Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 17)
— Ні, таки не відсторонилися, — пробурмотів сер Волтер.
— Натомість, — правила далі місис Вінтертаун, — моя мачуха в усьому поклалася на того мага, Дрімдіча. В ньому ні на йоту не було нічого магічного, тому з часом він мусив щось вигадувати. Вигадав правила для моїх брата, сестри і мене самої, аби, як він переконував мачуху, вберегти нас від лиха. Ми мусили носити туго зав’язані попід пахвами фіолетові стрічки. В нашій кімнаті за столом було відведено шість місць, по одному на трьох і на кожного з наших духів-охоронців, які, мовляв Дрімдіч, за нами наглядали. Нам він повідомив їхні імена. І знаєте які, сер Волтере?
— Не маю ані найменшої гадки, мадам.
Місис Вінтертаун розсміялася.
— Лугове Мереживко, Робін Літня Мушка і Жовтець[59]. Мій брат, сер Волтере, схожий на мене своєю незалежною вдачею, любив лаятися в присутності мачухи: «А бодай тебе, Мереживко, — казав він. — Бодай тебе, Робіне Літня Мушко! Бодай тебе, Жовтцю!» І вона, сердешна, нерозумна жінка, завжди благала, щоб він зупинився. Нічого путнього ці духи нам так і не зробили. Сестра захворіла. Коли я її навідувала, то в кімнаті часто зустрічала Дрімдіча: він гладив її по блідих щоках та безпорадних руках своїми довгими жовтими нігтями. Дурненький, мало не плакав. Якби він міг, то неодмінно її врятував би. Він щось там чарував, але вона померла. Прекрасна дитина, сер Волтере. Роками я ненавиділа мага моєї мачухи. Роками я вважала його лиходієм, але врешті-решт, сер Волтере, він виявився звичайним дурником, сумним і жалюгідним.
Сер Волтер розвернувся на стільці:
— Міс Вінтертаун! Ви щось казали, але я вас не почув.
— Що там, Еммо? — крикнула місис Вінтертаун.
З-над дивана линув якийсь тихий шепіт. І потім чистий голос негучно промовив:
— Я сказала, що ви сильно помиляєтеся, мамо.
— Справді, люба? — здавалося, можновладна місис Вінтертаун, яка доводила свою думку до людей не згірше Мойсея, котрий виголошує десять заповідей, геть не образилася на доньчине заперечення. Навпаки — вона майже зраділа йому.
— Звісно, — проказала міс Вінтертаун, — нам потрібні маги. Хто ще здатен пояснити нам власну історію, особливо ж північної Англії, пояснити її чорного північного Короля? Звичайним історикам це не під силу. — На якусь мить вона змовкла. — Мене дуже цікавить історія.
— Не знав про це, — озвався сер Волтер.
— Ах, сер Волтере! — згукнула місис Вінтертаун. — Моя люба Емма не марнувала зусилля на романи, подібно до інших юнок. Вона багато читає, а її знання біографії та поезії ліпші ніж у будь-якої іншої дівчини.
— І все одно, мені хотілось би вірити, — жваво промовив сер Волтер, перехилившись через спинку кріселка до своєї нареченої, — що романи вам також до вподоби і ми могли би читати одне одному вголос. Як ви ставитеся до місис Редкліфф? Або мадам д’Арбле[60]?
Але серу Волтеру не вдалося дізнатись про ставлення міс Вінтертаун до цих видатних дам, бо її пойняв другий напад кашлю, і дівчина змушена була сісти, хоч і з надзвичайними зусиллями. Її майбутній чоловік почекав на відповідь, та коли кашель угамувався, юна леді знову лягла і, зболена та виснажена, заплющила очі.
М-ра Норрелла подивувало, що ніхто навіть не спробував допомогти міс Вінтертаун. Здавалося, в кімнаті всі змовилися вдавати, ніби з нею все гаразд. Нікого не цікавило, чи потрібно щось юній леді, ніхто не запропонував їй лягти в ліжко, що, здавалося м-ру Норреллу, котрий і сам частенько нездужав, було би зараз для неї найкращим.
— Містере Норрелле, — проказав сер Волтер, — боюся, я не розумію, яку допомогу ви би могли нам надати…
— О! Якщо по суті, — відповів м-р Норрелл, — то я знаю про війну не більше, ніж генерали й адмірали — про магію, однак…
— …про що би вам не йшлося, — перебив його сер Волтер, — та мені прикро визнати, що справа марна. Магія — це не респектабельно, сер. Вона не, — сер Волтер намагався підібрати потрібне слово, — серйозна. Уряду не можна в таке мішатися. Навіть сьогоднішня невинна бесіда поставить мене в незручне становище, якщо про неї дізнаються. Кажу вам від щирого серця, містере Норрелле, якби я краще зрозумів суть ваших пропозицій, то не погодився би на цю зустріч.
Усе це сер Волтер повідомив дуже лагідним тоном, але бачили б ви бідного м-ра Норрелла! Почути на власні вуха, що магія — несерйозне заняття, було тяжким ударом, а наразитися на порівняння з усякими Дрімдічами та Вінкулюсами — просто нищівним. Марно він заперечував, що витратив багато років на ґрунтовні роздуми і має уявлення, як повернути магії повагу; марно він хотів продемонструвати серу Волтеру довгий список рекомендацій щодо впорядкування магічних справ у Англії. Однаково сер Волтер не хотів нічого бачить. Він похитав головою й усміхнувся, але сказав лиш:
— Боюся, містере Норрелле, я вам нічим не можу помогти.
