Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 141)

— Ні, не знав.

— Він наполягає, щоб той прибув у Венецію побачитись зі своєю мертвою сестрою.

— Думаєте, він приїде?

— Не маю ані найменшої гадки! — своїм тоном лорд Байрон дав зрозуміти, що з боку д-ра Ґрейстіла дещо безцеремонно очікувати від Найвеличнішого Поета Доби інтересу в такій царині. Якусь мить обоє помовчали, і Байрон уже природнішим тоном додав: — Правду кажучи, не думаю, що шурин приїде. Стрейндж показав мені листа. Це набір незв’язних речень та суджень, які ладен зрозуміти тільки причинний (або маг!).

— Дуже гірко, — промовив д-р Ґрейстіл. — Прикро й гірко! Тільки позавчора ми з ним гуляли разом. Він був у прекрасному настрої! Аж раптом за одну ніч зазнав таких перемін — від людини з цілковито ясним розумом до цілковитого шаленця. Мені цього не збагнути. Хіба не може існувати якась фізична причина? Яка-небудь інфекція?

— Нісенітниці! — як відрізав Байрон. — Причини його шаленства лежать у метафізичній царині. В тій неозорій прірві між тим, чим людина є, і тим, чим вона жадає стати, між душею і плоттю. Пробачте мені, докторе Ґрейстіле, та я на цьому знаюся. І можу говорити про це авторитетно.

— Але ж… — Д-р Ґрейстіл насупився і спробував зібратися з думками. — Але ж його затяжний смуток, здавалося, скінчився. І робота добре посувалася вперед.

— Скажу вам так. До одержимості мертвою дружиною його переслідувала інша манія — Джон Ускґласс. Ви не могли не помітити цього. От дивіться, сам я про англійських магів майже нічого не знаю. Вони мені завжди здавалися гуртом нудних спорохнявілих дідків — за винятком Джона Ускґласса. Це ж зовсім інша справа! Маг, який приборкав інакшокраян![355] Єдиний маг, який здолав саму Смерть! Маг, якого Люципер мусив мати за рівню! І от дивіться: кожного разу, як Стрейндж порівнював себе з цією неперевершеною істотою (а це час од часу було неминучим), він постійно бачив своє істинне єство: роботяща, приземлена посередність! Усі його досягнення — так розхвалені на нашім самотнім острівці![356] — нічого не варті й розсипаються на порох перед Ускґлассом! Уже цього було досить, щоб ввергнути Стрейнджа у найглибший відчай. Смертний того й не може бачить, що за гробом[357]. — Лорд Байрон замовк на якусь мить, немовби хотів відкласти в пам’яті останні свої слова, а потім вжити їх у поезії. — Я сам потерпав од схожої меланхолії в швейцарських горах у вересні. Я блукав околицями, щоп’ять хвилин дослухаючись, як навколо сходять лавини, немовби Господь заповзявся мене знищити! Мене переповнювали журба й туга за безсмертям. Кілька разів мені страшенно кортіло пустити собі кулю в лоба. І я би так і зробив, якби не думка про те, з якою втіхою новину про мою смерть почує теща.

Д-ру Ґрейстілу було однаково: Байрон міг би встрелитись у будь-який день на тижні. Інше діло — Стрейндж.

— Гадаєте, він схильний до саморуйнування? — схвильовано запитав він.

— Аякже!

— Що ж робити?

— Робити? — дещо спантеличено перепитав його милість. — Навіщо вам це?

Вирішивши, що про інших людей вони говорять уже занадто довго, лорд Байрон повів мову про себе:

— Загалом, я радий познайомитися з вами, докторе Ґрейстіле. З Англії я привіз власного лікаря, але мусив розпрощатися з ним у Ґенуї[358]. Але зараз, боюся, в мене розхиталися зуби. От гляньте![359] — І Байрон широко відкрив рота, вищирившись перед д-ром Ґрейстілом.

Лікар обережно потягнув за великий білий зуб.

— По-моєму, вони цілком здорові й міцні.

— Невже?! Справді? Але боюся, це не надовго. Я старішаю. Миршавію. Я це відчуваю. — Байрон зітхнув. А потім йому спала радісніша думка, і він додав: — Знаєте, оця халепа трапилася зі Стрейнджем дуже вчасно. Я саме пишу поему про мага, який змагається з Несказаними Духами, що керують його долею. Звісно, для мого задуму Стрейндж не найкращий прототип: йому бракує героїчності; тому доведеться дещо списати з самого себе.

Повз них пройшла юна красуня-італійка. Байрон схилив голову під дуже дивним кутом, примружив очі та скривився так, немовби от-от пуститься духу від хронічного нетравлення шлунку. Д-ру Ґрейстілу тільки й лишалося припускати, що саме так молодих дівчат належить частувати істинним байронічним профілем та байронічним виразом обличчя.

