Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 140)
— Моя дружина жива, — хрипко й надривно промовив Стрейндж. — Ха! Ось воно! А ви й не знали!
Д-р Ґрейстіл аж похолов. Якщо існували слова, якими маг міг його збентежити ще сильніше, це були саме вони.
— Мені сказали, вона померла! — правив далі Стрейндж. — Мені сказали, що її поховали! Як я міг на це купитись! Її зачарували! Вкрали в мене! Ось чому мені потрібно це! — І він помахав крихітною пляшечкою з бурштиновою рідиною перед обличчям лікаря.
Д-р Ґрейстіл і Френк відступили на крок-два.
— Усе гаразд, сер, — прошепотів слуга на вухо лікарю: — Все гаразд. Я не дозволю йому вам зашкодить. Я його перехоплю. Не бійтеся.
— Я не можу повернутися в той будинок, — промовив Стрейндж. — Він мене вигнав і тепер не пустить назад. Мене не пропустять дерева. Я вже пробував розчаклувальні закляття, та вони не працюють. Не працюють…
— Ви вчора щось чарували? — запитав д-р Ґрейстіл.
— Що? Так!
— Мені це дуже прикро чути. Вам слід відпочити. Боюся, ви навіть події минулої ночі кепсько пам’ятаєте…
— Ха! — з гіркою іронією скрикнув Стрейндж. — Та я не забуду найдрібнішої деталі!
— Правда? — таким само заспокійливим тоном запитав д-р Ґрейстіл. — Що ж, не стану від вас приховувати, що мене стурбував ваш вигляд. Ви поводилися наче сам не свій. Думаю, це наслідок надмірного напруження за роботою. Можливо, якби ви дозволили…
— Пробачте мені, докторе Ґрейстіле, та я щойно вам пояснив, що мою дружину
— Гаразд-гаразд. Заспокойтеся. Наша присутність вас дратує. Ми вже будемо йти, але завтра знову навідаємося. Та спочатку я маю нам переказати ось це: сьогодні вранці в мене було ціле посольство від губернатора. Він висловлює вам свою шану й уклінно просить утриматися поки що від занять магією…
— Утриматися від занять магією! — Стрейндж розреготався — холодно, жорстко й невесело. — Ви мене просите зупинитися зараз? Це абсолютно неможливо! Навіщо мене Господь сотворив магом, як не для цього?
Він повернувся до свого срібного тареля і почав креслити знаки в повітрі, над самою водяною гладінню.
— То хоч би звільнили цю парафію від Неприродної Ночі. Будь ласка, зробіть це! Заради дружби? Заради Флори?
Стрейндж завмер, не закінчивши жест.
— Про що ви говорите? Що за Неприродна Ніч? Що в ній неприродного?
— На Бога, Стрейндже! Зараз майже полудень!
Якусь мить маг мовчав. Він визирнув у чорне вікно, оглянув темну кімнату і нарешті перевів погляд на д-ра Ґрейстіла.
— Я не мав ані найменшої гадки, — прошепотів він, приголомшений. — Повірте мені! Це не моїх рук справа!
— Чиїх же тоді?
Стрейндж не відповів. Він розгублено оглядав кімнату.
Д-р Ґрейстіл боявся, що як тиснути на мага й розпитувати далі про Темряву, він тільки роздратується, а тому просто поцікавився:
— Ви можете повернути нам денне світло?
— Я… я не знаю.
Д-р Ґрейстіл сказав, що завтра вони знову навідають його, і знову скористався нагодою порадити здоровий сон як прекрасний засіб лікування.
Стрейндж його не слухав, та коли д-р Ґрейстіл із Френком уже йшли, раптом схопив лікаря за руку і прошепотів:
— Я можу вас про щось спитати?
Д-р Ґрейстіл кивнув.
— Ви не боїтеся, що вона згасне?
— Хто згасне? — не зрозумів д-р Ґрейстіл.
— Свічка, — маг показав на лоб д-ра Ґрейстіла. — Свічка у вашій голові.
Надворі Темрява здавалася ще химернішою. Д-р Ґрейстіл і Френк мовчки просувалися нічними вулицями. А діставшись денного світла на західній межі площі святого Марка, обоє видихнули з полегшенням.
— Я не скажу губернатору, що Стрейндж втратив здоровий глузд, — промовив д-р Ґрейстіл. — Ще невідомо, що чинитимуть австрійці. Раптом пошлють солдатів його арештувати. Чи ще гірше! Я просто передам, що він не може зараз прогнати Ніч, але ніякої іншої біди місту не завдасть. А я певен, нічого такого в нього й на думці немає. І ще скажу, що я твердо налаштований невдовзі переконати його виправити всю заподіяну шкоду.
