Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 147)
— Стеркросс? Мені відома ця назва.
— Так, так, відома! Адже винаймає господу ваш друг. Колись він був магом чи то в Ньюкаслі, чи то в Йорку, чи ще десь на півночі — але я не знаю його імені. Схоже, містер Норрелл завдав йому образи якось раз — чи навіть двічі. Тож, коли леді Поул збожеволіла, Чилдермасс вирішив залагодити справу і порадити його серу Волтеру як держателя притулку для душевно хворих.
Запала тиша. Дролайт намагався збагнути, що зі сказаного зрозумів Стрейндж. А тоді маг промовив:
— Емма Вінтертаун не божевільна. Вона лише здається такою. Але це Норреллова провина. Він викликав фейрі, щоби повернути її з мертвих, і в обмін на послугу дав тому фейрі всі права на леді. Той самий фейрі зазіхав на свободу короля Англії і зачарував щонайменше двох підданих його величності, серед яких і моя дружина! — Він ненадовго змовк. — Левкрокото, твоє перше завдання — повідомити Джонові Чилдермассу те, що я тобі щойно розповів, і доставити йому ось це.
Стрейндж витягнув щось із кишені сурдута й віддав Дролайту. То була коробочка розміром із табакерку, тільки довша й вужча. Дролайт узяв її і поклав у кишеню.
Стрейндж важко зітхнув. Схоже, що потреба ясно говорити виснажила його.
— Твоє друге завдання… Твоє друге завдання — передати повідомлення усім магам Англії. Ти мене розумієш?
— О, так! Але…
— Але що?
— Але є тільки один.
— Що?
— Сер, є тільки один маг. Оскільки ви тут, в Англії залишився тільки один маг.
Здавалося, Стрейндж якусь мить розмірковував про почуте, а тоді сказав:
— Мої учні — маги. Усі чоловіки та жінки, що коли-небудь хотіли стати Норрелловими учнями, — також маги. Ще один — Чилдермасс. Ще — Сеґундус. І Ганіфут. Передплатники магічних видань. Члени старих товариств. Англія повниться магами. Їх сотні! Може, й тисячі! Норрелл відмовляв їм. Норрелл відкидав їх. Норрелл змусив їх замовкнути. Але вони все одно лишаються магами. Скажи їм таке. — Важко дихаючи, маг торкнувся рукою чола. — Дерево говорить до каменя; камінь говорить до води. Усе не так складно, як ми гадали. Скажи їм прочитати те, що написано в небі. Скажи їм запитати в дощу! Всі старі союзи Джона Ускґласса досі чинні. Я відряджаю посланців, аби вони нагадали камінню, небу та дощу про давні обітниці. Скажи їм… — Але Стрейнджеві знову не вдалося дібрати слова. Він жестом намалював щось у повітрі і додав: — Я не можу пояснити. Левкрокото, ти розумієш?
— Так. О, так! — відповів Дролайт, гадки не маючи, що меле Стрейндж.
— Добре. А тепер повтори мені повідомлення, які я доручив тобі. Перекажи їх мені.
Дролайт так і вчинив. Довгі роки збирання і повторювання огидних пліток про знайомих привчили його запам’ятовувати імена й факти. Перше повідомлення Дролайт відтворив бездоганно, але друге перетворилося на уривчасті речення про магів, які стоять під дощем і дивляться на каміння.
— Я покажу тобі, — мовив Стрейндж, — і тоді ти зрозумієш. Левкрокото, якщо ти виконаєш ці три завдання, я не буду мститися тобі. Я не завдам тобі шкоди. Достав ці три повідомлення — і можеш вертатися до своїх нічних полювань і далі губити чоловіків та жінок.
— Спасибі вам! Спасибі! — вдячно видихнув Дролайт, аж раптом його понизало жахливе усвідомлення. — Три! Але, сер, ви дали мені тільки два!
— Три повідомлення, Левкрокото, — стомлено повторив Стрейндж. — Ти маєш доставити три повідомлення.
— Так, але ви не сказали, яке ж третє!
Стрейндж промовчав. Він відвернувся, бурмочучи щось собі під ніс.
Пропри увесь переляк, Дролайт дуже хотів підійти до мага і добряче трусонути його. Певно, він би так і зробив, якби гадав, що це хоч трохи допоможе. Сльози жалю до себе стікали обличчям Дролайта. Тепер Стрейндж уб’є його за те, що він не виконав третє доручення, — а це ж навіть не його провина.
