Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 19)

Коли вони прибули на Брансвік-сквер, на сходах їх зустрічав невеликий гурт. Двоє чоловіків побігло дати раду коням, і в світлі олійних ламп над порогом стало видно, що на мага, котрий мав повернути до життя юну леді, чатувало з десяток слуг місис Вінтертаун. Знаючи, що становить із себе людська натура, насмілюсь припустити, що не один із челядників явився сюди просто подивитися на цікавинку. Проте з багатьох блідих облич було видно, як вони журилися, тож на мовчазне чування посеред холодної полуночної вулиці їх, цілком очевидно, вигнали куди шляхетніші сентименти.

Один чоловік узяв свічку й підійшов до м-ра Норрелла та його друзів, щоб провести по темному й холодному будинку. Уже зі сходів вони всі почули голос місис Вінтертаун:

— Роберте! Роберте! — гукала вона. — Це містер Норрелл? Ох, слава Богу, сер! — Господиня раптом з’явилася у дверях: — Я боялася, що ви вже ніколи не приїдете!

На превеликий жах м-ра Норрелла вона взяла його руки в свої і, стиснувши чимдуж, попросила вдатися до якнайпотужніших чарів, щоби повернути міс Вінтертаун до життя. Не думайте про гроші. Тільки назвіть ціну! Тільки скажіть, що повернете любу дитину. Пообіцяйте ж!

М-р Норрелл прокашлявся і вже мало не пустився виголошувати довгу й нецікаву преамбулу до філософії новочасної магії, коли вперед прослизнув м-р Дролайт, підхопив місис Вінтертаун за руки й порятував їх обох.

— Шановна мадам, — згукнув м-р Дролайт, — дуже прошу вас, зберігайте спокій! Містер Норрелл прибув, як ви бачите, і тепер ми зробимо все, що в його силах. Він дуже просить більше і словом не обмовлятися про плату. Що б він сьогодні не зробив, усе це лиш заради дружби… — У цьому місці м-р Дролайт став навшпиньки і задер підборіддя, щоб подивитись через її плече на сера Волтера, який стояв посеред кімнати. Той щойно підвівся із крісла і відійшов у бік, розглядаючи новоприбулих. У полум’ї свічок він виглядав блідим і мав запалі очі. Здавалось, урядовець іще більше схуд. Правила доброго тону вимагали від нього вийти і привітатися, але сер Волтер не став.

Цікаво було спостерігати, як завагався на порозі кімнати м-р Норрелл, усім своїм видом показуючи, що ніхто його нікуди не поведе далі по будинку, поки він не поговорить із сером Волтером.

— Я мушу поговорити із сером Волтером! Мені треба хоч на пару слів із сером Волтером! Сер Волтере, я зроблю для вас усе можливе! — крикнув він із дверей. — Позаяк юна леді — кгхм! — покинула нас не так давно, маємо хороші шанси. Так, їх, певно, можна назвати хорошими. Сер Волтере, я йду виконувати свою справу і, сподіваюся, за певний час, матиму честь повідомити вам добрі новини!

В усьому, про що м-ра Норрелла молила місис Вінтертаун і чого вона так і не почула від нього, маг тепер гарячково намагався запевнити сера Волтера, котрий про це, вочевидь, і знати нічого не хотів. Зі свого прихистку у вітальні сер Волтер кивнув, а коли м-р Норрелл усе ще барився на порозі, хрипко загукав:

— Дякую, сер! Дякую! — І його вуста розпливлися в химерній подобі посмішки.

— Від щирого серця я бажав би, сер Волтере, — гукнув у відповідь м-р Норрелл, — запросити вас із собою, щоб ви поглянули на мої дії, та своєрідна природа саме цього виду магії потребує самотності. Сподіваюся, я матиму честь продемонструвати магічні дії іншим разом.

Сер Волтер ледве кивнув і відвернувся.

Тієї миті місис Вінтертаун говорила до слуги, Роберта, і Дролайт, скориставшися короткою нагодою, відтягнув м-ра Норрелла вбік й оскаженіло зашепотів йому на вухо:

— Ні, ні, сер! Не відсилайте їх! Я раджу зібрати якомога більше народу круг одрини — всіх, кого зможу умовити. Запевняю вас, це найкраща гарантія того, що вранці про наші подвиги говоритимуть по всіх усюдах. Не бійтеся подивувати слуг театральщиною. Будь ласка, лише найкращі заклинання! О! Дурна моя голово! Ні щоб узяти з собою трохи китайського порошку й кинути у вогонь! Ви ж, мабуть, не брали?

М-р Норрелл змовчав на все те, але попросив негайно відвести його до міс Вінтертаун.

І хоча маг особливо наголошував на необхідності побути з нею лиш удвох, його любі друзі м-р Дролайт і м-р Ласеллз не могли безсердечно покинути його самого перед лицем найдраматичнішого моменту в кар’єрі, а тому в кімнату на третьому поверсі, куди їх провів Роберт, вони зайшли утрьох.

8

Джентльмен із будяковим волоссям

У кімнаті нікого не було.

Точніше, в кімнаті дехто був. Міс Вінтертаун лежала на ліжку, але питання чи була вона зараз кимось чи ні, належало до царини філософії.

Її вбрали в білу сукню, а на шию повішали срібний ланцюжок; розчесали та вклали її прекрасне волосся і у вуха сережки, оздоблені перлами та гранатом. Та навряд чи міс Вінтертаун зараз було діло до цього. Горіли свічки та палав яскравий огонь у каміні, усю кімнату заставили трояндами, які розливали в повітрі свій аромат. Однак спокій міс Вінтертаун навряд чи би порушився, якби її поклали на щонайсмердючішім горищі міста.

