Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 130)
— Може, коли ми повернемося, то застанемо тата і містера Стрейнджа.
— Можливо, — відповіла міс Ґрейстіл.
— Чи, може, він знову пішов грати на більярді з лордом Байроном, — міркувала собі тітонька Ґрейстіл. — Так дивно, що вони стали друзями. Вони такі несхожі джентльмени.
— Справді! Хоча містер Стрейндж розповідав мені, що коли вони вперше зустрілися в Швейцарії, то лорд Байрон сподобався йому значно менше. Його милість водив там дружбу з поетичним людом, котрий настільки полонив його увагу, що він нехтував будь-яким іншим товариством. Містер Стрейндж казав, що лорд Байрон тоді геть здичавів.
— Що ж, це дуже погано. Але в тім немає нічого дивного. Ти б не побоялася глянути на нього, люба? Я маю на увазі лорда Байрона. Я би, мабуть, трошки побоялась.
— Ні, я би не злякалася.
— Це тому, моя люба, що ти розважливіша та сміливіша за інших людей. Я навіть не знаю, чи є на світі щось, здатне тебе злякати.
— Не думаю, що справа в моїй надзвичайній сміливості. І про свою неймовірну доброчесність я теж нічого не можу сказати. Мені в житті ще не траплялись ніякі лихі спокуси. Просто лорду Байрону ніколи не вдалось би вплинути на мої думки чи дії. Це мені не загрожує. Але, можливо, в світі є хтось — і я не кажу, що вже його зустріла, — на кого я часом трошки боятимусь поглянути. Через те, що він буде сумним, розгубленим, замисленим чи — що, певно, найгірше — порине у затаєний гнів чи біль, тож узагалі не знатиме, чи я на нього дивлюся, або йому буде байдуже до того.
На крихітному горищі в Гетто свічки міс Ґрейстіл затріпотіли і згасли. Місячне світло заливало моторошну кімнатку, і старенька з Каннареджо взялася жадібно поглинати теляче фрикасе, яке принесли Ґрейстіли.
Вона якраз ковтала останній шматок, коли зненацька пролунала англійська мова:
— На жаль, мої друзі не лишилися, щоб відрекомендувати нас одне одному. А це ж, мадам, завжди так незручно, коли в кімнаті лишається двоє незнайомців. Мене звуть Стрейндж. А вас, хоча ви цього не знаєте, Дельґадо. Вельми радий зазнайомитися.
Стрейндж сперся на підвіконня і, схрестивши руки на грудях, пильно дивився на стару.
Вона ж звернула на нього не більше уваги, ніж на тітоньку Ґрейстіл, міс Ґрейстіл чи будь-якого іншого гостя, що навідував її цими днями. Міс Дельґадо зауважила мага так само, як коти зауважують тих, хто їх зовсім не цікавить.
— Передовсім дозвольте запевнити вас, — сказав Стрейндж, — я не з тих докучливих відвідувачів, які не знають, нащо прийшли і не мають що сказати. Місис Дельґадо, я хочу зробити вам пропозицію. Нам неймовірно поталанило, мадам, що доля звела нас саме тепер. Я можу виконати ваше найпотаємніше бажання, а ви, натомість, виконаєте моє.
Місис Дельґадо не подала жодного знаку, що почула його. Вона зосередилася на блюдці з мертвою мишою, і вже роззявила свій старечий рот, щоб її проковтнути.
— Годі, мадам! — вигукнув Стрейндж. — Я змушений наполягти, щоб ви ненадовго відклали вечерю і вислухали мене.
Маг нахилився і забрав блюдце. Нарешті місис Дельґадо вперше зауважила присутність Стрейнджа. Вона тихо й невдоволено нявкнула і роздратовано глянула на нього.
— Я хочу, щоб ви навчили мене божевіллю. Ідея ця настільки проста, що я сам дивуюся, як раніше до неї не додумався.
Місис Дельґадо тихо загарчала.
— О, ви гадаєте, що моє рішення невиважене? Мабуть, ваша правда. Бажання збожеволіти — дуже необачне. Наставник, дружина і друзі вельми розсердилися б, якби довідалися про це, — він змовк. Сардонічна усмішка зникла з його обличчя, а легковажність — із голосу. — Але наставника я відрікся, дружина померла, а з друзями нас розділяє двадцять миль холодної води й чимала частина континенту. Вперше, відколи я обрав цей дивний фах, я не мушу ні з ким радитися. То з чого почнемо? Ви маєте мені щось дати — що стане символом і вмістилищем вашого божевілля. — Стрейндж роззирнувся кімнатою. — На жаль, схоже, що у вас немає нічого, окрім вашого вбрання… — Він опустив погляд на блюдце, яке тримав у руці. — І цієї миші. Гадаю, я надам перевагу миші.
