Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 16)
Стіни прикрашали гігантські картини у витіюватих позолочених рамах. Всі вони зображали Венецію. Проте день видався похмурий, заповзявся холодний дощ під рвучким вітром, і Венеція — місто, створене порівну із залитого сонцем мармуру та залитого сонцем моря, — занурилася в лондонську сутінь. Її аквамаринова голубінь, і небесна білизна, і золоте леління потьмянішали, перетворившись на сіро-зелені підводні відтінки. Час від часу вітер шмагав потоками зливи об шибки (меланхолійний звук), і до блиску поліровані поверхні шифоньєрів із трояндового дерева та письмових столів із горіху в сірому світлі стали чорними дзеркалами, що тьмяно відбивали одне одного. Незважаючи на пишне убранство кімнати, залишатися в ній було напрочуд незатишно; тут не було свічок, які би розганяли морок, і каміна, який би її прогрів. Неначе за домом глядів хтось із бездоганним зором, але не чутливий до холоду.
Сер Волтер Поул підвівся назустріч м-ру Норреллу і промовив, що має честь представити йому місис Вінтертаун та її доньку, міс Вінтертаун. Попри те, що сер Волтер вів мову про двох леді, м-р Норрелл міг бачити лиш одну, даму зрілих літ, величної постави та владного вигляду. Це спантеличило м-ра Норрелла. Мабуть, сер Волтер помилився, хоча суперечити йому од самого початку розмови здалося магові грубим. Сконфужений, м-р Норрелл уклонився владній леді.
— Дуже радий познайомитися з вами, сер, — проказав сер Волтер. — Я багато про вас чув. У мене склалося враження, ніби Лондон тільки те й робить, що говорить про неймовірного містера Норрелла. — Обернувшись до владної леді, сер Волтер продовжив: — Містер Норрелл маг, мадам, особа, вельми уславлена в його рідному графстві Йоркшир.
Владна леді вп’ялася поглядом у м-ра Норрелла.
— Я вас уявляв геть інакшим, містере Норрелле, — відзначив сер Волтер. — Кажуть, ви
Сер Волтер заохотливо посміхнувся.
— Але мені ще казали, що ви хотіли мені щось запропонувати, сер.
М-р Норрелл перепросив у сера Волтера, але мусив підтвердити, що він і справді практикує магію. Судячи з виду, сер Волтер подивувався, і м-р Норрелл висловив щире сподівання, що таким зізнанням не зіпсував добру думку сера Волтера про нього.
— Ні-ні, в жодному разі, — чемно пробурмотів сер Волтер.
— Ви потрапили під вплив облудних переконань, — правив далі м-р Норрелл, — мовляв, усі маги-практики — обов’язково шарлатани. Її можна пояснити тим, що останні двісті років англійські маги в найбезсовісніший спосіб анічогісінько не робили. Я всього лиш удався до скромної демонстрації, як працює магія (що її люди в Йорку потім назвали приголомшливою), та повірте мені, сер Волтере, будь-який маг зі скромним обдаруванням впорався би не гірше за мене. Летаргійний сон, у який впала магія, позбавив нашу державу її найбільшої підтримки та зробив нас беззахисними. І моя мета — саме заповнити утворену прогалину. Може, іншим магам і не болить, коли знехтувано обов’язок, але я не такий. Я прийшов, сер Волтере, запропонувати вам свою поміч у подоланні нашої теперішньої скрути.
— Нашої теперішньої скрути? — перепитав сер Волтер. — Вам ідеться про війну? — Його дрібні чорні очі округлилися. — Мій любий містере Норрелле! Яке діло магам до війни? Або військовим — до магів? Я здається, чув про ваше чудо в Йорку і, сподіваюся, домогосподині лишилися ним удоволені, та я не дуже розумію, як можна застосувати магію на війні! Звісно, служиві часто брудняться, і навіть дуже, але зрештою, ви ж розумієте… — тут він засміявся, — вони мають чим зайнятися і чим перейматися.
Сердешний м-р Норрелл! Він же не знав що Дролайт розповідав, як нібито фейрі перепрали весь одяг, а тому був украй приголомшений. Він запевнив сера Волтера, що ніколи в житті не займався пранням (ні магічно, ні в будь-який інший спосіб), і натомість переповів, що він зробив насправді. Однак дивним чином попри здійснені ним магічні подвиги, від яких перехоплювало подих, м-р Норрелл описав їх, за своїм звичаєм, дуже сухо, і серу Волтеру здалося, ніби тисячі статуй у Йоркському соборі, які водночас заговорили, — це направду нудьга нудезна і йому пощастило, що в той момент він був так далеко від місця подій.
— Справді? — спитав він. — Що ж, це цікаво. Та я все одно не розумію, як…
Тієї ж миті хтось кашлянув, і сер Волтер змовк, немовби сподівався щось почути.
М-р Норрелл озирнувся. У найдальшому, найтемнішому закуті кімнати на диванчику лежала щільно закутана в білу шаль дівчина в білій сукні. Вона майже не ворушилася. Однією рукою притуляла хустинку до рота. Поза, непорушність — геть усе навіювало невідступні думки про біль та недугу.
