Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 15)

Убезпечуючи себе від подібних оказій в майбутньому, м-р Норрелл надіслав йому в дар вісімсот фунтів[51] (про що родич, власне, й просив), і як би прикро не було про таке говорити, та цей родич м-ра Норрелла по материній лінії загруз у пороках настільки, що написав йому другого листа, в якому безнастанно дякував та хвалив свого доброчинця, заявивши при цьому, мовляв, «від сьогоднішнього дня я та мої друзі відстоюватимемо ваші інтереси, і ми вже готові на найближчих же виборах проголосувати так, як ви побажаєте, і якщо коли-небудь вам знадобляться хоч якісь мої послуги, матиму за високу честь, що вивищить мене в очах цілого світу, сповнити ваші накази як ваш покірний та відданий слуга, Венделл Маркворді».

Аж донині в м-ра Норрелла не виникало потреби вивищувати м-ра Маркворді в очах цілого світу та вшановувати його якими-небудь наказами, і от тепер з’ясувалося (точніше, про це провідав Чилдермасс), що завдяки отриманим грошам м-р Маркворді забезпечив для себе й свого брата конторські посади в Ост-Індійській компанії. Потім вони побували в Індії, звідки повернулися справжніми багатіями.

Не отримавши жодних настанов від м-ра Норрелла, свого першого покровителя, за кого голосувати, м-р Маркворді виступив на підтримку м-ра Боннелла, свого начальника в Ост-Індійській компанії, та заохотив до цього всіх друзів. М-рові Боннеллу їхні послуги стали в неабиякій пригоді, а він у свою чергу був великим другом політика, сера Волтера Поула.

В заклопотанім світі негоціантів та урядовців усякий джентльмен кому-небудь та винний свої послуги, а йому ще якісь послуги винні інші люди — так і плететься ниточка обопільних обіцянок та зобов’язань, що цього разу поєднала таких далеких осіб як м-р Норрелл і сер Волтер Поул. Той самий Волтер Поул, що зараз був міністром.

6

«Магія — це не респектабельно, сер»

То був скрутний час для всіх міністрів.

Невдачі на війні зміняли ще гірші поразки[52], тому уряд ненавиділи всі. Із кожною новою катастрофою хоча би частка громадського осуду діставалася кому випаде, та зазвичай найбільше перепадало міністрам, а тим, сердешним, не лишалось винуватити нікого, як одне одного, чим вони і займалися все завзятіше.

І не те щоби міністри були якісь тугодуми — ні, навіть навпаки, поміж них було чимало напрочуд розумних людей. Та й лихими їх в цілому було не назвати; ба більше — траплялися навіть взірцеві сім’янини, що кохалися на дітях, музиці, собаках та пейзажному живописі. Проте уряд зажив такої лихої слави, що якби не щонайобачніші промови міністра закордонних справ, Палата громад не давала би ходу жодному їхньому рішенню.

Такого блискучого оратора як міністр закордонних справ ще треба було пошукати. Якої би нікчемної думки про уряд не був народ, коли підводився міністр і заводив свою промову — ах! — усе починало грати інакшими барвами! Усе погане вмить виявлялося спадком бездарних попередників — лиходіїв, які повінчали злі наміри з цілковитим браком розуму. Що ж до нових міністрів, то — говорив очільник зовнішньополітичного відомства — від сивої давнини світ іще не бачив таких доброчесних джентльменів, що їх постійно переслідують непорозуміння та жахливе кривосуддя зі сторони ворогів. Усі як один мудрі, немов Соломон, шляхетні, немов Цезар, звитяжні, немов Марк Антоній; а такого чесного канцлера Скарбниці, з яким би міг зрівнятися хіба що Сократ, не знайти в усьому світі. Однак попри свої чесноти й здібності міністри ніяк не могли придумати дієвого способу розбити французів, відтак народ нарікав навіть на їхній розум. Сільські джентльмени читали в газетах промови то одного міністра, то іншого й бурмотіли під носа, мовляв, чоловік він, звісно, розумний, але ця думка їм розради чомусь не приносила. Сільські джентльмени мали сильну підозру, що така розумність геть якась неанглійська. Адже ця непогамована, непередбачувана гострота думки була притаманна найбільшому ворогу Британії — імператору Наполеону Буонапарте, а тому сільські джентльмени не могли до неї ставитися схвально.

Серу Волтеру Поулу виповнилося сорок два роки, і — як не прикро це визнавати — він був не дурніший від інших міністрів. Якось він був пересварився майже з усіма великими політиками своєї доби, а одного разу, напідпитку, навіть отримав пляшкою мадери по голові від не менш п’яного Річарда Брінзлі Шерідана[53]. Останній потім розказуватиме про пригоду герцогу Йоркському[54]: «Поул прийняв мої вибачення красиво й благородно, як годиться джентльменові. На щастя, він такий простий, що — шрамом більше, шрамом менше — нічого не поміняється».

А от мені здається, не таким уже простим він був. Воістину красою не вирізнявся; мав крупне обличчя, раза в півтора довше за звичайні, посеред якого стирчав такий же крупний ніс (з гострим кінчиком), горіли двоє темних очей-жаринок та їжачилися куці острішкуваті брови, схожі на сміливих рибок у неозорому морі його обличчя. Але вкупі ці потворні риси справляли напрочуд приємне враження. В моменти відпочинку його лик (гордий і неабияк меланхолійний) навіював думки про те, що це його постійний вигляд, що годі уявити інший лик на світі, який був би менш придатний для віддзеркалення почуттів. Нісенітниця!

