Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 131)

Наступного ранку він прокинувся у ліжку повністю одягнений, навіть у черевиках. За винятком незатишного відчуття нечистоти — як завжди буває з людиною, що спала в одязі, — Стрейндж почувався як зазвичай. Він умився, поголився і вдягнув свіжий одяг, а тоді вийшов із дому, щоб чогось перекусити й випити. На розі Калле де ла Кортезія і Кампо Сан-Анджело розташувалася невеличка кав’ярня, яку вподобав Стрейндж. Усе здавалося нормальним, аж доки офіціант не поставив на стіл філіжанку кави. Стрейндж підвів погляд — і побачив зблиск у чоловікових очицях, який скидався на крихітне полум’я свічки. Маг виявив, що не може пригадати, чи в головах зазвичай світяться свічки, чи ні. Він знав напевне, що різниця величезна: одна ідея належала здоровому глузду, а друга ні, проте він хоч ріж не міг їх відрізнити.

Це трохи бентежило.

«Настоянка має єдиний недолік, — подумав він. — Доволі складно збагнути, коли її дія завершується. Я не думав про це раніше. Певно, варто зачекати день чи два, перш ніж пробувати ще раз».

Утім, уже опівдні нетерпіння взяло над магом гору. Він почувався краще й схилявся до думки, що люди таки не носять свічок у головах. «Та зрештою, — думав він, — не має значення, як воно насправді. Це не стосується мого заміру». Маг націдив дев’ять крапель тинктури в келих «Він Санто»[336] — і випив суміш до дна.

Стрейнджа враз охопила певність, що всі буфети у будинку забиті ананасами. Він також не сумнівався, що й під ліжком і під столом у нього лежать ананаси. Ця думка так схвилювала мага, що його кидало то в жар, то в холод — навіть довелося сісти на підлогу. Усі будинки й палацо у місті наповнилися ананасами, а люди на вулицях ховали анананаси під одягом. Він усюди чув запах ананасів — солодкий і різкий.

Невдовзі у двері постукали. Стрейндж здивовано виявив, що вже звечоріло, а в кімнаті темно. Стукіт повторився — то прийшов господар будинку. Він заговорив, але Стрейндж не розумів ні слова. А все тому, що у його співбесідника в роті був ананас. Стрейдж і гадки не мав, як тому вдалося запхати всередину цілий фрукт. Господар щось говорив, і колюче зелене листя то повільно виринало назовні, то заповзало всередину. Стрейндж подумав — може, варто піти по ножа або гак і витягнути ананас, щоб гість раптом не задихнувся. Але водночас маг не дуже тим і переймався. «Зрештою, — трохи роздратовано подумав Стрейндж, — він сам винен. Не треба було пхати до рота ананас».

Наступного дня у кав’ярні на Калле де ла Кортезія офіціант нарізав ананас. Стрейндж, вгледівши це, здригнувся і схилився над своєю кавою.

Він виявив, що свідомо збожеволіти легко — значно легше, ніж можна припустити, — однак ця справа, як і будь-яка магія, приховує чимало перешкод і підступів. Навіть якщо Стрейнджеві вдасться викликати фейрі (у чому він поки вельми сумнівався), то навряд чи маг зможе поговорити з ним. Кожна відома йому книжка про спілкування з фейрі застерігала магів бути особливо обачними. Тобто саме тоді, коли Стрейнджеві знадобиться увесь його глузд, того глузду не буде й крихти.

«І як же мені вразити його своєю неперевершеною магічною майстерністю, коли я тільки й здатен мимрити про ананаси і свічки?» — подумав Стрейндж.

Цілий день він тинявся туди-сюди кімнатою, зупиняючись, щоби дещо нашкрябати на папірцях. Коли настав вечір, маг записав закляття для виклику фейрі і поклав його на стіл. А тоді крапнув чотири краплі тинктури у склянку води і все проковтнув.

Цього разу тинктура вплинула на Стрейнджа інакше. Його не обсідали ніякі дивні ідеї чи страхи. Він давно вже так добре себе не почував — впевненішим, спокійнішим, безтурботнішим. Він збагнув, що магія вже майже не бентежить його. У Стрейнджевій свідомості грюкнули двері — і він вирушив у мандри всередині себе кімнатами й коридорами, в які не навідувався роками. У перші десять хвилин він став таким, як був у двадцять чи двадцять два роки; а тоді обернувся на когось геть іншого — ким завжди мав сили бути, але через різні причини так і не став.

Першим, чого він забажав, випивши тинктуру, було піти до рідотто. Це ж смішно: приїхати у Венецію на початку жовтня, а й досі у жодному не побувати. Але глянувши на кишеньковий годинник, Стрейндж побачив, що була тільки восьма вечора.

— Надто рано, — зауважив він у порожнечу.

Магові кортіло побалакати, і він роззирнувся кімнатою в пошуках співрозмовника. Не знайшовши нікого ліпшого, він звернувся до маленької дерев’яної фігурки в кутку:

— Найближчі три-чотири години ще нікого цікавого там не трапиться.

Аби збавити час, подумав він, можна би знайти міс Ґрейстіл.

