер! Наступного дня ті лихі люди полювали на зайців біля Гатфілдського лісу[371]. Вони й гадки не мали, що я наближаюся до них, а мені тоді спала на думку блискуча ідея: перетворити людей на зайців, а зайців — на людей. Спершу хорти розірвали своїх господарів на шмаття, а тоді зайці — в людській подобі — жорстоко помстилися хортам, які переслідували і цькували їх.
Джентльмен змовк, аби вислухати Стівенову хвалу своєму подвигу, та не встиг Стівен вимовити й слово, як джентльмен вигукнув:
— О, ти це відчув?
— Що відчув, сер? — запитав Стівен.
— Усі двері затремтіли!
Стівен глянув на двері стайні.
— Ні, не ті двері! — крикнув джентльмен. — Я про двері між Англією та іншими краями! Хтось намагається їх відчинити! Хтось заговорив до Неба — і це не я! Хтось віддає накази Камінню й Річкам — і це не я! Хто ж це робить? Хто це? Гайда!
Джентльмен схопив Стівена за руку, і вони здійнялися в повітря, наче опинилися на вершині гори чи дуже високої вежі. Стайні на Гарлі-стрит зникли, а перед Стівеновими очима розгорнувся інший краєвид — а потім ще один і ще. Ось перед ними порт, де так густо щогл, наче дерев у лісі, — а потім він полетів з-під їхніх ніг, миттю змінившись на сіре зимове море, де, згинаючись під поривами вітру, летять на повних вітрилах кораблі, — далі виринуло місто зі шпилями і дивовижними мостами. Дивно, але Стівен узагалі не відчував, що вони рухаються. Радше здавалося, що це світ летить назустріч їм із джентльменом, а вони стоять на місці. Тепер з’явилися вкриті снігом гори, на які ледь-ледь дряпалися крихітні людці, — далі гладеньке, наче люстро, озеро, оточене темними вершинами, — і нарешті, рівнина з маленькими містечками й річками, що скидалися на розкидані дитячі іграшки.
Попереду щось бовваніло. Спершу здавалося, ніби то чорна смуга розділяє небо навпіл. Але коли вони наблизилися, смуга перетворилася на Чорний Стовп, який здіймався із землі у нескінченність.
Високо над Венецією Стівен із джентльменом зупинилися (на чому саме, Стівен навіть думати не хотів). Сонце сідало, лишаючи в темряві будинки й вулиці, але небо й море ще повнилися світлом, у якому гармонійно переплелися відтінки рожевого, молочно-блакитного, топазового і перламутрового. Здавалося, неначе місто пливе у променистій порожнечі.
Більша частина Чорного Стовпа була гладенькою, неначе висіченою з обсидіану, проте десь на рівні дахів із Вежі виривалися, здіймаючись у повітря, закрути й спіралі пітьми. Стівен навіть уявити не міг, що ж це таке.
— Сер, це дим? Вежа палає? — запитав Стівен.
Джентльмен промовчав, та, коли вони наблизилися, Стівен зрозумів, що то не дим. З Вежі вилітали міріади темних створінь. То були круки. Тисячі й тисячі круків. Вони залишали Венецію і прямували туди, звідки Стівен і джентльмен прибули.
Одна зграя підлетіла до них. Враз повітря зануртувало від лопотання тисяч крил і ритмічного гупання. В очі, ніс і горло Стівена вривалися хмари пилу та піску. Він низько схилився і прикрив рукою ніс, аби захиститися від смороду.
Коли птахи зникли, Стівен приголомшено запитав:
— Сер, що це таке?
— Істоти, яких створив маг, — пояснив джентльмен. — Він посилає їх назад, до Англії, з наказами для Неба, і Землі, і Річок, і Пагорбів. Він звертається до давніх союзників Короля. Невдовзі вони коритимуться англійським магам, а не мені! — В його стогоні змішалися гнів і відчай. — Я покарав його так, як ніколи не карав своїх ворогів! Але він досі опирається мені! Чому ж він просто не скорився долі? Чому ж не впав у розпач?
— Як я чув, йому ніколи не бракувало сміливості, сер, — відказав Стівен. — Усі кажуть, він виказав чималу хоробрість на Півострові.
— Сміливості? Що ти таке кажеш? Це не сміливість! Це злоба, звичайна, чиста злоба! Ми були необачними, Стівене! І дозволили англійським магам отримати над нами перевагу. Ми мусимо знайти спосіб здолати їх! Треба подвоїти наші зусилля і таки зробити тебе королем!
60
Буря і брехня
У Падуї тітонька Ґрейстіл винаймала будинок неподалік від ринку з садовиною. Розташування було якнайвигідніше, куди б не доводилося йти, і вартувало всього вісімдесят цехінів на місяць (близько тридцяти восьми гіней). Тітонька Ґрейстіл надзвичайно тішилася цій оборудці. Та інколи стається так, що коли щось робиш швидко й рішуче, сумніви й вагання приходять пізніше, вже запізно. Так трапилося й цього разу: тітонька Ґрейстіл і Флора не прожили в будинку й тижня, як старша леді стала замислюватися над його вадами та шкодувати про своє рішення. Попри свою древність і красу дім усе ж таки не міг похвалитися великими вікнами, а деякі ще й мали кам’яні балкони; іншими словами, в домі було надто темно. Раніше це не завдало би жодних клопотів, але зараз Флора потребувала постійної підтримки, і, на думку тітоньки Ґрейстіл, присмерк і тіні, хоч би які мальовничі, зараз навряд чи були доречними. Ба більше: по всьому двору стояли кам’яні леді, яких із плином років укрили вуалі й мантії з плюща. Не буде перебільшенням сказати, що вони наражалися на небезпеку невдовзі геть зникнути під тим покровом. Щораз, коли статуї траплялися на око тітоньці Ґрейстіл, та не могла позбутися думки про сердешну дружину Джонатана Стрейнджа, яка померла так загадково й такою молодою і чия нещаслива доля, здавалось, довела її чоловіка до божевілля. Тітонька Ґрейстіл тільки й мала надію, що схожі меланхолійні роздуми не переймали Флору.