Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 132)
— Перепрошую, — промовив маг. — Розумію, це прозвучить дивно, але я вже встиг вас щось попросити?
— Табаки, — відповів джентльмен із будяковим волоссям.
— Табаки?
— Ви мене попросили понюшку табаки.
— Коли?
— Що?
— Коли я у вас попросив понюшку табаки?
— За мить до цього.
— А! Так. Чудово. Можете не перейматися. Мені вона зараз не потрібна.
Джентльмен із будяковим волоссям уклонився.
Стрейндж розумів, що на його обличчі добре читається збентеженість. Він пам’ятав усі суворі застереження, про які читав: ніяк не можна дозволяти представникам цього хитрого роду підозрювати, ніби вони краще у чомусь обізнані. Своє спантеличення він спробував сховати за саркастичним поглядом. Проте знов-таки пригадав, що зверхність іще небезпечніша, нею легко розгнівати будь-якого духа-фейрі, а тому сховав сарказм за посмішкою. Врешті-решт Стрейндж знову прибрав замороченого вигляду.
Маг не помітив, що джентльменові ніяково не менше, ніж йому самому.
— Я вас викликав, — промовив Стрейндж, — бо давно прагнув зустрітися з представником вашого роду і просити про поміч і науку магії. — Цю невеличку промову він репетирував кілька разів і зараз із удоволенням відзначив, що говорить упевнено й гідно, але негайно ж зіпсував враження, стривожено додавши: — Я ж про це ще з вами не говорив?
Джентльмен змовчав.
— Мене звуть Джонатан Стрейндж. Не чули про мене? І зараз я ступив у якнайцікавішу пору своєї кар’єри. Думаю, я не перебільшу, коли заявлю, що від моїх дій у наступні кілька місяців залежить усе майбутнє англійської магії. Варто вам дати згоду, і ваше ім’я прославиться у віках, як імена Кола Тома Сині чи мастера Вітчерлі[337]!
— Тьху! — гидливо вигукнув джентльмен. — Безрідні нікчеми!
— Невже? — подивувався Стрейндж. — Не мав про це ані найменшої гадки. — Та він уперто правив далі: — Саме ваша… — він довго підбирав слова, —
Джентльмен повів бездоганною чарівною бровою, ніби анітрохи не заперечував проти того, щоби дивувати Джонатана Стрейнджа.
Маг захоплено продовжив:
— Я ще хотів би одразу попередити, що в Лондоні є один немолодий чолов’яга на прізвище Норрелл, теж сякий-такий маг, — він не тямитиметься з люті, як тільки дізнається про наш із вами союз. Він докладе всіх зусиль, щоб цьому перешкодити, та смію припустити, вдвох ми йому не по зубах.
Здається, джентльмен покинув слухати. Він оглядав кімнату, неквапливо переводячи погляд з однієї речі на іншу.
— Вам щось не до вподоби в кімнаті? — запитав його Стрейндж. — Тільки скажіть. Припускаю, що ваші магічні чуття значно тонші від моїх. Навіть я не завжди, не за будь-яких обставин здатен чарувати. Гадаю, це стосується всіх магів. Сільничка, горобина, шматочок облатки — все це мені страшенно заважає. Не скажу, що геть не можу займатися магією, коли ці предмети поруч, але мушу їх обов’язково враховувати в заклинаннях. Тож, якщо вас щось дратує, тільки скажіть, і я залюбки приберу цю річ.
Джентльмен якусь мить роздивлявся Стрейнджа, ніби не мав ані найменшої гадки, що той верзе. Аж раптом скрикнув:
— Мої магічні чуття! Так! Дуже слушно з вашого боку! Ви правильно припустили, що мої магічні чуття не знають меж! І от зараз вони мені дають знати, що недавно ви здобули магічний об’єкт надзвичайної сили! Розчаклувальний перстень? Урна з прахом для оприявнення? Щось таке? Мої вітання! Покажіть мені цю річ, і я негайно повідомлю вам її історію та настановлю, як правильно її використовувати!
— Якщо чесно, то нічого такого немає, — подивувався Стрейндж.
Джентльмен насупився. Він уважно розглянув наполовину видну з-під стола нічну вазу, потім — жалобний перстень з мініатюрним образком янгола, намальованим по слоновій кістці, і нарешті фарбований горщик, де колись зберігалися зацукровані персики та сливи.
— Може, ви натрапили на нього випадково? — поцікавився він. — Маги інколи не помічають навіть наймогутніші предмети.
— Чесно, навіть не знаю, що вам сказати, — здвигнув плечима Стрейндж. — Наприклад, оцей горщик я придбав в одного кондитера з Ґенуї. В крамниці стояли десятки таких самих. Навіть не знаю, як один міг бути чарівним, а інші — ні.
— Ваша правда, — погодився джентльмен. — У цій кімнаті справді лише звичайнісінькі речі. Я хотів сказати, — швидко додав він, — звичайні для помешкання такого геніального мага, як ви.
Запала коротка пауза.
— Ви нічого не відповіли на мою пропозицію, — промовив Стрейндж. — Звісно, ви не можете прийняти рішення, поки не дізнаєтеся про мене більше. Справедливо. Матиму за велику честь викликати вас на нову зустріч, і ми обговоримо це знову.
