Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 21)
— Щось я не пригадую жахіть, які би стались о пів на другу ночі, — озвався Ласеллз.
Цієї миті вони почули кроки на сходах, які незабаром перетворилися на звуки кроків у коридорі. Двері вітальні відчинилися від поштовху чиєїсь руки, і в проході з’явилася постать зі свічкою.
Дролайт потягнувся за кочергою.
Та це був м-р Норрелл.
— Не хвилюйтеся, містере Дролайт. Вам нічого боятися.
Проте обличчя м-ра Норрелла, коли він підняв свічку трохи вище, немовбито промовляло геть інші слова. Маг був дуже блідий, стояв із широко розплющеними очима, в яких, здавалося, досі лишалися крихти пережитого страху.
— Де сер Волтер? — запитав він. — Де решта? Міс Вінтертаун хоче побачити свою матінку.
М-ру Норреллу довелося двічі повторити останнє речення, перш ніж джентльмени спромоглися зрозуміти його.
Ласеллз кліпнув двічі-тричі і розкрив із подиву рота, але опанував себе, стулив губи та прибрав звичного зарозумілого вигляду; його він проносив до кінця ночі, так ніби регулярно гостював у домах, де юних леді вертають із тогосвіття і випадок міс Вінтертаун у цілому вважав буденним. Тимчасом Дролайт мав тисячу слів усякої всячини на думці і, боюся, таки виголосив їх, та, на жаль, тієї миті ніхто не став марнувати уваги й дослухатися до них.
Дролайта й Ласеллза відправили шукати сера Волтера. Потім сер Волтер привів місис Вінтертаун, і м-р Норрелл провів даму, заплакану й охоплену дрожем, у кімнату доньки. Тим часом новина про оживлення міс Вінтертаун стала проникати в інші частини будинку; про неї дізнавалися слуги, раділи та прагнули віддячити м-ру Норреллу, м-ру Дролайту і м-ру Ласеллзу. До м-ра Дролайта і м-ра Ласеллза були підійшли дворецький і двоє лакеїв і просили дозволу запевнити, що в разі, як м-ру Дролайту і м-ру Ласеллзу коли-небудь знадобляться їхні скромні послуги, варто лиш слово мовити.
М-р Ласеллз прошепотів м-ру Дролайту, що раніше він навіть не здогадувався, як добрі вчинки ведуть до настільки фамільярних — якнайнеприємніших — розмов із людьми низького походження, тому в подальшому він від подібних вчинків утримається. На щастя, люди низького походження так раділи, що навіть не помітили образи, якої завдали джентльмену.
Уже незабаром стало відомо, що міс Вінтертаун встала з ліжка і, спираючись на руку м-ра Норрелла, рушила до вітальні, де сіла в фотелі біля каміна і попросила чашечку чаю.
Дролайта і Ласеллза запросили піднятись у цю невеличку вітальню, де вони зустріли міс Вінтертаун, її матір, сера Волтера, м-ра Норрелла і декого зі слуг.
Судячи з вигляду, тієї ночі саме місис Вінтертаун і сер Волтер — сірі з лиця й виснажені — мандрували потойбічними світами; місис Вінтертаун досі плакала, а сер Волтер час від часу проводив рукою по сполотнілому чолу, наче людина, котра на власні очі побачила справжні жахіття.
З іншого боку, міс Вінтертаун справляла враження абсолютно спокійної дівчини, що тримала себе в руках, немов леді, якій випав тихий, позбавлений пригод вечір удома. Вона сиділа у кріслі в тій самій вишуканій сукні, в якій її востаннє бачили Дролайт і Ласеллз. Вона підвелася та всміхнулася Дролайту:
— Думаю, сер, ми ледве з вами знайомі, і все ж таки мені вже сказали, чим я вам зобов’язана. Боюся, я навіть не знаю, як вам віддячити. Навіть те, що я зараз тут, — лише завдяки вашому завзяттю й наполегливості. Дякую, сер. Дуже, дуже дякую вам.
Вона простягнула руки і взяла його долоні в свої.
— О, мадам! — згукнув він, широко всміхаючись та кланяючись. — Запевняю вас від щирого серця, це була велика честь для м…
Раптом він затнувся і змовк на якусь мить:
— Мадам? — запитав він, бентежно хихикнувши (що вже здалося дивним, позаяк збентежити Дролайта було не так просто). Він не випустив її рук, але роззирнувся по кімнаті, немовбито шукав підказки в скрутнім становищі. Потім підняв одну з її рук і показав дівчині. Побачене дівчину не збентежило, хоча й здивувало; вона підняла руку ще вище, щоб це побачила матір.
На лівій руці бракувало мізинця.
9
Леді Поул
Одна дама (значно розумніша від авторки цих слів) якось зауважила, що світ прихильно ставиться до молодих людей, котрі одружуються або помирають[67]. А тепер уявіть, який інтерес викликала міс Вінтертаун! Таких привілеїв іще не знала жодна юна леді: померти у вівторок, вернутись до життя вдосвіта у середу і вийти заміж у четвер — дехто навіть уважав, що це забагато хвилювань як для одного тижня.
