Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 14)
На те м-р Норрелл змовчав.
— Хіба що, на вашу думку, ці всі історії — облуда? От я не один раз чував, ніби Короля Крука насправді ніколи не існувало. Ніби це взагалі був не один маг, а кілька, що жили один за одним і мали схожу зовнішність? Можливо, такої думки притримуєтеся й ви?
Складалося враження, що м-р Норрелл радо би відмовчався і цього разу, але питання, поставлене м-ром Ласеллзом упрост, позбавило його такої можливості.
— Ні, — нарешті промовив він, — я впевнений, Король Крук достоту існував. Та його вплив на англійську магію я інакше як прикрим не назву. Чари його були украй згубними, тож я був би вкрай утішений, якби спогади про нього заслужено пішли в непам’ять.
— Розкажіть нам тоді про своїх прислужників-фейрі, сер, — запропонував м-р Ласеллз. — Їх можете бачити тільки ви? Чи й інші люди також?
М-р Норрелл засопів і відповів, що не має таких прислужників.
— Невже нікого? — аж скрикнула з подиву леді в платті гвоздичного кольору.
— А ви мудрець, містере Норрелле, — проказав м-р Ласеллз. — Справа Таббса проти Старгауса — добре застереження кожному магу[46].
— Містер Таббс не був магом, — заперечив м-р Норрелл. — І я ніколи не чув, щоб він на це звання претендував. Та навіть якби виявилося, що він — наймогутніший чарівник в усьому нашому світі, не варто було йому шукати компанії фейрі. Більше трутизни та зловорожості, ніж їхній рід, Англії ще не приніс ніхто. Дуже багатьом магам не вистачало сил або знань працювати в належнім річищі, натомість їм хотілося прислужника-фейрі, а здобувши його, вони покладали на нього труди по завершенню всіх справ. В англійській історії таких людей повно, і дехто з них, радий визнати, поніс заслужену кару. Візьміть, скажімо, Бладворта[47].
У м-ра Норрелла з’явилося чимало нових знайомих, але розпалити чисте полум’я дружби він не спромігся в жодному серці. Лондон він, у цілому, розчарував. Магією не займався, нікого не прокляв, нічого не провістив. Одного разу в домі місис Ґодсдон хтось почув, як м-р Норрелл заявив, що на його думку, скоро може піти дощ, та якщо це й було пророцтво, то вийшло воно невдале, бо задощило аж наступної суботи. Про магію він майже ніколи не говорив, а коли й говорив, то це скидалося на якийсь нестерпний урок з історії. У нього ніколи не знаходилося добрих слів для решти магів, і єдиним винятком був Френсіс Саттон-Ґроув[48], котрий жив минулого століття.
— Сер, — озвався м-р Ласеллз, — хіба ж книги Саттон-Ґроува можна подужати? Мені всі говорять, що «
— О! — вигукнув м-р Норрелл. — Не уявляю, яких леді та джентльменів міг би розважити цей трактат, але для істинного дослідника магії переоцінити Саттон-Ґроува неможливо. Адже в його праці вперше здійснено спробу визначити, що саме повинен вивчати маг у наші дні, а його висліди подано в списках і таблицях. Безперечно, класифікація Саттон-Ґроува нерідко помилкова (можливо, саме це ви мали на увазі, коли назвали його книгу нездоланною), і попри те нічого більше мені так не милує око, як десятки приємних для споглядання списків, укладених ним. Ученому варто кинути на них побіжний погляд, щоб зрозуміти «ось це я знаю, а от це мені варто надолужувати»; і от уже перед ним лежить план роботи на чотири-п’ять років.
Від постійних переказів історія про статуї в Йоркському соборі виблякла, що змусило м-ра Дролайта взятись за вигадування нових прикладів.
— Хіба цей маг на щось іще спроможний, Дролайте? — запитала одного вечора місис Ґодсдон, коли м-ра Норрелла не було у їхнім товаристві.
— Ех, мадам! — жваво відповів м-р Дролайт. — Краще скажіть, на що він не спроможний? От послухайте! Лишень минулої зими на Йорк — а це, як вам відомо, мадам, рідне місто містера Норрелла — налетіла з півночі страшенна хуртовина, яка позривала білизну зі шворок у грязь і сніг. Олдерменам стало шкода жінок і їхніх трудів, тож, бажаючи уберегти їх від нового прання, вони звернулися до містера Норрелла по допомогу, а той наказав перечистити все цілій ватазі фейрі, так ті ще й на додачу поцерували всі дірки у сорочках, нічних каптурах та дамських спідницях, попідшивали розсотані краї, поремонтували весь одяг так, що той став як новий, і всі люди тільки те й казали, що ще ніколи в житті не бачили такої сліпучо-білої білизни!
Цій історії пощастило прославитися, і того літа вона на кілька тижнів порятувала репутацію м-ра Норрелла, тож коли він зрідка починав розводитись про новочасну магію, переважній більшості слухачів здавалося, ніби йдеться саме про такі штуки.
