Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 13)
М-р Дролайт чемно пробурмотів, що він в цьому не сумнівався.
— Можу вам також зізнатися, сер, — правив далі м-р Норрелл, — я від усього серця волів би, щоб цей обов’язок випав на долю якогось іншого мага. — М-р Норрелл зітхнув і прибрав настільки благородного вигляду, наскільки дозволяли дрібні риси його обличчя. Яка ж дивовижа! М-р Норрелл — чоловік, який знищив кар’єри стількох колег по магічному цеху — немовбито переконав себе в тому, що охоче переклав би з себе весь тягар слави на плечі котрогось із них, однак у тому, що м-р Норрелл вірив у щирість власних слів, сумніватися не випадало.
М-р Дролайт забурмотів щось співчутливо. М-р Дролайт був певен, що м-р Норрелл аж надто скромний. М-р Дролайт і на мить не міг припустити, що будь-хто інший міг би впоратися з поверненням магії до Британії ліпше від м-ра Норрелла.
— Та моїм трудам є одна завада, сер, — проказав м-р Норрелл, чим неабияк подивував м-ра Дролайта. — Я не знаю світу, сер. І мені це відомо. Як і всякий учений, я люблю спокій і самоту. Година за годиною сидіти й гомоніти, гаючи час у товаристві численних незнайомців — не про мене, то найгірша з можливих мук, однак, смію припустити, доведеться цим займатися часто. Принаймні так запевняє мене Чилдермасс.
М-р Норрелл замислено глянув на м-ра Дролайта, неначе сподівався, що той йому заперечить.
— Он воно як! — на мить замислився м-р Дролайт. — Саме тому я страшенно радий нашій новій дружбі! Нічого не вдаватиму, сер, — я не вчений. Мені нічого не відомо ні про магів, ні про їх історію; я навіть наважуся погодитись, що подекуди моє товариство докучає. Але ж відкиньмо цю дрібну докуку заради блага, яке я можу вам принести, вивівши у світ. О, містере Норрелле, сер! Ви навіть не уявляєте, яким корисним я можу вам бути!
М-р Норрелл не став давати слова, що супроводжуватиме м-ра Дролайта в усі ті прекрасні, за його словами, місця, куди він його вестиме, та знайомитися з усіма людьми, чия дружба, на думку м-ра Дролайта, додасть приємності існуванню м-ра Норрелла, однак погодився сходити ввечері на прийом до леді Ротенстолл на Бедфорд-сквер.
Вечеря вийшла не такою втомною, як боявся м-р Норрелл, тому він ще погодився на ранок скласти компанію м-ру Дролайту в оселі м-ра Пламтрі. Так, під настановою м-ра Дролайта, м-р Норрелл вийшов у світ значно впевненіше, ніж будь-коли. Численні зустрічі, напружений розклад гостин від одинадцятої ранку до глупої ночі. М-р Норрелл вирушав у ранкові візити, обідав по салонах у середмісті, відвідував звані вечори, бали та концерти італійської музики; зустрічався з баронетами, віконтами, віконтесами, вельмишановними такими-то й сякими-то; його зустрічали попідруч із м-ром Дролайтом на Бонд-стрит, його зустрічали в Гайд-парку на прогулянці в одному екіпажі з м-ром Дролайтом та наймилішим другом м-ра Дролайта — м-ром Ласеллзом.
Коли м-р Норрелл не виходив у світ, м-р Дролайт обідав бараниною в нього удома на Гановер-сквер, чому м-р Дролайт, на переконання м-ра Норрелла, мусив бути несказанно радий, бо за словами Чилдермасса сам м-р Дролайт заледве мав хоч якісь гроші. Чилдермасс казав, що Дролайт жив зі свого розуму та чужих позик; жодного зі своїх найближчих друзів він ніколи не запрошував до себе додому, адже винаймав кімнати над майстернею шевця на Літтл-Райдер-стрит.
Виявилося, що дому на Гановер-сквер (спершу нібито такому бездоганному), як і кожному новому будинку, потрібен найрізноманітніший ремонт. І м-ру Норреллу, природно, дуже кортіло, щоб той уже якнайскоріше завершився, та, коли він поскаржився Дролайту на забарність лондонських майстрів, той раптом розкритикував геть усі плани, що стосувалися хибного вибору м-ром Норреллом нових фарб, шпалер, меблів і декору. Посперечавшись зо чверть години, м-р Дролайт розпорядився запрягти коней для нього й м-ра Норрелла та наказав Дейві відвезти їх обох на Стренд у крамницю м-ра Акерманна[39]. Там м-р Дролайт продемонстрував м-рові Норреллу книгу з ілюстрацією м-ра Рептона[40], на якій було зображено портрет камінноликого старого єлизаветинської епохи у порожній старомодній вітальні, що витріщався зі стіни на порожні фотелі, а ті переглядалися між собою, немов гості на чужому прийомі, котрим раптом не знайшлося, що сказати одне одному. Зате на наступній сторінці — овва! — яких змін зазнала та вітальня, оздоблена завдяки шляхетним мистецтвам меблювання, шпалерництва й драпірування! Тепер ця охайна нова квартира заманила до себе на відпочинок з десяток модно вбраних леді та джентльменів, котрі набиралися в ній сил, вишукано повідкидавшись на спинки фотелів, або прогулювались по увитій лозами оранжереї, що дивовижним чином опинилася по інший бік скляних дверей. Мораль, як її пояснив м-р Дролайт, полягала в тому, що коли м-р Норрелл воліє завоювати нових друзів у справі відродження англійської магії, то неодмінно мусить обзавестися якомога більшою кількістю скляних дверей у своєму домі.