— Це була напрочуд цікава розмова! — проказав джентльмен.
— Сподіваюся, найперша із багатьох, — чемно відповів Стрейндж і вклонився. Джентльмен уклонився у відповідь.
Потім Стрейндж відпустив джентльмена, знявши закляття виклику, і той ураз зник.
Магова радість не мала меж. Здавалося, треба негайно освіжити голову, сісти і по науці докладно описати все, що сталося, але дуже важко було втриматись від танців, сміху й плескання в долоні. Він достоту виконав кілька фігур контрдансу. І якби різьблена дерев’яна фігурка не кріпилася до дерев’яного стовпчика, Стрейндж би напевно зробив її своїм партнером і пустився з нею навкруг кімнати.
Коли ці танцювальні корчі відпустили, магу засвербіли руки написати про своє досягнення Норреллу. Він навіть сів за стіл і почав складати сповненого тріумфу та просякнутого сарказмом листа («Не маю сумнівів, ви втішетеся, коли дізнаєтесь…») А потім передумав.
— Це ж тільки підштовхне його зачаклувати мій дім, аби він зник, чи ще до якоїсь капості. Ха! Як же він розлютиться, коли я повернуся в Англію. Новину треба буде публікувати негайно, щойно з’явлюся в Англії. Я не чекатиму на чергове число «Фамулюса». Це надто довго. Маррі образиться, але в «Таймс» буде найліпше. Цікаво, що за нісенітницю він молов про чаклувальні персні й нічні вази? Мабуть, ніяк не міг збагнути, як мені вдалося закляття виклику.
Навіть якби Стрейндж викликав самого Джона Ускґласса й пів години гречно говорив із ним, він би не тішився більше. Бентежило тільки, що пам’ять про те, яку форму цього разу прийняло його божевілля, верталася уривками та уламками.
— Здається, я перекинувся на Ласеллза чи Дролайта! Гірше й не вигадаєш!
Наступного ранку Стівен Блек ходив у справах для сера Волтера. Він одвідав банкіра на Ломбард-стрит, переговорив із малярем-портретистом на вулиці Літтл-Бритен, передав настанови жінці на Феттер-лейн, яка мала пошити сукню для леді Поул. Далі він мав зайти до одного правника. Тихо падав густий сніг. Стівена огортали звичні звуки лондонського Сіті: хропли й перебирали копитами коні, торохтіли карети, кричали вуличні торговці, грюкали двері й рипіли кроки на снігу.
Стівен стояв на розі Фліт-стрит і Майтер-корт. Він щойно дістав із кишені годинник (дарунок джентльмена з будяковим волоссям), як позникали всі звуки, немов їх обітнули ножем. На якусь мить йому здалося, що він оглух. Та не встигнувши стривожитись, Стівен озирнувся і зрозумів — сталося іще дещо. Вулиця раптово спорожніла. Ні людей, ні котів, ні собак, ні коней, ні птахів. Нікого.
А сніг! Це найхимерніше! Він застиг у повітрі, а велетенські м’які білі сніжинки, завбільшки з соверени, наче хто підвісив на мотузочках.
«Магія!» — з огидою подумав Стівен.
Він пройшов трохи далі по Майтер-корт, зазираючи у вітрини. Світилися лампи; на прилавках громадився різний крам: шовки, тютюн, нотні альбоми; у камінах палахкотіли вогнища, але полум’я неначе завмерло. Дворецький озирнувся і помітив, що в тривимірнім плетиві снігу він ніби пробурив тунель. З усіх дивовиж, які він бачив у житті, це достеменно була найдивніша.
Аж раптом нізвідки пролунав розлючений голос:
— Я гадав, що вбезпечений від нього! Що в нього за фокуси такі?!
Несподівано перед Стівеном об’явився джентльмен із будяковим волоссям, розпашілий од гніву. Очі його палали.
Дворецького так приголомшила його поява, що якусь мить він боявся, що знепритомніє. Проте йому пам’яталося, що джентльмен безмежно цінує врівноваженість і стриманість, а тому він спробував притлумити свої страхи і видихнув:
— Убезпечені від кого, сер?
— Кого ж іще, Стівене? Того мага! Я думав, що він заволодів якимось могутнім артефактом, який виказав мою присутність. Та в його помешканні нічого такого не знайшлося, і він сам заприсягся, що нічим таким не володіє. Я однаково вирішив у цім переконатись і за останню годину облетів навколо світу, перевіряючи, чи добре сховано всі магічні персні, всі магічні чаші й млинки. Так от, усі вони на місці. Саме там, де я думав їх знайти.
Із цих трохи уривчастих зізнань Стівен виснував, що магу, напевно, вдалося закляття виклику, і він говорив із джентльменом з будяковим волоссям.
— Маю певність, сер, — спробував він розрадити джентльмена, — колись вам кортіло допомагати магам, разом із ними займатися магією задля їхньої вдячності. Хіба не заради цього ви порятували леді Поул? Можливо, втіха від такого союзництва виявиться більшою від ваших очікувань.