Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 137)
На наступні кілька хвилин їх захопив танець. Коли вони знову опинилися в парі, вона сказала:
— Магу, ви справді дуже зухвала людина, якщо прийшли сюди.
— Чому? Чого я маю боятися, мадам?
Вона засміялася.
— Скільки, на вашу думку, англійських магів полягло кістьми у цьому бругу? Під цими зорями?
— Гадки не маю.
— Сорок сім.
Стрейнджу стало млосно.
— Як не рахувати Пітера Поркісса. Але він не був магом. Звичайнісінький
— Справді.
— Не вдавайте, ніби ви розумієте про що я, — різко кинула жінка. — Коли зрозуміло як чортів день, що ви нічого не тямите.
Стрейндж знову не знав, як відповісти. Жінка, вочевидь, дуже легко дратувалася. Та зрештою, хіба це якась дивина? І в Баті, і в Лондоні, і в будь-якому місті Європи леді вдавали, ніби кленуть тих чоловіків, чиєї уваги прагнуть. Найімовірніше, і ця дама була саме з таких. Він вирішив зробити вигляд, ніби вважає, що її сувора манера — це такі собі залицяння. Може, це її трохи заспокоїть? Маг ледь засміявся і сказав:
— Здається, ви багато знаєте про те, що відбувалося у цьому бругу, мадам.
По тілу пробіг легкий трепет, коли він вимовляв це слово. Таке стародавнє, таке романтичне.
Вона знизала плечима.
— Я гостюю тут уже чотири тисячі років[349].
— Я би дуже зрадів можливості поговорити про це, коли ви звільнитеся.
— Краще скажіть, коли звільнитеся ви. Я готова відповісти на будь-які ваші питання.
— Дуже люб’язно з вашого боку.
— Аж ніяк. Тоді через сто років?
— П-перепрошую?
Проте, здається, жінка вирішила, що сказала достатньо, тому надалі маг чув від неї лише загальні зауваження про бал та інших танцівників.
Танець закінчився, вони розійшлися. Це була найдивніша та найтривожніша розмова в Стрейнджевім житті. З якого дива ця жінка вважає, що магію в Англії ще не відновлено? І що це за нісенітниця про сто років? Він утішався думкою, що дама, яка більшу частину життя провела в лункому маєтку посеред глибокого темного лісу, навряд чи багато знає про події в світі.
Маг знову приєднався до глядачів попід стіною. Під час наступного танцю поряд із ним опинилася надзвичайно вродлива жінка. Його вразив контраст між красою її лиця та виразом глибокої, незмінної туги на ньому. Коли вона підняла руку, щоби торкнутися долоні партнера, маг помітив, що на ній бракує мізинця.
«Як цікаво!» — подумав він і торкнувся кишені сурдута, де лежала коробочка зі срібла й порцеляни. «Можливо…» Але Стрейндж не міг вигадати жодної послідовності подій, через яку маг віддав би фейрі палець когось із гостей бруга. Нісенітниця якась. Можливо, це взагалі ніяк не пов’язано?
Але рука жінки була такою тендітною та блідою. Стрейндж не сумнівався, що пальчик із його кишені пасуватиме їй бездоганно. Аби вдовольнити свою цікавість, він вирішив підійти до неї і спитати, як вона втратила палець.
Танок уже закінчився. Вона розмовляла з іншою леді, яка стояла до Стрейнджа спиною.
— Перепрошую… — почав він.
Раптом та інша леді обернулася. Це була Арабелла.
На ній була біла сукня з накидкою зі світло-блакитної сітки, прикрашеної діамантами. Вони мерехтіли, наче сніг на морозі. Вбрання та прикраси були значно красивішими за ті, що вона носила в Англії. В її волоссі виблискували крихітні, схожі на зорі квіти, а шию огортала чорна оксамитова стрічка.
Арабелла дивилася на Стрейнджа химерним поглядом. У ньому змішалися здивування та настороженість, радість та зневіра.
— Джонатан! Поглянь, люба! — мовила вона до співрозмовниці. — Це Джонатан!
— Арабелло… — почав Стрейндж, але не знав, що казати. Він простягнув до неї руки, але вона не прийняла їх. Ніби несвідомо Арабелла відступила від нього і взяла за руку незнайомку, наче та була єдиною, хто її втішав і підтримував.
Скорившись Арабеллиному проханню, незнайомка поглянула на Стрейнджа.
