Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 138)
Джентльмен із будяковим волоссям втретє здійняв руки.
Чари скінчилися. Маг відразу зник, а джентльмен з будяковим волоссям упав на підлогу, наче знепритомнів.
— Де маг, сер? — закричав Стівен, падаючи біля нього навколішки. — Що трапилося?
— Я відправив його назад у морську колонію Альтінума[350], — хрипло прошепотів джентльмен із будяковим волоссям. Він спробував усміхнутися, але не зміг. — Я зробив це, Стівене! Я зробив усе, як ти мені порадив! Це забрало в мене усю силу. Я до краю вичерпав допомогу старих союзників. Але таки змінив світ! О, я завдав йому такого удару! Пітьма, журба й самотність! Маг нам більше не дошкулятиме! — він спробував тріумфально засміятися, але зайшовся кашлем і нудотою. Коли напад минув, він узяв Стівена за руку. — Не переймайся через мене, Стівене. Я лише трохи втомився, не більше. Ти людина надзвичайно прониклива. Відтепер ми з тобою не просто друзі: ми брати! Ти допоміг здолати мого ворога, а я натомість знайду твоє ім’я. Я зроблю тебе Королем!
Голос джентльмена з будяковим волоссям стих.
— Розкажіть, що ви зробили! — прошепотів Стівен.
Але джентльмен заплющив очі.
Стівен так і стояв на колінах посеред бальної зали, тримаючи джентльмена за руку. Лойові свічки догоріли; над ними зійшлися тіні.
56
Чорна вежа
Д-р Ґрейстіл спав і бачив сон. Уві сні його хтось гукав і щось від нього хотів. Він конче прагнув догодити невідомим прохачам, а тому ходив, шукаючи їх, із місця на місце. Проте нікого не знайшов, хоча його й далі кликали на ім’я. Нарешті він розплющив очі.
— Хто там? — запитав він.
— Це я, сер. Френк, сер.
— У чім річ?
— Прийшов містер Стрейндж. Хоче з вами говорити, сер.
— Щось сталося?
— Він не каже, сер. Але, думаю, таки щось сталося.
— Де він, Френку?
— Не хоче заходити, сер. Як я не просив. Чекає надворі, сер.
Д-р Ґрейстіл опустив ноги на підлогу і різко втягнув повітря.
— Холодно, Френку! — поскаржився він.
— Так, сер.
Френк допоміг д-ру Ґрейстілу вдягнути халат і пантофлі. Вони пройшли численними темними кімнатами, змірявши нескінченні акри темної мармурової підлоги. У вестибюлі світилась лампа. Френк потягнув за обидві стулки великих залізних дверей, узяв лампу і вийшов надвір. Д-р Ґрейстіл пішов слідом.
Кам’яні сходи вели вниз, у темряву. І тільки запах моря, хлюпотіння води об камінь, випадкове мерехтіння й мінливість пітьми підказували, що нижні східці впираються в канал. У вікнах і на балконах будинків поблизу світилися лампи. За винятком усього цього навкруги панували тиша й морок.
— Тут же нікого немає! — вигукнув д-р Ґрейстіл. — Де містер Стрейндж?
Замість відповіді Френк показав кудись направо. Під мостом раптом вигулькнув світильник і в його світлі д-р Ґрейстіл розгледів ґондолу, яка чекала на них.
— Стрейндже! — викрикнув він. — Господи милостивий! Що сталося? Я вас не впізнав! Мій… мій… мій любий друже! — Д-р Ґрейстіл затнувся, підшукуючи доречне слово. За останні кілька тижнів він звик до думки, що невдовзі вони зі Стрейнджем можуть стати значно ближчими, ніж друзі. — Ходімо ж у дім! Френку, хутчіш! Келих вина для містера Стрейнджа!
— Ні! — скрикнув той у відповідь хрипким незнайомим голосом. Він затараторив щось до ґондольєро. Позаяк маг говорив італійською значно краще від д-ра Ґрейстіла, останній геть нічого не розібрав, але збагнув значення слів, щойно човняр узявся штовхати ґондолу подалі від берега.
— Мені не можна в дім! — крикнув Стрейндж. — Не просіть!
— Гаразд, але ж розкажіть, що трапилося.
— Мене прокляли!
— Прокляли? Ні! Не кажіть такого.
— Таки казатиму. Я помилявся від початку й до кінця! Я попросив цього хлопця трохи віддалитись. Мені небезпечно бути поруч із вашим будинком, докторе Ґрейстіле! Ви мусите відіслати доньку якнайдалі!
— Флору! Навіщо?
— Тут дехто бажає їй зла!
— Милостивий Боже!
Очі Стрейнджа округлилися.
— Дехто хоче приректи її на довічні нескінченні страждання! На поневолення й покору несамовитому духу! Ув’язнити у стародавню темницю, складену з холодних заклять, а не тільки з каменю й землі. Лихий, лихий! А втім, не такий уже й лихий. Зрештою, хіба це не в його природі? Не може ж він зарадити сам собі?
Ні д-р Ґрейстіл, ні Френк нічого не могли второпати.
— Ви нездужаєте, сер, — промовив д-р Ґрейстіл. — У вас гарячка. Ходімо в дім. Френк вам приготує який-небудь заспокійливий напій, який розвіє ці темні думки. Ходімо в дім, містере Стрейндже.