Наступного дня зі сходом сонця виявилось, що Темрява над парафією Санта-Марія-Дзобеніґо нікуди не поділася. О пів на дев’яту Френк вийшов купити молока й риби. Він подобався гарненькій чорноокій селянці, яка торгувала молоком із баржі на каналі Сан-Лоренцо, і вона завжди любила погомоніти з ним або посміхнутись. Сьогодні ж уранці вона передала Френку глечик із молоком і одразу спитала:
—
На рибному базарі біля Великого каналу якийсь рибалка продав Френкові три кефалі, та мало не забув узяти в нього гроші, бо відволікся на суперечку з сусідом про те, чи англійський маг збожеволів тому, що він маг, чи тому що він англієць. По дорозі додому дві бліді черниці, які натирали мармурові сходинки в церкву, привіталися з ним та переказали, що молитимуться за сердешного, божевільного англійського мага. І вже майже на порозі будинку Френк побачив, як із-під сидіння ґондоли виліз білий кіт, розлігся на причалі та подивився на нього. Френк уже чекав був, що й кіт йому щось скаже про Джонатана Стрейнджа, але кіт промовчав.
— Як, заради всього святого, це могло статись? — сидячи в ліжку, питав д-р Ґрейстіл. — Думаєте, містер Стрейндж виходив на люди? Із кимось говорив?
Френк не знав. Він знову гайнув у місто та порозпитував обізнаніших. Маг нібито не зробив ні кроку зі своєї кімнати на останньому поверсі будинку на Санта-Марія-Дзобеніґо; от тільки близько п’ятої години минулого вечора його навідав лорд Байрон (чи не єдина людина у місті, яку поява Вічної Ночі щиро розважила). Він заскочив Стрейнджа, коли той займався магією і марив про свічки, ананаси, танці протягом сторіч і темні ліси, що ростуть прямо на вулицях Венеції. Удома Байрон розповів про це своїй коханці, власнику будинку та камердинеру; останні ж були товариськими людьми, охочими до вечірнього спілкування в широкому колі балакучих друзів, а тому людей, які вже вранці все знали, вельми побільшало.
— Лорд Байрон! Аякже! — вигукнув д-р Ґрейстіл. — Я геть про нього забув! Мушу йти до нього й попередити, аби він був обачнішим!
— Боюся, сер, для цього вже пізно, — відповів йому Френк.
І д-р Ґрейстіл змушений був визнати справедливість його слів. Хай там як, а йому треба було з кимось поговорити. З ким же, як не з іншим товаришем Стрейнджа? Тож увечері він ретельно вбрався і рушив у ґондолі в гості до графині Альбріцці[353] — розумної грекині зрілих літ, що написала кілька книг про скульптуру, але найбільше кохалася на тому, щоби вести
Його провели у велику залу в
Біля вікна стояв невисокий вродливий чоловік із кучерявою чуприною та повними, м’якими, червоними вустами. Жінку такі вуста зробили би прекрасною, чоловіка же просто вирізняли серед інших. Своїм невеликим зростом, ретельно підібраним одягом, чорним волоссям і темними очима він дещо скидався на Крістофера Дролайта, якби той був значно розумнішим. Д-р Ґрейстіл одразу рушив до нього та гукнув:
— Лорде Байроне?
Чоловік озирнувся поглянути, хто його кличе, і лишився не надто вдоволеним, побачивши нецікавого, підтоптаного англійця середнього віку. Та заперечити своє ім’я він не міг.
— Так?
— Мене звуть Ґрейстіл. Я друг містера Стрейнджа.
— А! — відказав його милість. — Лікар із красунею донькою!
Д-р Ґрейстіл теж не дуже зрадів, коли про його доньку згадав один із найбільш сумнозвісних гульвіс Європи, та заперечувати Флорину вроду він не міг. Він вирішив про це поки що не думати, натомість сказав:
— Я був у Стрейнджа. Мої найгірші страхи підтвердилися. В нього не лишилося ні краплини здорового глузду.
— Ваша правда! — погодився Байрон. — Кілька годин тому я знову був у нього. Він не може говорити ні про що, крім своєї померлої дружини й того, що насправді вона не померла, а зачарована. А тепер він огорнувся в Темряву й займається Чорною Магією! Мене все це приводить у невимовний захват. От скажіть, хіба воно не захопливе?
— Захопливе? — різко відповів лікар. — Гідне жалю, ви хотіли сказати! Та невже ви думаєте, він сам створив цю Темряву? Мені він прямо заявив, що це не його рук справа.
— Так а хто ж, як не він?! — проголосив Байрон. — Чорний Світ пасує його Чорному Духу! Хто б відмовився хоч раз у житті закрити сонце? Різниця у тім, що він маг і на таке здатен.
Д-р Ґрейстіл замислився.
— Може, ви й маєте рацію, — погодився він. — Можливо, це він створив Темряву, а потім просто забув про це. Мені здається, він не завжди добре пам’ятає свої слова чи вчинки. Скажімо, наші з ним розмови він здатен пригадати лише в загальних рисах.
— Хм. Що ж. Цілком, — відказав його милість, немовбито в цьому не було нічого дивного і він сам волів би скоріше забути про розмову з лікарем. — Ви знали, що він написав листа своєму шурину?