Геть усім кортіло її провідати. Причому більшості тільки й було відомо про неї, що, подорожуючи туди-сюди між нашим і тим світами, юна леді втратила палець. І якраз це найбільше всіх бентежило; чи змінилася вона іще якось? Ніхто не знав.
У середу вранці (того самого дня, що йшов за її щасливим поверненням до життя) головні учасники чудесної пригоди немовбито змовились не розголошувати новини Місту, і вранішні візитери на Брансвік-сквер дізналися тільки те, що міс Вінтертаун та її матінка відпочивають; те саме відбувалось і на Гановер-сквер: м-р Норрелл украй виснажився і за жодних обставин нікого не міг прийняти; що стосується сера Волтера Поула, то де його шукати ніхто до пуття не знав (попри вагомі підозри, що він перебував у будинку місис Вінтертаун на Брансвік-сквер). Якби не м-р Дролайт і м-р Ласеллз (великодушні добродії!), місто би зморилося без новин, та вони сумлінно об’їхали неймовірну кількість віталень, ранкових аудієнцій, їдалень, карткових салонів. Не злічити, скільки разів того дня з Дролайта запрошували на вечерю, і лиш за щасливим збігом обставин йому було байдуже до їжі, інакше він просто завдав би непоправної шкоди своєму травленню. Разів п’ятдесят або й більше йому довелося переповідати, як проплакали разом уже повернута до життя міс Вінтертаун, її матінка і він сам, як вони із сером Волтером Поулом міцно тиснули один одному руки, як безмежно дякував йому сер Волтер і як він благав сера Волтера навіть не згадувати про це, і як міс Вінтертаун наполягала, щоб додому із м-ром Ласеллзом вони обов’язково їхали в її кареті.
Сер Волтер Поул, насправді, покинув будинок місис Вінтертаун близько сьомої години, рушив до себе додому, де кілька годин поспав, а вже опівдні, як і підозрювали в Місті, повернувся на Брансвік-сквер. (Як нас викривають наші сусіди!) На тоді місис Вінтертаун уже було ясно, що її донька стала знаменитістю, опинившись у центрі уваги публіки за одну ніч. Численні відвідувачі лишали свої картки в передпокої, і не менш численні вітальні листи й поштівки надходили щогодини на адресу міс Вінтертаун, причому від людей абсолютно незнайомих. «Дозвольте, мадам, — ішлося в одному з листів, — закликати вас облишить кайдани тієї долини тіней, що ви перед нею постали».
Вже те, що не відомі їй особи вважають себе вповноваженими коментувати такі особисті справи, як смерть і воскресіння, що вони дають вихід своїй допитливості в листах, викликало у місис Вінтертаун почуття якнайприкрішого невдоволення; відтак вона, не стримуючись, узялася ганити цих вульгарних невихованих істот, і серу Волтеру довелося вислухати її од першого до останнього слова.
— Мадам, я би радив, — сказав він, — просто не думати про це. Нам, політикам, відомо, що гідність і мовчання — найліпша зброя проти такого нахабства.
— О! Сер Волтере! — зраділа його майбутня теща. — Мене неабияк втішає, що наші з вами думки так часто збігаються! Гідність і мовчання. Нівроку. Нам треба бути дуже оглядними, коли йдеться про страждання нашої сердешної Емми. Від завтра я вирішила ніколи не торкатися цієї теми.
— Можливо, — погодився сер Волтер. — Але я б не вдавався аж до таких крайнощів. Бо, бачте, нам не можна забувати про містера Норрелла. Він назавжди залишиться живим нагадуванням про все, що сталося. Боюся, він тепер часто складатиме нам товариство: після тих послуг, що він їх надав, нам важко буде відплатити йому повною мірою. — Він замовк на мить, а потім його некрасиве обличчя скривилось од усміху: — На щастя, містер Норрелл був настільки ласкавий, що сам пояснив, як, на його думку, особисто мені годиться виявити йому свою вдячність.
Йшлося про розмову, яка відбулася між сером Волтером та м-ром Норреллом о четвертій ранку, коли маг узяв сера Волтера в облогу прямо на сходах, де й розлого описав йому свої плани, як можна магією спантеличити французів у війні.
На це місис Вінтертаун відказала, що, звісно, рада буде виявляти м-ру Норреллу знаки особливої уваги та поваги; всі знатимуть, у якій пошані вона його тримає. Навіть оминаючи його магічну майстерність (що й так було очевидно, тієї ж миті, як він ступив у будинок), він справляв враження порядного старого джентльмена.
— І справді, — погодився сер Волтер. — Одначе зараз для нас найбільший клопіт — це вберегти міс Вінтертаун од надмірних переживань. І саме про це я хотів би говорити з вами. Не знаю вашої думки, але мені здається, весілля годилось би відкласти на тиждень-два.
Погодитися місис Вінтертаун не могла; всі приготування завершено, а святковий бенкет — навіть частково приготований: суп, драглі, варене м’ясо, маринована осетрина тощо вже чекали; то що ж, дати цьому всьому зіпсуватися, а потім знову готувати за якийсь тиждень?
Сер Волтер не дав ради домогосподарським аргументам, а тому запропонував поцікавитися думкою самої міс Вінтертаун, чи відчуває вона в собі досить сили.