Коли того ж самого вечора м-р Дролайт прибув на Гановер-сквер, то вимушений був заслухати ламент м-ра Норрелла про крах усіх сподівань на сера Волтера Поула.
— А що я вам казав, сер? — вигукнув Дролайт. — Та все ж таки! О-о, сердешний містере Норрелле! Як недобре з вами вчинили! Мені дуже шкода. Та не можу сказати, що подивований! Чував я про пиху тих Вінтертаунів!
Як мені не прикро це казати, але м-р Дролайт був від природи людиною дещо дволичною і направду не так уже й шкодував. Його зачепив цей вияв самостійності, тому він надумав покарати м-ра Норрелла. Весь наступний тиждень м-р Норрелл і м-р Дролайт їздили в гості якнайскромніше, без особливих домовленостей: то їх приймав особистий швець м-ра Дролайта, то якась бабуся, котрій випало протирати від пилу пам’ятники у Вестмінстерському абатстві. М-р Дролайт пильнував, щоб їхніх хазяїв у жодному разі не можна було назвати людьми значимими, впливовими чи модними. В такий спосіб він намагався справити на м-ра Норрелла враження, ніби ним зневажили не тільки Поули та Вінтертауни, а й цілий світ, щоби він спробував зрозуміти, хто його справжній друг, а разом із тим — згодливіше поставився до прохань Дролайта продемонструвати магічні трюки, яким — проханням — уже виповнився не один місяць.
Цими надіями та планами тішилося серце наймилішого друга м-ра Норрелла, та на жаль для м-ра Дролайта, після відмови сера Волтера така зажура взяла мага за серце, що він заледве помічав одмінності в нових прийомах та розвагах, тож єдиною жертвою покарання став сам м-р Дролайт.
Тепер, коли сер Волтер виявився цілковито недоступним, м-р Норрелл із кожним днем усе більше переконувався, що саме цього покровителя йому й бракує. Веселий, завзятий, з приємними та невимушеними манерами, сер Волтер Поул виявився повною протилежністю м-ра Норрелла. А значить, вирішив м-р Норрелл, серу Волтеру Поулу під силу добитися всього, чого він сам не зміг. Можновладці тієї Доби до сера Волтера прислухались би.
— Якби ж то він тільки дослухався до мене, — якось зітхнув м-р Норрелл, коли вони вечеряли вдвох із Дролайтом. — Мені не вдалося підібрати слів, які би його переконали. Тепер-то я, звісно, шкодую, що не вирушив до нього з вами або ж містером Ласеллзом. Світські люди віддають перевагу спілкуванню з такими самими світськими людьми. Зараз я це розумію. Можливо, мені варто було продемонструвати їм трохи магії: перетворити чайні чашки на кроликів або чайні ложечки на золотих рибок. Так мені би хоч повірили. Але думаю, стара дама була би мною в такому разі невдоволена. Навіть не знаю. Що ви на це скажете?
Одначе Дролайт за цей час уже встиг повірити, що люди здатні вмирати від нудьги і він сам перебуває хвилинах у п’ятнадцяти від свого кінця, тому не знайшов у собі волі говорити й спромігся лиш на кволий усміх.
7
Такі нагоди бувають лиш раз
— Вітаю, сер! Вважайте, ви помстилися! — мало не з порога викрикнув м-р Дролайт, раптом об’явившись у бібліотеці на Гановер-сквер.
— Помстився?! — здивувався м-р Норрелл. — Що ви хочете цим сказати?
— О! Так пустилася ж духу наречена сера Волтера, міс Вінтертаун. Сьогодні по обіді. Мали взяти шлюб за два дні, і от маєте — сьогодні сердешна дівчина вже мертвіша мертвої. Тисяча фунтів на рік! Уявляєте його відчай?! Якби ж вона протягнула бодай до кінця тижня, то різниця була б капітальна. А так… Йому відчайдушно потрібні гроші. Він розбитий. Не здивуюся, коли взавтра ми почуємо, що він перерізав собі горло.
Якийсь час м-р Дролайт грівся біля каміна в зручнім добротнім фотелі, відкинувшись на спинку, та, опустивши голову, раптом помітив свого друга.
— Ласеллзе, це ж ви? Сховалися тут, бачу, за газетою. Як ся маєте?
Та м-р Норрелл не зводив погляду з м-ра Дролайта:
— Кажете, юна леді померла? — приголомшено проказав він. — Та сама юна леді, котру я бачив разом із ними в кімнаті? Неймовірно! Це так несподівано!
— Ет, ні! Якраз навпаки, — відповів Дролайт, — марно було сподіватися на інший кінець.
— А як же весілля? — не погодився м-р Норрелл. — Підготовка! Вони не могли не знати, наскільки тяжко вона хвора.
— Я вас запевняю, — правив своєї Дролайт, — усе вони чудово знали. Та всі навколо це знали. От послухайте, напередодні Різдва такий собі Драммонд, побачивши леді на приватному балу в Лемінґтон-Спа[61], навіть побився з лордом Карлайлом об заклад на п’ятдесят фунтів, що юнка не проживе і місяця.