М-р Норрелл був настільки впевнений у безлюдності того закутка, що мало не підскочив від раптової, немов за велінням чужих чарів, об’яви дівчини. Поки він її роздивлявся, юну леді пойняв напад кашлю, і поки він тривав, сер Волтер ніби не знаходив собі місця. Він не дивився на неї (блукаючи поглядом по решті кімнати). Взяв поруч зі столика якусь позолочену дрібничку, покрутив її у руках, обдивився зі споду та повернув її на місце. І нарешті кашлянув (лише один раз прочистив горло, немовби за компанію, немовби кашель — найприродніша у світі річ, немовби кашель ніколи, за жодних обставин, не викликав тривоги). Юна леді на диванчику нарешті відкашлялася і, заспокоївшись, знову завмерла, хоч її присутність у тому закутку видавало утруднене дихання.
Погляд м-ра Норрелла помандрував від дівчини до великої похмурої картини, під якою вона лежала, і він спробував пригадати, про що вів мову.
— Справа в шлюбі, — озвалася велична леді.
— Перепрошую, мадам, — не зрозумів м-р Норрелл.
Але дама тільки кивнула в бік картини й подарувала м-рові Норреллу поважний усміх.
Картина, під якою відпочивала юна леді, зображувала те саме, що й усі інші в кімнаті — Венецію. Англійські міста переважно збудовані на узвишшях; їхні вулиці біжать угору й униз, і м-рові Норреллу спало на думку, що зведена на морі Венеція має бути найпласкішим і водночас найхимернішим містом у цілому світі. І саме рівнинність цього пейзажу перетворювала картину на вправу з малювання перспективи; статуї, колони, бані, палаци, церкви тягнулися в далечінь, де врешті-решт зустрічали неозоре й меланхолійне небо, поки море, чиї хвилі плюскотіли об стіни споруд, повнилось позолоченими, вигадливо різьбленими барками, які нагадували туфлі дам у жалобі.
— Тут зображено символічний шлюб Венеції та Адріатики, — пояснила леді (вочевидь, ніхто інша як місис Вінтертаун). — Дивовижна італійська церемонія. Всі картини, які ви тут бачите, придбав покійний містер Вінтертаун під час подорожі на континент; і він мені їх подарував, коли ми побралися. Маляра — італійця — в Англії тоді не знали. Пізніше, набравшись сміливості в ролі протеже містера Вінтертауна, він переїхав до Лондона[58].
Говорила дама так само поважно, як і виглядала. Після кожного речення, вона робила паузу, аби м-р Норрелл посмакував отриманими відомостями.
— А коли одружиться моя ненаглядна Емма, — продовжила вона, — ці картини стануть моїм весільним подарунком для неї та сера Волтера.
М-р Норрелл запитав, чи скоро мають намір побратися міс Вінтертаун і сер Волтер.
— За десять днів! — тріумфально проголосила місис Вінтертаун.
М-р Норрелл привітав їх із такої нагоди.
— Ви ж маг, сер? — запитала місис Вінтертаун. — Мені прикро це чути, бо це рід занять, який в мене викликає особливу неприязнь. — І з цими словами вона так уп’ялась поглядом у м-ра Норрелла, немовби саме через її осуд він умить зречеться магії та візьметься до якогось іншого діла.
М-р Норрелл змовчав, і дама звернулася до свого майбутнього зятя:
— Моя мачуха, сер Волтере, дуже вірила одному магу. По смерті батька він достоту оселився в нашому домі. Ви йдете в порожню, на ваше глибоке переконання, кімнату, аж там ховається маг, прикрившись шторою. Або просто спить на дивані, не скидаючи брудних чобіт. Його батько чинив шкури, і низьке походження мага проявлялося в усьому, за що би він не брався. Мав довгі чорні патли, якесь собаче обличчя, але засідав за нашим столом, ніби джентльмен. Моя мачуха рахувалася з його думкою в усіх своїх починаннях, тому, вважайте, сім років наші життя повністю підпорядковувалися його бажанням.
— А ваша думка її не цікавила, мадам? — здивувався сер Волтер. — У мене немає слів!
Місис Вінтертаун розсміялася:
— Це все почалося, коли мені було вісім чи дев’ять років, сер Волтере. Мага звали Дрімдіч, і він повсякчас торочив, який радий нашій дружбі з ним, хоча ми з братом так само безнастанно його запевняли в протилежному. Але Дрімдіч тільки всміхався на ці слова, наче собака, що навчилася шкіритись і тепер не може припинити. Зрозумійте мене правильно, сер Волтере, в багатьох відношеннях моя мачуха була чудовою жінкою. Мій батько настільки її шанував, що залишив їй доходу на шістсот фунтів щорічно й довірив турботу за трьома своїми дітьми. Єдина її слабкість полягала в сумнівах, яким вона піддавала власні здібності. Мій батько вважав, що жінки рівні чоловікам, коли йдеться про вміння відділяти правду від кривди й багато інших речей — і тут я цілковито пристаю на його думку. Даремно моя мачуха усувалася від справ. Тому зі смертю містера Вінтертауна я від них не відсторонилася.