Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 139)
— Хай там як, Ланселоте, — говорила вона, — а мені-то відома твоя значно сумніша пригода з вином, коли ми вечеряли в містера Сікссміта і ти наполягав, що маєш сказати добраніч кожнісінькій курці. Ти тоді подався надвір, повитягав їх усіх із курника, вони від тебе повтікали, розбіглися по околиці, і половину потім вполював лис. Я ще ніколи не бачила, щоб Антуанетта так на тебе сердилася.
(Антуанеттою звали лікареву блаженної пам’яті дружину.)
Історія була стара й напрочуд ганебна. І д-р Ґрейстіл слухав сестру з усе сильнішим невдоволенням.
— Заради Бога, Луїзо! Я ж лікар! І пізнав би сп’яніння неозброєним оком!
Довелося гукати Френка. Він пам’ятав слова Стрейнджа набагато точніше. Йому вдалося намалювати видіння Флори, довічно ув’язненої в темниці, і це привело тітоньку в достеменний жах. Уже за якусь мить вона більше за всіх прагнула найскоріше відправити Флору подалі від Венеції. Щоправда, тітонька наполягла на тому, що навіть не спало на думку ні д-ру Ґрейстілу, ні Френку. Вона наполягла розказати Флорі правду.
Флора Ґрейстіл із болем вислухала історію про те, що Стрейндж цілковито стратив розум. Спершу вона вирішила, що всі помилились, і навіть коли вдалося її переконати в правдивості історії, вона все ще була певна, що їй геть не обов’язково їхати з Венеції. Флора не сумнівалася, що Стрейндж ніколи не завдасть їй шкоди. Проте зараз їй стало очевидно, що батько й тітонька думають інакше і не знатимуть спокою, поки вона лишатиметься тут. Якнайнеохочіше вона мусила дати згоду.
Невдовзі по від’їзді обох леді д-р Ґрейстіл сидів в одній із прохолодних мармурових кімнат
— Що? — перепитав д-р Ґрейстіл. Він був не в гуморі і не збирався гратися в загадки.
— Підійдіть до вікна, сер, і я вам покажу.
Д-р Ґрейстіл підвівся.
Щось стояло в середмісті Венеції. І це щось найкраще описували слова «неозора чорна вежа». Її основа мала би займати кілька акрів. Вона спиналася вгору, під саме небо, і маківки її видно не було. З цієї відстані здавалося, що вона всуціль чорна, з рівною поверхнею. Щоправда, деінде вежа здавалася майже прозорою, наче створеною з чорного диму, за яким (чи в якому?) можна було навіть розгледіти обриси будинків.
Нічого дивнішого д-р Ґрейстіл у своєму житті ще не бачив.
— Звідки вона взялася, Френку? Що сталося з будинками, які там стояли?
Перш ніж пролунала відповідь бодай на якесь із цих запитань, у двері гучно й, судячи зі звуку, офіційно постукали. Френк пішов відчинити. За якусь мить він повернувся з цілим натовпом людей, з якими д-р Ґрейстіл не мав честі був знайомий. Двоє священиків, троє чи четверо військових у яскравих одностроях, прикрашених імпозантною кількістю золотої тасьми й галунів. Найкрасивіший із-поміж цих молодих людей виступив уперед. Він носив найпишнішу форму й вирізнявся довгими золотими вусами. Назвався він полковником Венцелем фон Оттенфельдом, секретарем австрійського губернатора міста. Далі він рекомендував своїх супутників; офіцери були австрійцями, як і він сам, а от священики — місцевими, венеційцями. Уже цього вистачило, щоби змусити д-ра Ґрейстіла подивуватись, адже тутешній люд ненавидів австріяк, і два народи рідко перетиналися в одному товаристві.
— Ви сер доктор? — запитав полковник фон Оттенфельд. — Друг
Д-р Ґрейстіл відповів ствердно.
— Ох, докторе, сьогодні ми всі суть жебраки біля ваших ніг! — Фон Оттенфельд прибрав меланхолійного виду, який драматично посилювали його обвислі вуса.
Д-р Ґрейстіл відповів, що приголомшений це чути.
— Ми прийшли сьогодні. Ми просимо вас про… — Фон Оттенфельд насупився і клацнув пальцями: —
Вони всі трохи обговорили те, як краще перекласти це слово. І один з італійських священиків запропонував «заступництво».
— Так-так, — радо підхопив Фон Оттенфельд. — Ми просимо вас про заступництво від
— Ах! — із розумінням зітхнув д-р Ґрейстіл. Він задумався на мить, і раптом його осяяло. — О, то ви гадаєте, містер Стрейндж якось причетний до цієї Чорної вежі?
— Ні! — заперечив Фон Оттенфельд. — Це не Вежа. Це Ніч! Яке лихо!
— Перепрошую?
Д-р Ґрейстіл подивився на Френка з німим проханням про поміч. Той знизав плечима.