— Кажете вона мала вигляд нівроку? — запитав м-р Ласеллз.

— Ви її ніколи не бачили? — здивувався Дролайт. — Ох, гарна була як намальована! Дивовижна. Справжнісінький ангел.

— Невже? А зараз — якесь вимучене тільце! Треба буде порадити всім своїм гарненьким знайомим нізащо не вмирати, — промовив м-р Ласеллз і нахилився ближче: — Їй опустили повіки.

— Чорноброва, вона мала прекрасні очі, — сказав Дролайт, — чистого погляду, сірі, з довгими темними віями. Шкода, ви ніколи її не бачили. Вам би вона, безперечно, припала до вподоби.

Дролайт повернувся до м-ра Норрелла:

— Ну, що, сер? Готові починати?

М-р Норрелл сидів у кріслі біля каміна. Рішучий і діловитий по прибуттю в дім, він сидів із похнюпленим видом, тяжко зітхав і не зводив очей із килима. М-р Ласеллз і м-р Дролайт подарували йому зацікавлені погляди, кожен відповідно до своєї натури: в очікуванні завмер непосидючий і яснозорий м-р Дролайт, і холодно посміхався скептичний м-р Ласеллз. Перший із повагою відступив на пару кроків від небіжчиці, вигідно звільняючи магові шлях, а другий просто обперся на стіну, схрестивши руки (як він часто робив у театрі).

— Містере Дролайт, — вкотре зітхнув м-р Норрелл, — я вже казав, що цей особливий вид магії потребує цілковитої самоти. Мушу просити вас зійти на перший поверх.

— Але ж сер! — обурився Дролайт. — Хіба від нас із Ласеллзом, ваших найближчих друзів, може статися якийсь клопіт? Ми ж найтихіші створіння в світі! Вже за лічені хвилини ви й забудете про нашу присутність. І я маю сказати, що нам конче потрібно лишатися тут! А то хто завтра вранці повідає широкому світу про ваші звершення, як не ми з Ласеллзом? Хто розповість про незбагненну велич вашого магічного тріумфу, коли дівчина повернеться з того світу? Або ж про нестерпну гіркоту поразки, яку вам доведеться признати? Сер, одному вам і близько не впоратися. Правда? Зізнайтеся ж!

— Можливо, — погодився м-р Норрелл. — Та ваша пропозиція анітрохи неприйнятна. Я не почну, не зможу почати, поки ви не вийдете з кімнати.

Сердешний Дролайт! Йому було не під силу змусити мага діяти, але ж він так довго хотів узріти щось чарівне, і от тепер його так просто виставляють за двері? Це просто нестерпно! Навіть м-р Ласеллз трохи засмутився, бо сподівався побачити щось сміхотворне, з чого можна було би пореготіти.

Коли джентльмени пішли, м-р Норрелл стомлено підвівся з крісла і взяв одну з книжок, які привіз із собою. Розкрив її на сторінці, закладеній згорнутим листом, та поклав на столику поруч, щоби зручно було піддивлятися в неї за потреби. Потім почав читати заклинання.

Воно почало діяти майже одразу. Звідкись з’явилася зелень, де раніше ніякої зелені не було, приємно запахло лісовою та луговою свіжістю. М-р Норрелл покинув говорити.

Посеред кімнати хтось стояв: висока вродлива особа з блідою бездоганною шкірою та густим, неймовірним волоссям сріблястого відливу, наче в будякового пуху. З-під довгих чорних брів, підкручених пухнастими кінчиками вгору, блищав холодний погляд голубих очей. Вбраний він був, як і всякий джентльмен, хіба що сурдут мав найяскравіший із відтінків зеленої барви — таким буває листя на початку літа.

— О Lar![62] — почав тремтячим голосом м-р Норрелл. — О Lar! Magnum opus est mihi tuo auxilio. Hæc virgo mortua est et familia eius am ad vitam redire vult[63]. — Тут м-р Норрелл показав на ліжко з небіжчицею.

Побачивши міс Вінтертаун, джентльмен із будяковим волоссям раптом помітно пожвавився. Він широко розкинув руки від здивування й втіхи та затараторив латиною у відповідь. Тут м-р Норрелл, більше звичний до писаного або друкованого латинського слова, збагнув, що не розуміє такого швидкого мовлення, дарма що впізнає окремі фрази, як от прикметники formosa та venusta, якими описують дівочу красу.

Маг зачекав, поки джентльмен трохи вгамується, а тоді звернув його увагу на дзеркало над каміном. У ньому з’явився образ міс Вінтертаун, яка простує вузьким кам’янистим путівцем десь у похмурих горах[64].

— Ессе mortua inter terram et cælum! — проголосив м-р Норрелл. — Scito igitur, О Lar, me ad hanc magnam operam te elegisse quia[65]…

— Так-так! — джентльмен раптом перейшов на спільну мову. — Мене обрано через мою геніальність, бо моя магія сильніша, ніж у будь-кого з мого роду. Бо я був слугою та конфідентом для Томаса Бог-у-поміч, Ральфа Стоксі, Мартіна Пейла і самого Короля Крука. Бо я звитяжний, шляхетний, щедрий і просто красень! Це все і так зрозуміло! Викликати когось іншого було би сущим божевіллям! Нам обом відомо, хто я. Питання полягає в іншому: хто ти такий?