— Але, мабуть, її тітка і батько також будуть поруч, — буркнув він роздратовано. — Нудьга! Нудьга! Нудьга! І чому за гарненькими жінками завжди плентається отара родичів? — Він поглянув на себе у дзеркало. — Боже правий! Шийну хустку наче якийсь селюк зав’язав.

Наступні півгодини він зав’язував і перев’язував її, аж доки не вдовольнився. Потім Стрейндж помітив, що нігті в нього довші, ніж йому подобається, ще й забруднилися, тому він взявся шукати ножиці, щоб підстригти їх.

Ножиці лежали на столі. А поруч із ними — ще дещо.

— Що тут у нас? — запитав він. — Папірці! Папірці з магічними закляттями! — Це особливо його розвеселило. — Як не дивно, — звернувся він до дерев’яної фігурки, — але я знаю, хто їх написав! Його звати Джонатан Стрейндж — і тепер, подумавши, я розумію, що ці книжки належать йому. — Стрейндж почитав далі. — Ха! Зроду не вгадаєш, у яку дурницю він уплутався! Накладає закляття, щоб викликати фейрі! Ха-ха! Він каже собі, що робить це, аби роздобути собі слугу-фейрі і таким чином звеличити англійську магію. Але насправді він просто хоче налякати Ґілберта Норрелла! Здолав тисячі миль до найрозкішнішого міста у світі, а переймається тільки думкою якогось лондонського стариганя! Як же смішно!

Він із огидою відклав папірець і взяв у руки ножиці. Повернувся — і мало не вдарився о щось головою.

— Що то за?.. — почав він.

Зі стелі звисала чорна стрічка, а до її кінця було прив’язано крихітні кісточки, пляшечку з темною рідиною — певно, кров’ю — та клаптик паперу з якимись написами. Довжина стрічки була такою, що людина, яка ходить кімнатою, рано чи пізно неминуче вдариться об підвішені речі. Стрейндж похитав головою, ніби не вірячи, що люди можуть бути аж такими дурними. Спершись о стіл, він почав обрізати нігті.

Минуло кілька хвилин.

— А знаєш, у нього була дружина, — повідомив він маленькій дерев’яній фігурці, підносячи руку до свічки, щоб роздивитися нігті. — Арабелла Вудгоуп. Найчарівніша дівчина у світі. Але мертва. Мертва, мертва, мертва. — Він узяв зі столу пилочку і взявся полірувати нігті. — Утім, добре подумавши, я питаю себе, а чи не був і сам у неї закоханий? Гадаю, так і було. Вона так ніжно вимовляла моє ім’я, аж у мене щоразу серце стискалося. — Він засміявся. — Знаєш, це справді дуже смішно, але я ніяк не можу пригадати своє ім’я. Лоренс? Артур? Френк? Шкода, що Арабелли тут немає. Вона би знала. І мені підказала б! Вона не з тих жінок, які люблять дражнитися і перетворюють усе на гру навіть тоді, коли вже нікому не весело. Господи, як би я хотів, аби вона була поруч! Ось тут болить, — він торкнувся грудей там, де серце. — І гаряче й важко тут, — він приклав руку до лоба. — Утім, пів години розмови з Арабеллою усе виправили б, я певен. Мабуть, варто викликати фейрі, що служить цьому хлопу й попросити привести її сюди? Фейрі ж можуть викликати мертвих, так? — Він підняв закляття зі столу й перечитав. — Тут нічого складного. Найпростіша річ на світі.

Він відтарабанив закляття, а тоді повернувся до полірування нігтів, бо йому це чомусь бачилося вельми важливим заняттям.

У затінку біля фарбованої шафи постала особа у сурдуті барви зеленого листя — особа з будяковим волоссям, — на чиєму обличчі грала задоволена і зверхня посмішка.

Стрейндж досі займався нігтями.

Джентльмен із будяковим волоссям поспіхом підійшов туди, де стояв Стрейндж, і простягнув руку, щоб смикнути його за чуприну. Та гість не встиг цього зробити, як Стрейндж глянув просто на нього і сказав:

— Гадаю, навряд чи у вас є понюшка табаки, еге ж?

Джентльмен із будяковим волоссям закляк.

— Я вже обнишпорив усі кишені цього клятого сурдута, — правив далі Стрейндж, геть не помічаючи джентльменового здивування, — але табакерки ніде немає. Навіть не уявляю, про що я думав, виходячи з дому без неї. Зазвичай я беру «Кендал Браун», може, й у вас таке є?

Розмовляючи, Стрейндж знову почав нишпорити в кишенях. Але він забув про маленьку бутоньєрку з крові й кісток, яка звисала зі стелі, тому щойно ворухнувся, як ударився об неї головою. Бутоньєрка хитнулася назад, а тоді вперед — і стукнула мага просто посеред лоба.

54

Коробочка кольору болю сердечного

У повітрі немов щось клацнуло, й одразу пахнуло якимсь леготом, повіяло свіжістю, неначе з кімнати вмить кудись подівся затхлий дух.

Стрейндж кліпнув раз чи два.

Отямившись, він найперше подумав, що його мудрована схема таки спрацювала; перед ним бо хтось стояв — і цей «хтось», безсумнівно, фейрі. Затим Стрейндж подивувався, що взагалі тут робить. Дістав кишеньковий годинник, поглянув, котра година: відтоді, як він проковтнув тинктуру, збігла майже година.