Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 133)

— Можливо! Але навряд чи. Стівене, я не кажу вже про мороку од того, щоб з’являтися на будь-який його заклик. Але з ним я провів найнудніші пів години за цілу вічність. Я ще ніколи не бачив такої велемовної людини! Ще й настільки самозакоханої. Таким, як він, завжди потрібно говорити без упину, їм немає часу на те, щоб вислухати інших. Мені такі люди огидні.

— Маєте рацію, сер! Дуже неприємний характер. Смію припустити, ви тепер займатиметесь цим магом, і моє сходження на англійський престол доведеться відкласти?

Джентльмен сказав щось напрочуд люте рідною мовою — найпевніше, вилаявся:

— Певно, твоя правда. Я від злості не знаходжу собі місця! — На якусь мить він замислився. — З іншого боку, все не так і погано, як здається на перший погляд. Ці англійські маги зазвичай страшенно дурні. Їм переважно треба одне й те саме. Голота просить нескінченних запасів ріпи й вівсянки; багатії — ще більших багатств або влади над усім світом; ну, а молодші — кохання якої-небудь принцеси чи королеви. Тільки-но він мене про щось таке попросить, то матиме одразу. Собі ж на згубу. Так завжди трапляється. Втратить пильність, і тоді ми з тобою зможемо повернутися до нашого плану, як зробити тебе королем Англії! О, Стівене! Я такий радий, що прийшов до тебе! Ніхто не дає мені кращих порад!

Умить джентльменів гнів зняло як помахом руки, а сам він аж засвітився від радості. Навіть сонце визирнуло з-за хмари, й дивний завмерлий снігопад заблищав та заіскрився навколо них (Стівен так і не збагнув, то був збіг обставин чи це джентльмен постарався).

Він саме збирався сказати, що направду ж нічого особливого не порадив, але джентльмен уже зник. Одразу ж вернулися на свої місця люди, коні, карети, коти й собаки, а Стівен врізався в огрядну жіночку в фіолетовій шубці.

Зранку Стрейндж прокинувся в прекрасному гуморі. Він проспав вісім годин поспіль, і ніщо його не тривожило. Він уперше за кілька тижнів не вставав чарувати глупої ночі. А як винагороду за те, що таки викликав фейрі, він вирішив улаштувати самому собі вихідний. Невдовзі після того, як пробило десяту, він об’явився в палацо, де поселилися Ґрейстіли, і якраз заскочив сім’ю за сніданком. Він залюбки прийняв їх запрошення і сів до столу, частувався гарячими булочками, пив каву і казав, що цілком до послуг міс Ґрейстіл і її тітоньки.

Тітонька Ґрейстіл із задоволенням відмовилася від належної їй уваги на користь племінниці. І та провела залишок ранку разом зі Стрейнджем, читаючи книжки про магію. Якісь він їй позичив, якісь вона придбала за його порадою. Йшлося про Портісгедову «Історію Короля Крука для дітей», Гікманове «Життя Мартіна Пейла» та «Анатомію Мінотавра» Гетер-Ґрея. Стрейндж читав їх усі, коли починав учитися магії, і тепер не без веселощів дивувався їхній майже невинній простоті. Так приємно було їх наново читати разом із міс Ґрейстіл, відповідати на її питання та слухати її думки про прочитане: завзяті, розумні й, здавалося магові, замалим аж надто серйозні.

О першій годині, по легкому підобідку з холодного м’яса, тітонька Ґрейстіл заявила, що вони всі засиділися, тому варто прогулятись.

— Думаю, містере Стрейндже, свіже повітря вас потішить. Учені часто забувають про необхідність рухатися.

— Ми дуже понурий народ, мадам, — весело погодився з нею маг.

Випав гарний день. Вони блукали вузенькими вуличками та провулками, повсякчас натрапляючи на чудні несподіванки: рельєф із собакою, що тримав у пащі кістку, капличку якомусь святому, про якого ніхто з них раніше не чув, ряд вікон, запнутих чимось важким, що спершу здалося найвишуканішим рясним мереживом, а зблизька виявилось павутинням — величезним, переплутаним павутинням, яке засотало геть усю кімнату. З ними не було провідника, який би усе те пояснив, тому мандрівці розважались, самотужки вигадуючи пояснення.

Надвечір вони вийшли на малу, прохолодну, бруковану площу з колодязем посередині. Місце виявилося напрочуд непривітним і порожнім. Старовинне каміння під ногами, на диво нечисленні вікна у стінах. Складалося враження, ніби будинки образились за щось на площу та рішуче повернулися до неї спинами. Тут була тільки одна крамничка, але здається, в ній торгували тільки рахат-лукумом усіх різновидів і відтінків. Крамничку було зачинено, але міс Ґрейстіл і тітонька зазирали у вітрину та вголос розмірковували, коли вона відчиняється і чи зможуть вони відшукати сюди дорогу.

Стрейндж тим часом, ні про що особливе не думаючи, гуляв по площі. В повітрі розлилася приємна прохолода, а над головою засвітилася перша вечірня зоря. Раптом він почув дивне шкрябання й озирнувся подивитись, від чого воно йде.