Тимчасом не тільки леді й джентльмени, з котрими м-р Норрелл знайомився по салонах і на вечорах у Лондоні, розчаровувались
Одної похмурої середи наприкінці вересня м-р Норрелл і м-р Дролайт засідали в бібліотеці на Гановер-сквер. М-р Дролайт якраз дотягнув до середини багатослівну розповідь про якусь образу, що її м-р Ф*** хотів завдати лордові С***, і що про все це думала леді Д***, аж раптом м-р Норрелл спитав:
— Я був би радий, містере Дролайте, вислухати вашу пораду про одну важливу річ: чи хтось повідомляв герцога Портленда[49] [50] про моє перебування в Лондоні?
— О, сер! — згукнув Дролайт. — Тільки ви, з вашою скромною натурою, могли припускати таке. Запевняю вас, про неймовірного містера Норрелла вже чули
— Але в такому разі, — здивувався м-р Норрелл, — чому Його Милість не передали мені жодної вісточки? Ні, я починаю гадати, що про моє існування їм нічого не відомо. Тож, містере Дролайте, я був би вельми вам вдячним, якби ви повідомили мені, до кого в уряді я міг би звернутися.
— В уряді? — перепитав м-р Дролайт.
— Я приїхав сюди, — сумно проказав м-р Норрелл, — бо хотів бути корисним. І сподівався вже відзначитись у нашій війні із французами.
— Сер, якщо ви почуваєтеся знехтуваним, то я щиро прошу за це вибачення! — викрикнув м-р Дролайт. — Та я певен, у цьому немає потреби. В цілому місті повно леді й джентльменів, котрі раді будуть подивитись які-небудь ваші фокуси й трюки за обіднім столом. І не варто боятися, що ми будемо надто вражені, — звісно ж, наші нерви витримають.
На це м-р Норрелл змовчав.
— Тож бачте, сер, — м-р Дролайт розплився у білозубій посмішці та прикипів до м-ра Норрелла примирливим поглядом тонкослізки, — нам не варто про це сперечатися. Я би залюбки зарадив вашій турботі, але, як бачте, це не в моїх силах. Урядова царина — то одне, а моя — то інше.
Насправді м-р Дролайт таки знав декілька джентльменів на різних урядових посадах, які би залюбки познайомилися з другом м-ра Дролайта та вислухали його в обмін на обіцянку м-ра Дролайта ніколи й нікому не переповідати пару пікантних історій за їх участі. От тільки річ у тім, що для самого себе м-р Дролайт не бачив жодного зиску представляти м-ра Норрелла будь-кому із цих джентльменів; для нього ліпше би м-р Норрелл і надалі крутився у вітальнях та їдальнях Лондона, де одного разу, сподівався він, маг усе-таки продемонструє якісь свої фокуси на догоду знайомим м-ра Дролайта.
М-р Норрелл заходився писати нагальні листи різним джентльменам з Уряду; спершу показував їх м-ру Дролайту, а потім віддавав Чилдермассу для доставки. От тільки джентльмени з Уряду не відповідали. М-р Дролайт застерігав м-ра Норрелла, що так і буде. Урядові джентльмени зазвичай дуже зайняті.
Тиждень чи трохи більше по тому м-ра Дролайта запросили в один будинок на Сого-сквер послухати знамениту італійську сопрано, щойно з Рима. Природним чином, м-ра Норрелла також запросили. Але вже там, на місці, Дролайт не знайшов мага серед зібрання. Спершись на камінну полицю, з якимсь немолодим джентльменом бесідував Ласеллз. Дролайт підійшов до них і поцікавився, чи вони не бачили м-ра Норрелла.
— О! — пожвавився м-р Ласеллз. — Так він поїхав у гості до сера Волтера Поула. В містера Норрелла є якась важливі відомості, що він їх негайно мусив донести до герцога Портленда. А сер Волтер Поул — якраз та людина, котру містер Норрелл воліє вдостоїти честі передати звістку.
— Портленд? — вигукнув інший джентльмен. — Невже? То це наші міністри в такому відчаї, що їм вже потрібен дорадник із магів?
— Ви прийшли до хибних висновків, — посміхнувся м-р Ласеллз. — Це все справа рук самого містера Норрелла. Він хоче запропонувати свої послуги Уряду. Здається, в нього є план, як розгромити французів із допомогою магії. Та не думаю, що йому вдасться переконати міністрів, щоб ті дослухалися. Тоді як у Європі на нас зуби гострять французи, а в Парламенті зуби гострять усі проти всіх, не думаю, що знайдеться хоч на дрібку заклопотаніше товариство джентльменів, ладне вислухати нашого ексцентричного джентльмена з Йоркширу.
Немовби персонаж чарівної казки, м-р Норрелл раптом з’ясував, що йому під силу справитися з усім самотужки. Сім’ї бувають навіть у магів; і колись давно м-р Норрелл дізнався про далекого родича (по материній лінії), який одразу ж накликав на себе його безмежний гнів через те, що наважився написати м-ру Норреллу листа.