57

Чорні листи[360]

Джонатан Стрейндж — превелебному Генрі Вудгоупу

Кампо Санта-Марія-Дзобеніго, Венеція

3 грудня 1816 року

Любий Генрі,

Приготуйся до надзвичайних новин. Я бачив Арабеллу. Я бачив її і говорив із нею. Хіба ж це не дивовижно? Хіба ж це не найкраща з можливих новин? Ти мені не повіриш. І не зрозумієш. Але запевняю, то був не сон. Не сп’яніння, не божевілля і не опіум. Тільки подумай: якщо прийняти, що минулого Різдва у Клані нас усіх зачарували, то все стає ймовірним, усе стає можливим. За іронією долі, я — саме я! — не розпізнав магію, коли вона оточила мене. На свій захист скажу, що магія та мала дуже несподівану природу і прийшла з місць, які я навіть не міг уявити. Та, на мою ганьбу, виявилися й кмітливіші за мене. Джон Гайд відчув щось лихе і намагався попередити мене, проте я його не слухав. Навіть ти, Генрі, прямо казав, що я надто поринув у свої книжки і нехтував обов’язками та дружиною. Я обурювався твоїм порадам і не раз відповідав тобі різко й грубо. Нині я щиро шкодую про це і смиренно прошу твого пробачення. Докоряй мені, скільки забажаєш: як би ти мене не звинувачував, я завжди винитиму себе вдвічі сильніше. Але перейдімо до суті. Мені потрібно, щоб ти приїхав до Венеції. Арабелла зовсім недалеко звідси, але вона не може залишити того місця, а я не можу потрапити туди, принаймні [кілька рядків закреслено]. Тут, у Венеції, в мене є друзі, вони щирі і доброзичливі, проте засипають мене запитаннями. У мене немає слуги, а ходити по місту невпізнаним я з певної причини не можу. Та про це я ні слова більше не скажу. Мій любий, добрий Генрі, не сперечайся і їдь просто до Венеції. А нагородою тобі стане безпечне повернення Арабелли. Чи ж не заради цього Бог сотворив мене Найвеличнішим Магом цієї Доби?

Твій брат

С.

Джонатан Стрейндж — превелебному Генрі Вудгоупу

Кампо Санта-Марія-Дзобеніго, Венеція

6 грудня 1816 року

Мій любий Генрі,

Відколи я востаннє написав тобі, у мене мулько на серці. Ти знаєш, що я ніколи не брехав тобі, але, зізнаюся, я розповів тобі надто мало, щоби ти зміг гаразд усвідомити, як стоять справи з Арабеллою. Вона не померла, але… [12 рядків закреслено, і їх неможливо розібрати] …під землею, усередині пагорба, який вони називають бруг. Жива й не жива — але й не мертва — зачарована. Віддавна вони мають таку звичку — викрадати християн та робити їх своїми прислужниками або ж змушувати, як у нашому разі, долучатися до їхніх похмурих розваг: танців, учт, довгих пустопорожніх святкувань праху й марноти. Я постійно винувачу себе, але найгіркіша моя провина в тому, що я зрадив свою дружину — ту, кого захищати було моїм найпершим обов’язком.

Джонатан Стрейндж — превелебному Генрі Вудгоупу

Кампо Санта-Марія-Дзобеніго, Венеція

15 грудня 1816 року

Мій любий Генрі,

Мені гірко писати тобі про це, та нині я маю ще більше підстав для занепокоєння, про яке згадував у минулому листі[361]. Я перепробував усе, що тільки спало мені на думку, щоб розбити ґрати її чорної в’язниці, але марно. Я не знаю чарів, здатних пробити хоч найменшу шпаринку в такій давній магії. Наскільки мені відомо, в усьому англійському каноні немає таких чарів. Історії про магів, що звільняли бранців із країни Фейрі, поодинокі. Наразі я жодної пригадати не можу. В одній зі своїх книжок Мартін Пейл твердить, що часом фейрі стомлюються від людських гостей і виганяють їх без попередження зі свого бругу; нещасні бранці опиняються вдома, але через сотні років після того, як залишили рідний край. Можливо, саме так і трапиться: Арабелла повернеться до Англії через багато років після твоєї і моєї смерті. Від цієї думки мені кров холоне в жилах. Не можу приховувати від тебе, що мене обсіли темні думки. Я посварився з часом[362]. Для мене кожна мить тепер опівнічна. У мене були годинники — і настінний, і кишеньковий — проте я розтрощив обидва. Не міг стерпіти, як вони з мене кепкували. Я не сплю. Я не можу їсти. Тільки п’ю вино — і ще дещо. Часом я трохи шаленію. Я тремчу, регочу і ридаю водночас — та скільки це триває, не знаю: можливо, година, а можливо, цілий день. Та годі про це. Божевілля — ось де ключ. Гадаю, я перший англійський маг, який це збагнув. Норрелл мав рацію: він казав, що допомога фейрі нам не потрібна. Казав, що фейрі та причинні мають багато спільного, але тоді я не розумів, які це може мати наслідки, — та і він сам не розумів. Генрі, ти навіть уявити не можеш, як нестерпно мені тебе тут бракує. Чому ж ти приїжджаєш? Ти захворів? Я не отримав ніякої відповіді на свої листи, але це може означати, що ти вже рушив до Венеції — і тоді цей лист, мабуть, ніколи до тебе не дійде.

— Пітьма, журба й самотність! — тріумфально вигукнув джентльмен. — Ось що я наслав на нього — і прокляття моє не відпустить його цілу сотню років! О, як я його знищив! Я переміг! Я переміг!

Джентльмен із будяковим волоссям плескав у долоні, його очі сяяли.

У Стрейнджевій кімнаті в парафії Санта-Марії-Дзобеніґо горіли три свічки: одна на столі, друга — на маленькій фарбованій шафці, а третя — у настінному підсвічнику біля дверей. Сторонній глядач міг би вирішити, що ті три свічки — єдине джерело світла у цілому світі. Зі Стрейнджевого вікна не було видно нічого, крім ночі й тиші. А сам Стрейндж — неголений, з червоними очима і скуйовдженим волоссям — займався магією.