Один зі священиків, який говорив англійською трохи впевненіше, пояснив, що на світанку сонце зійшло в усіх частинах міста, крім тієї, де мешкав Стрейндж — парафії Санта-Марія-Дзобеніґо. Там і далі панувала ніч.
— Навіщо це робить
— Звісно, неодмінно перекажу, — погодився д-р Ґрейстіл. — Дуже прикра пригода. І хоча я впевнений, що він усе це влаштував не навмисно, охоче допоможу, чим зможу. Думаю, це все якась помилка.
— Ах! — зітхнув священик, який добре говорив англійською, і підняв руку, неначе боявся, що д-р Ґрейстіл тієї ж миті вискочить надвір і помчить у Санта-Марія-Дзобеніґо. — Ви ж візьмете з собою слугу, будь ласка? Ви ж не підете туди самі?
Падав густий сніг. Усі сумні кольори Венеції перетворилися на відтінки сірого та чорного. Площа святого Марка здавалася невиразною гравюрою самої себе, виконаною на аркуші білого паперу. Було геть безлюдно. Д-р Ґрейстіл і Френк удвох чвалали по заметах. Д-р Ґрейстіл ніс ліхтар, а Френк — чорну парасольку над його головою.
Одразу за п’яцею здіймався Чорний стовп ночі; вони пройшли під аркою Атріума і поміж мовчазних споруд. Темрява починалася на середині маленького містка. Це було найдивніше видовище в світі: вона несподівано заковтувала вихори сніжинок, що їх гнав вітер, немовби пітьма зголодніла й простягала до них свої жадібні вуста.
Попутники востаннє глянули на мовчазне біле місто і ступили в Морок.
Усі провулки спорожніли. Мешканці парафії повтікали до родичів або друзів в інших частинах міста. Зате венеційські коти (такі ж самовільні, як і в будь-якому іншому місті), навпаки, позбігалися до Санта-Марія-Дзобеніґо, щоб бавитися, гратися й полювати тут, у Вічній Ночі, яка здавалася їм ніби якимось великим святом. В мороці коти терлися об д-ра Ґрейстіла та Френка, і кілька разів лікар навіть помічав світло їхніх очей у відчинених дверях.
Біля будинку, в якому мешкав Стрейндж, стояла тиша. Вони стукали в двері й гукали, але до них ніхто не вийшов. Двері виявились незамкнені, тому супутники зайшли в дім. Усередині панувала темрява. Вони знайшли сходи і піднялися на останній поверх, у кімнату Стрейнджа, де той займався магією.
Після всього, що відбулося, вони очікували побачити якусь дивовижу, заскочити Стрейнджа за розмовою з демоном чи обійнятого кошмарними привидами. Натомість сцена, свідками якої вони стали, їх трохи спантеличила своєю рутинністю. Кімната виглядала так само, як і раніше, кожного разу, коли вони приходили сюди. Горіли численні свічки, а залізна груба щедро ділилася затишним теплом. Стрейндж сидів за столом, згорбившись над срібним тарелем, що освітлював його обличчя чистим білим огнем. Погляду він не здійняв. У закутку тихо цокав годинник. Повсюди були рясно розкидані книжки, папери й письмове приладдя. Маг провів кінчиком пальця по водяній гладі й двічі напрочуд легко стукнув по ній. Потім повернувся і щось записав у книжечку.
— Стрейндже, — сказав д-р Ґрейстіл.
Маг підняв голову. Він мав спокійніший вигляд, ніж минулої ночі, але очі його все ще були, як у загнаного звіра. Маг довго розглядав лікаря, неначе не впізнавав його.
— Ґрейстіл, — нарешті пробурмотів він. — Що ви тут робите?
— Прийшов дізнатися, як ваші справи. Я хвилююся за вас.
Стрейндж нічого не відповів. Він знову повернувся до тареля і кілька разів змахнув над ним руками, але залишився невдоволений результатом. Маг узяв склянку й налив у неї води, а потім додав дві краплинки з крихітної пляшечки.
Д-р Ґрейстіл спостерігав за ним. Ніякого ярлика на пляшечці він не помітив, рідина мала бурштиновий колір — це могло бути будь-що.
Стрейндж помітив погляд д-ра Ґрейстіла.
— Мабуть, ви хочете сказати, що мені не слід це пити. Побережіть дихання і не морочте собі голови! — Стрейндж ураз перехилив склянку й осушив її. — Знали би ви про мої причини, то не стали би заперечувати!
— Ні-ні, — відповів д-р Ґрейстіл заспокійливо, немов звертався до одного зі своїх найскладніших пацієнтів. — Запевняю вас, нічого подібного я не збирався вам казати. Просто хотів спитати, чи не мучить вас біль? Ви занедужали? Минулої ночі мені так здалося. Можливо, я зміг би вам щось порадити…
Лікар затнувся. У повітрі стояв якийсь запах і досить сильний. Сухий, мускусний, із домішкою тваринного смороду. А найдивовижнішим було те, що запах виявився знайомим. Раптом він носом почув кімнату, де жила стара дама з усіма її котами.