— Він такий самий, як усі чоловіки, — холодно зауважила вона, а тоді наче вирішила, що зустріч завершено, і кинула: — Ходімо.
Вона спробувала повести Арабеллу геть.
— Заждіть! — м’яко сказала Арабелла. — Певно, він прийшов сюди, щоб урятувати нас! Хіба він не може прийти задля цього?
— Може, — промовила незнайомка з сумнівом. Вона знову поглянула на Стрейнджа. — Ні, я так не думаю. Певна, він прийшов сюди геть із іншою метою.
— Знаю, ви застерігали мене від марних сподівань, і я намагалася дослухатися вашої ради. Але ось він тут. Я була певна, що він так швидко мене не забуде.
— Забути тебе! — вигукнув Стрейндж. — Звісно, ні! Арабелло, я…
— Ви справді прийшли, щоб нас урятувати? — запитала незнайомка, несподівано звернувшись напрямки до мага.
— Що? Ні, я… Розумієте, досі я не знав… Тобто я сам не до кінця розумію…
Незнайомка гнівно пирхнула.
— То ви прийшли сюди, щоб урятувати нас чи ні? Гадаю, це питання вельми просте.
— Ні, — сказав Стрейндж. — Арабелло, благаю, поговори зі мною. Поясни, що…
— Ось. Бачите? — промовила незнайомка до Арабелли. — Тепер знайдімо якийсь затишний куточок. Здається, я бачила вільну лаву біля дверей.
Однак Арабелла не погоджувалася йти так швидко. Вона не відривала від Стрейнджа того химерного погляду; ніби вона дивилася на портрет, а не на людину із плоті та крові. Вона промовила:
— Знаю, ви не дуже вірите, що чоловіки на щось здатні, але…
— Я взагалі їм не вірю, — перебила її незнайомка. — Я знаю, що таке змарнувати безліч літ у даремних сподіваннях на допомогу від тої чи тої людини. Краще вже не мати жодних сподівань, аніж постійно розчаровуватись!
Стрейнджу урвався терпець.
— Пробачте, що перебиваю вас, мадам, — звернувся він до незнайомки, — утім, відколи я приєднався до вашого товариства, ви тільки те й робили, що перебивали мене! Я мушу наполягти на короткій приватній розмові з моєю дружиною! Якщо ваша ласка, відступіть на крок або два…
Але ні незнайомка, ні Арабелла його не слухали. Обидві дивилися кудись праворуч. За плечем Стрейнджа стояв джентльмен із будяковим волоссям.
Стівен продирався крізь натовп танцівників. Розмова з джентльменом надзвичайно засмутила його. Той щось вирішив для себе, але, чим довше Стівен про це думав, тим ясніше розумів: він гадки не має, що саме джентльмен надумав.
— У мене ще є час, — пробурмотів він, проштовхуючись вперед. — Ще не пізно.
Частка його душі — холодна, байдужа, зачаклована — не розуміла, про що він. Ще не пізно врятуватися самому? Врятувати леді Поул та місис Стрейндж? Мага?
Ніколи ще ряди танцівників не здавалися йому такими довгими, ніколи вони не ставали загорожею йому на дорозі. З іншого боку зали зблиснуло будякове волосся.
— Сер! — закричав Стівен. — Зачекайте! Мені треба ще раз із вами поговорити!
Світло змінилося. Звуки музики, танців та розмов вщухли. Стівен роззирнувся, думаючи, що опинився в іншому місті, на іншому континенті. Але він досі стояв посеред великої зали Покинь-Надії. Вона спорожніла — танцюристи та музиканти зникли. Лишилося тільки троє: сам Стівен і трохи віддалік — маг та джентльмен з будяковим волоссям.
Маг кликав дружину на ім’я і рвався до темних дверей, наче збирався обшукати весь дім.
— Стій! — вигукнув джентльмен з будяковим волоссям.
Маг обернувся — і Стівен побачив, що його обличчя почорніло від гніву, а губи заворушилися так, наче от-от вимовлять закляття.
Джентльмен із будяковим волоссям здійняв руки.
Птахи люто гатили Стівена крильми. Вони ледь не вибили з нього дух. Отямившись, він побачив, що джентльмен із будяковим волоссям удруге здійняв руки.
Маг дико заозирався. Вочевидь, він не знав, як протистояти такій непоборній магії. «Безнадійно», — подумав Стівен.