— Левкрокото, — раптом повернувся до нього Стрейндж. — Принеси мені води напитися.
Дролайт роззирнувся. Посеред площі була криниця. Він підійшов до неї і побачив старезну залізну чашку, прикуту до каміння довгим іржавим ланцюгом. Дролайт відсунув кришку криниці, витягнув відро води і трохи зачерпнув чашкою. Йому бридко було до неї торкатися. Як не дивно, після всього, що трапилося з Дролайтом того дня, саме залізна чашка викликала в ньому найбільше огиди. Він завжди любив красиві речі, але тепер усе, що його оточувало, було жахливим. То все провина магів. Як же він їх ненавидів!
— Сер? Пане магу? — гукнув він. — Вам доведеться підійти сюди, щоб напитися.
Задля пояснення він показав залізний ланцюг.
Стрейндж підійшов ближче, але простягнуту чашку не взяв. Натомість він витягнув з кишені крихітний флакон і вручив його Дролайтові, наказавши:
— Додай у воду шість крапель.
Дролайт витягнув корок. Його рука так тремтіла, що він боявся розлити на землю усю рідину. Однак, схоже, Стрейндж цього не помічав; кілька крапель упало повз чашку.
Стрейндж узяв кухоль і випив воду до дна. Посудина випала з його руки. Дролайт усвідомив — не знаючи, як саме, — що Стрейндж змінився. Його чорна постать на тлі зоряного неба осіла, а голова похилилася. Дролайту спало на думку, що маг, можливо, п’яний, але ж чи може людина сп’яніти від кількох крапель будь-якої рідини? До того ж, від Стрейнджа не тхнуло алкоголем; він пахнув як людина, що кілька тижнів не милася і не міняла білизну; проте додався ще один запах — його ще не було хвилину тому, — запах старості й пів сотні котів.
Дролайта охопило надзвичайно дивне відчуття, як і завжди, коли от-от мала діятися магія. Здавалося, навколо порозчинялися невидимі двері; його обдувало вітрами з далеких земель, що несли аромати лісів, пустищів і боліт. Непрохані образи заполонили його свідомість, а будинки навколо більше не пустували. Він міг зазирнути всередину, неначе стіни поприбирали. Кожна темна кімната була прихистком — ні, не для людини — для Істоти, для Стародавнього Духа. В одній містився Вогонь; в другій — Камінь; в іншій — Злива; в іншій — Зграя Птахів; в іншій — Схил Пагорба; в іншій — Дрібне Створіння з Темними й Лютими Думками; і тривало так до нескінченності.
— Що ж вони таке? — вражено прошепотів Дролайт. Він усвідомив, що кожна волосина в нього на голові стала дибки, наче його пронизали електричні перейми. Тоді Дролайта враз охопило нове відчуття: неначе він падає, хоча він лишався стояти. Здавалося, немов його свідомість кудись провалювалася.
Чорнота.
Ніби випірнувши з глибин чорних вод, Дролайт отямився. Хто звільнив його — Стрейндж, ліс чи сама Англія, — він не знав, та відчував зневагу тієї сутності, коли вона повертала йому розум. Стародавні Духи облишили його. Його думки і почуття звузилися до людських. Дролайта млоїло і хитало від спогадів про пережите. Він оглянув свої руки і потер ті місця, крізь які проростали дерева. Все начебто ціле, але як же болить! Дролайт заскиглив і роззирнувся, шукаючи Стрейнджа.
Трохи на віддалі маг зіщулився біля стіни й шепотів сам до себе закляття. Він ударив по муру; каміння вигнулося, змінило форму й обернулося на крука; крук розправив крила і з гучним крячанням здійнявся у нічне небо. Стрейндж ударив по муру вдруге: ще один крук постав із нього й полетів геть. Потім ще і ще; знову й знову зграї здіймалися вгору, аж доки чорні крила не затьмарили зорі.
Стрейндж підняв руку, щоб ударити знову…
— Пане магу, — видихнув Дролайт. — Ви так і не сказали, яке ж третє повідомлення.
Стрейндж повернувся. Без попередження він схопив Дролайта за пальто і смикнув до себе. Дролайт відчув несвіжий подих мага і вперше побачив його обличчя. Зорі осяяли дикі, шалені очі, в яких не лишилося нічого людського чи розсудливого.
— Скажи Норреллу, що я іду! — прошипів Стрейндж. — А тепер — геть!