Адже найбільше серу Волтеру Поулу був притаманний стан зачудування. Його очі округлялися, брови на пів дюйма здіймалися вгору, він раптом подавався назад і ставав схожим на карикатурних персонажів із гравюр м-ра Роулендсона або м-ра Ґіллрея[55]. Цей стан зачудування добре служив серу Волтеру Поулу на публіці. «Та невже! — кричав він. — Ви хочете сказати, що…» Коли джентльменові бракувало розуму і він справді твердив у присутності сера Волтера те чи се — і цей джентльмен не був вашим другом або ж вам до смаку протистояння гострого розуму й тупого, — от тоді-то ви могли розважитись. У дні, коли сера Волтера Поула аж розпирало від веселої злоби, він міг заткнути за пояс будь-якого актора з Друрі-лейн. Нерозумні джентльмени обох Палат нітилися та уникали його, коли тільки вдавалось. (У переході між Палатою громад і будівлею Кінної гвардії старий лорд Сякий-такий патерицею грозить серу Волтеру на кам’яних сходах та, озирнувшись, кричить: «Я не говоритиму з вами, сер! Ви перекручуєте мої слова і вкладаєте в них якісь свої значення!»)

Одного разу, посеред пам’ятної промови перед юрбою в центрі Лондона, сер Волтер уподібнив Англію та її політиків до осиротілої юної леді, що лишилася під опікою розпусних та загребущих дідів. І ці мерзотники, замість того, щоб запропонувати юній леді захист від свавільного світу, вкрали її спадщину та пограбували будинок. Навіть якщо слухачі сера Волтера спотикалися об те чи інше слівце (завдяки його відмінній класичній освіті), це не грало великої ролі. Адже всі уявляли юну леді, що в спідній білизні видерлася на ліжко, поки провідні віги требушать її шафи та спродають її майно лахмітнику. Юні джентльмени аж мліли від обурливої картини.

Сер Волтер мав щедру душу та добре серце. Якось він заявив у розмові, що йому кортіло би, щоби всі вороги мали причину його боятися, а всі друзі — любити. І здається, десь так усе й було. Його безтурботна вдача, доброта, розум та високе місце у світі робили йому навіть більшу честь, враховуючи злигодні, що, безперечно, знищили би менш талановиту людину. Сер Волтер переживав фінансовий крах. Ні, мова не про те, що йому бракувало готівки. Бідність — одне, а борги сера Волтера — інше. Нужда! Ще й гірша від того, що настала не з його провини. Марнотратним його було не назвати, дурнем — теж, але він народився в нерозсудливого батька, котрий виріс у такого самого діда. Сер Волтер уже народився в боргах. Був би він іншою людиною, все могло бути гаразд. Мав би схильність до служби на флоті, міг би розбагатіти з військово-морських трофеїв[56]; мав би любов до землі, покращив би землевпорядження та заробив би гроші на зерні. Став би міністром років п’ятдесят тому, то міг би віддати гроші зі Скарбниці в банк під двадцять відсотків річних і поклав би собі прибуток у кишеню. А от що робити новочасним міністрам? Гроші вони скоріше витрачають, ніж заробляють.

Кілька років тому друзі в Уряді вибігали серу Волтеру посаду Ординарного секретаря при Відомстві суплік, на якій йому належало носити особливий капелюх, мати фігурку зі слонової кістки й одержувати сімсот фунтів на рік. Ніяких обов’язків при цьому секретар не виконував, бо ніхто не пригадував, чим займалося Відомство суплік або для чого служила фігурка зі слонової кістки. Та коли друзі сера Волтера пішли, а нові міністри прийшли, обіцяючи прибрати всі синекури, серед густого віття з управ та посад на урядовій деревині під садові ножиці втрапило й Відомство суплік.

Навесні 1807 року здавалося, ніби політична кар’єра сера Волтера Поула добігає кінця (останні вибори коштували йому майже дві тисячі фунтів). Друзі шаленіли. Одна з них, леді Вінселл, відвідала концерт італійської музики в Баті, де познайомилася з такою собі вдовою Вінтертаун і її донькою. А за тиждень леді Вінселл уже писала серу Волтеру Поулу: «Це саме те, чого я завжди для вас хотіла. Її мати тільки й говорить про вдалий шлюб, тому проти нічого не матиме, а якщо й матиме, то я цілковито покладаюся на ваш шарм, що розжене всі сумніви. Тепер про гроші! Послухайте мене, любий друже, коли мені озвучили суму, що їй належатиме, то я аж просльозилася! Як вам подобається тисяча на рік? І я вже мовчу про саму молоду особу. Коли ви її побачите, то розповідатимете про її вроду значно вправніше від мене». Близько третьої години того самого дня, коли м-р Дролайт відвідав сольний виступ італійської співачки, Лукас, лакей м-ра Норрелла, постукав у двері будинку на Брансвік-сквер[57], куди м-ра Норрелла покликали знайомитись із сером Волтером. М-ра Норрелла впустили в дім і провели до ошатної кімнати на другому поверсі.