Лікар трохи відступив од берега, щоб дати магові дорогу, але той не зважав.
— Мені здавалося… — почав Стрейндж, але враз покинув говорити. Пауза затяглася, здавалося, він забув, що збирався сказати, але врешті-решт знову почав: — Мені здавалося, Норрелл казав неправду тільки мені. Та я помилявся. Дуже помилявся. Він казав неправду всім. Він усім нам брехав.
Маг знову щось промовив до
— Зачекайте! Зачекайте! — закричав д-р Ґрейстіл, але було пізно. Він прикипів очима до пітьми, сподіваючись на повернення Стрейнджа, але дарма.
— Мені рушити за ним, сер? — поцікавився Френк.
— Хто знає, куди він подався.
— Смію припустити, він подався додому, сер. Я можу піти туди пішки.
— І що ви йому скажете, Френку? Він не став нас слухати зараз, не стане й потім. Ні, ходімо краще в дім. Треба потурбуватися про Флору.
Та одразу ж за порогом д-р Ґрейстіл відчув усю свою безпорадність. Він геть розгубився і не знав, як чинити далі. Він раптово постарішав і відчув вагу прожитих літ. Френк обережно взяв його попід руку і допоміг спуститися темними кам’яними сходами в кухню.
Як на таку кількість просторих мармурових кімнат угорі, кухня виявилася надто маленькою. Удень тут було вогко й похмуро, а надвір виходило єдине віконце, розташоване високо на стіні, якраз над рівнем води. Його захищали важкі залізні ґрати. Це означало, що кімната перебувала головно нижче рівня каналу. Та після зустрічі зі Стрейнджем кухня видалася теплим і привітним місцем. Френк запалив побільше свічок і розворушив жар у каміні. Набрав чайник води і поставив грітися чай.
Д-р Ґрейстіл сидів у затишному кухонному крісельці і замислено дивився на вогонь.
— Коли він говорив, що дехто бажає зла Флорі… — нарешті промовив він.
Френк кивнув, неначе розумів, що хазяїн говоритиме далі.
— …то я не міг позбутися враження, що йдеться про нього самого, Френку, — промовив д-р Ґрейстіл. — Йому страшно. Він боїться якось їй зашкодити і тому мене попередив.
— Ось-бо й воно, сер! — погодився Френк. — Він прийшов нас застерегти. Значить, у душі він хороша людина.
— Він хороша людина, — щиро підтримав його д-р Ґрейстіл. — Але щось трапилося. Це все його магія, Френку. Певно, що вона. Це химерний фах. Постійно шкодую, що він не заробляє собі на життя чим-небудь іншим. Не став солдатом, священиком або правником! Френку, що ж ми скажемо Флорі? Можна не сумніватися, вона й не подумає їхати деінде! Не схоче його покинути. Особливо… особливо, коли він нездужає. Що ж їй сказати? Мені слід їхати з нею. Але хто ж тоді лишиться у Венеції, щоб турбуватися про містера Стрейнджа?
— Ми з вами, сер. Ми допоможемо магу, а міс Флора нехай їде геть із тітонькою.
— Так, Френку! Точно! Саме так ми й зробимо!
— Та я мушу сказать вам, сер, — додав Френк, — що навряд чи міс Флорі потрібно, щоби про неї турбувалися. Вона не така, як решта юних леді.
Френк досить довго жив у Ґрейстілів і перейняв від них сімейну звичку вважати міс Ґрейстіл надзвичайно обдарованою та розумною леді.
З відчуттям того, що вони наразі зробили все від них залежне, д-р Ґрейстіл і Френк пішли спати.
Та одна річ — планувати свої дії глупої ночі, і геть інша — виконувати задумане серед білого дня. Як і передбачав д-р Ґрейстіл, Флора якнайзавзятіше відмовлялася їхати геть із Венеції, якомога далі від Джонатана Стрейнджа. Вона нічого не хотіла розуміти. Навіщо їй конче треба їхати?
Тому що, говорив д-р Ґрейстіл, він занедужав.
Тим паче варто лишитися, відповідала вона. Йому потрібен буде догляд, комусь біля нього треба буде сидіти.
Д-р Ґрейстіл спробував натякнути, що недуга Стрейнджа заразна, але за своїми принципами та вдачею лікар був людиною щирою, нечасто мав нагоду брехати і робити цього не вмів. Флора йому не повірила.
Тітонька Ґрейстіл, так само, як і племінниця, не дуже добре зрозуміла, навіщо всі ці зміни в планах. Їхній об’єднаній опозиції д-р Ґрейстіл ради не дав, тому мусив звіритися сестрі й розповісти про все, що відбулося минулої ночі. На жаль, хисту передати атмосферу нічної зустрічі йому теж забракло. Стрейнджевих слів, од яких пробирав морозець, відтворити він не зміг. Тож тітонька Ґрейстіл зрозуміла тільки те, що маг говорив незв’язно. Природно, вона зробила з того висновок, що він просто впився, а це, хоч і дуже прикра річ, не така вже й рідкість поміж джентльменів і тим більше не може слугувати причиною для їхнього переїзду в інше місто.