Під настановою м-ра Дролайта м-р Норрелл опанував уміння віддавати перевагу багрянцю картинних галерей над респектабельною темно-зеленою барвою своєї юності. В інтересах новочасної магії природні матеріали будинку м-ра Норрелла зникли за фарбою та лаком, вдаючи тепер із себе те, чим вони не були, немов лицедії на сцені. Тиньк замалювали під дерево, а дерево — під інші сорти дерева. І коли дійшло до підбору кандидатів для першого прийому у вітальні, певність м-ра Норрелла в смаку м-ра Дролайта була вже такою непохитною, що вибір столових приборів доручили йому і тільки йому.
— Ви не пошкодуєте, наймиліший сер! — вигукнув Дролайт. — Власне, не минуло й трьох тижнів, як я був добирав посуд для герцогині Б***, котра сказала, що за все своє життя чарівнішого не бачила, тільки-но уздріла мій вибір!
Якось одного яскравого травневого ранку м-р Норрелл сидів у вітальні місис Літтлворт на Вімпоул-стрит. Поміж інших гостей були м-р Дролайт і м-р Ласеллз. М-р Ласеллз узагалі безміри вподобав товариство м-ра Норрелла і був другим найбільшим його другом, хоча й плекав його увагу з цілковито іншою метою. Адже м-р Ласеллз — людина розумна й цинічна — вважав, що немає нічого сміховиннішого від старого вченого джентльмена, котрий увірував у власну здатність чарувати. Відтак м-р Ласеллз із великим задоволенням та за будь-якої нагоди розпитував м-ра Норрелла про магію просто задля розваги.
— І як вам Лондон, сер? — спитав він.
— Не подобається, — відповів йому м-р Норрелл.
— Мені прикро це чути, — зізнався м-р Ласеллз. — Знайшли інших магів-побратимів поговорити?
М-р Норрелл насупився та відказав, що не вірить у їх існування в Лондоні, а якщо вони тут і є, то він їх відшукати не зміг.
— О, сер! Тут ви якраз помиляєтеся! — вигукнув м-р Дролайт. — Вас якнаймерзенніше ввели в оману! У нас в Лондоні є маги! Так! Щонайменше сорок! Ласеллзе, погодьтеся, в нас же сотні магів по всьому Лондону. Мало не на кожному перехресті стоять. Містер Ласеллз та я радо познайомимо вас із ними. В них є такий собі наче король, якого вони звуть Вінкулюсом — високий і обшарпаний, ніби опудало, засідає навпроти святого Христофора-ле-Стокса[41] у маленькій, забрьоханій будці із брудною жовтою завіскою. Якщо заплатити два пені, він провіщає майбутнє.
— Вінкулюсове ворожіння — суцільна халепа, — засміявся м-р Ласеллз. — Мені він уже напророчив, що я втоплюся, збожеволію, що все моє майно згине в пожежі, а рідна донька через свою клятість завдасть мені великої шкоди в моїй старості.
— Буду радий супроводити вас, сер, — проказав Дролайт м-ру Норреллу. — Залюбки сходжу до Вінкулюса.
— Стережіться, сер, — якщо надумаєте йти, — попередила місис Літтлворт. — Дехто з цих чоловіків наганяє неабиякого жаху. Одного разу Крукшенки[42] привели до себе додому такого мага (справжнісінького нечупару), щоб той показував гостям фокуси, але потім з’ясувалося, він нічогісінько не вміє, то й платити йому хазяї відмовилися. Маг страшно розлютився і заприсягся — раз так! — перетворити їхню дитину на відерце для вугілля; Крукшенки перелякалися, бо ніяк не могли знайти своє немовля. Але ж і нових відерець також ніде не було видно — тільки старі, їм відомі. В домі все перевернули догори дриґом, місис Крукшенк мало не вмерла з тривоги, для неї вже послали по медика, аж раптом на порозі з’явилася нянька, котра, виявляється, носила показати дитинку своїй матері на Джеймс-стрит.
Попри спокуси м-р Норрелл все ж таки відхилив щиросердну пропозицію м-ра Дролайта сходити з ним подивитись на жовту ятку Вінкулюса.
— А що ви думаєте про Короля Крука, містере Норрелле? — жваво поцікавилася місис Літтлворт.
— Нічого. Про цю особу я ніколи не думаю.
— Невже? — озвався м-р Ласеллз. — Я, звісно, перепрошую, містере Норрелле, але це аж надто дивна заява з вашого боку. Мені вперше випадає бачити мага, котрий би зізнався, що не вважає Чорного Короля найвидатнішим від усіх чарівників — магом
На те м-р Норрелл змовчав.
— А й справді, — не замовкав м-р Ласеллз, — ну, от який авреат міг би з ним позмагатися? Із Королем у всіх можливих світах[45]? Що мав під своєю рукою цілі лицарські дружини людей та фейрі на виконання своїх наказів? І чарівні ліси, які переходити з місця на місце? Я вже мовчу про його довгий вік (триста років на престолі), дарма що навіть під кінець він мав подобу (нехай уявну) молодого чоловіка?