У найтемнішому закуті щось стояло — щось таке, чого він ніколи раніше не бачив. Воно було зовсім чорним, ніби постало з довколишньої чорноти. Його маківка чи то верхівка скидалася на старожитній портшез, якими подекуди пересуваються вдови по Бату. Віконця було запнуто чорними шторами. А от нижче те щось набувало обрисів тулуба з ногами великої чорної птахи. Видиво мало високий чорний капелюх і тонкий чорний ціпок. Без очей, але Стрейндж був певен, що на нього дивляться. Саме воно й шкрябало гостряком ціпка по каменях бруківки моторошними різкими рухами.

Стрейнджеві здалося, він мав би зараз боятись. Йому здалося, що варто захистити себе в якийсь магічний спосіб. Закляття розпорошення, відсторонення, оборони проносились у його думках, але чомусь він не зміг зачепитися за жодне з них. Хоч од видива й несло злом та лихом, він був майже впевнений, що зараз воно не становить загрози ні йому, ні будь-кому іншому. Це радше знак прийдешніх бід.

Він саме замислився, як таке несподіване жахіття сприймуть Ґрейстіли, коли в його думках щось ворухнулося і моторошна річ кудись поділась. А на її місці стояв кремезний д-р Ґрейстіл — д-р Ґрейстіл у чорнім вбранні, д-р Ґрейстіл із ціпком у руці.

— То як? — озвався до нього д-р Ґрейстіл.

— Я… я перепрошую! — відказав Стрейндж. — Ви щось сказали? Я просто замислився про… про дещо інше.

— Я запитав, чи не хочете ви з нами сьогодні повечеряти!

Стрейндж витріщився на нього.

— У чім річ? Ви занедужали? — запитав д-р Ґрейстіл. Він прискіпливо подивився на Стрейнджа, наче побачив на матовому обличчі або в поведінці якісь бентежні знаки.

— Ні, зі мною все гаразд, запевняю вас, — відказав Стрейндж. — Я залюбки сьогодні складу вам компанію за вечерею. Кращого мені годі й бажати. От тільки я вже пообіцяв лорду Байрону партію в більярд о четвертій.

— Нам варто пошукати ґондолу, якою можна вернутися назад, — промовив д-р Ґрейстіл. — Боюся, Луїза… — (Він мав на увазі тітоньку Ґрейстіл.) — …втомилася сильніше, ніж воліла би визнати. Де ви зустрічаєтеся з його милістю? Куди нам вас доправити?

— Дякую за пропозицію, — вклонився Стрейндж, — але я думав пройтися пішки. Ваша сестра мала рацію, мені потрібні свіже повітря та рух.

Міс Ґрейстіл дещо засмутилася від того, що Стрейндж не вертався з ними разом. Дами й маг прощалися довше від звичного і кілька разів нагадали одне одному, що мають зустрітися вже за кілька годин, аж поки д-ру Ґрейстілу не почав вриватись терпець від них усіх.

Ґрейстіли побрели в бік ріо[338]. Стрейндж трохи від них відстав. Попри його бадьорі запевнення д-ру Ґрейстілу, він почувався розбитим. Він намагався переконати себе в тому, що та мара була лише грою світла й тіні, але даремно. Він мусив визнати, що все скидалося на новий напад божевілля старої дами.

— Яке розчарування! Дія тинктури мала ж геть вивітритися! Хвала Богу, мені не доведеться її пити знов. Якщо цей фейрі відмовиться мені служити, то доведеться шукати іншого способу, як викликати когось іще.

Він вийшов із провулка на ясніше світло ріо й побачив, що Ґрейстіли знайшли собі ґондолу, а якийсь джентльмен допомагає міс Ґрейстіл спускатися в човен. Спершу йому здалося, він уперше бачить цього добродія, але потім роздивився будякову чуприну, яка сяяла на сонці. Маг поквапився назустріч.

— Яка юна красуня! — промовив джентльмен, проводжаючи ґондолу поглядом, поки вона відчалювала. Його очі аж іскрилися. — Мабуть, і танцює вона нівроку?

— Танцює? — перепитав Стрейндж. — Не знаю. Ми збиралися відвідати бал у Ґенуї, але в неї розболівся зуб, і ми нікуди не пішли. Я здивований вас тут зустріти. Не чекав, що ви об’явитеся самі, без мого виклику.

— Ет! Я просто думав був про вашу пропозицію займатися магією разом! І зараз мені цей намір видається просто чудовим!

— Радий це чути, — придушив посмішку Стрейндж. — Але прошу, скажіть. Я кілька тижнів намагався вас викликати. Чому ви явилися тільки зараз?

— О, це все легко пояснити! — І джентльмен пустився в розлогу історію про свого кузена, лихого й напрочуд ревнивого до всіх його чеснот і талантів. Той кузен ненавидить усіх англійських магів і якимсь чином зміг спотворити Стрейнджеву магію, так що джентльмен не знав про виклик аж до минулої ночі. Історія виявилася страшенно плутана, і Стрейндж не повірив жодному слову, але вирішив, що нерозважливо було би показати це, а тому він лише вклонився, приймаючи її до відома.

— А ще, аби засвідчити, як тонко я відчуваю ту високу честь, що ви мені виявили, — додав джентльмен, — я вволю будь-яке ваше побажання.