Стрейндж почав читати закляття. Кімнату осяяв спалах срібних вогників. То було щось середнє між білим полум’ям і блискітками феєрверку. На мить у повітрі між місис Дельґадо і Стрейнджем зависло марево. Маг махнув рукою, неначе хотів кинути вогники на стару; сяйво підлетіло до неї і на мить вона поринула у срібне мерехтіння. Раптом місис Дельґадо зникла, а на її місці з’явилася серйозна, насуплена дівчинка у старомодній сукні. Потім вона теж зникла, а замість неї виринула прекрасна молода жінка з упертим виразом обличчя. Після неї — старша жінка з владною поставою і блиском невідворотного божевілля в очах. За ту мить у кріслі промиготіли всі жінки, якими лише була колись місис Дельґадо. А тоді не стало нікого.
На кріслі лежала тільки купка зібганого шовку, з якого вилізла маленька сіра кішка. Вона елегантно зіскочила додолу, вигулькнула на підвіконні — і зникла у пітьмі.
— Ну що ж, спрацювало, — мовив Стрейндж. Він підняв напівзогнилу мишу за хвоста, й ним одразу зацікавилися кілька котів, які нявкали, муркотіли й тертися об ноги, щоби привернути його увагу.
Стрейндж скривився:
— Цікаво, на які жертви мусив піти Джон Ускґласс, аби викувати англійську магію.
Стрейнджеві стало цікаво, чи відчує він хоча б якусь різницю. Чи згадає, наклавши закляття, що має з’ясувати, божевільний він уже чи ще ні? А може, він просто стоятиме, намагаючись віддатися божевільним думкам і питаючи себе, чи видаються вони тепер природними? Востаннє поглянувши на світ, він розкрив рота й обережно поклав туди мишу…
Стрейндж виявив, що лежить на спині й витріщається на плутанину темряви, перекриттів даху й місячного сяйва. У повітрі виринув примарний лик, що дражливо зазирав магові в обличчя — дихання мари було теплим, гнилим і смердючим. Стрейндж не пам’ятав, як опинився долі, — але він узагалі мало що пам’ятав. Лише мляво силкувався збагнути — він у Лондоні чи в Шропширі? Мага охопило дивне відчуття, наче по ньому ходять одразу кілька котів. Та вже за мить він підняв голову — і з’ясував, що так воно й було.
Маг сів, і коти зіскочили геть. Повний місяць сяяв крізь розбиту шибку. Збираючи уламки спогадів, Стрейндж почав по шматочках відтворювати події того вечора. Він пригадав закляття, яке перетворило стару жінку на кішку, і власний план накликати на себе божевілля, щоб побачити фейрі. Спершу все це видавалося таким далеким, що Стрейндж подумав, ніби пригадує події, які відбулися, може, з місяць тому — чи й раніше. Однак він і досі був у кімнаті старої, а один погляд на кишеньковий годинник засвідчив, що минуло ще зовсім небагато часу.
Стрейнджеві вдалося врятувати мишу. На щастя, магова рука впала на неї і сховала від котів. Він запхав мишу в кишеню і поквапом залишив кімнату. Йому не хотілося тут затримуватися ні на мить; кімната від початку здавалася моторошною, а тепер узагалі обернулася на жах, якому й слів не дібрати.
На сходах Стрейндж перетнувся з кількома людьми, але вони не звернули на нього ні найменшої уваги. Маг заздалегідь наклав закляття на мешканців будинку, і тепер вони вважали, ніби бачили Стрейнджа щодня, ніби він постійно приходив сюди і його присутність цілком природна. Але якби в них спитали, хто ж це, вони би не знали, що відповісти.
Стрейндж повернувся до свого помешкання на Санта-Марія-Дзобеніго. Здавалося, він і досі перебував під впливом божевілля старої. Люди, які траплялися йому дорогою, дивно змінилися; вирази їхніх облич здавалися лютими й незбагненними — навіть хода була незграбною і гидкою. «Одне зрозуміло, — подумав маг. — Стара й справді була геть навіженою. Навряд чи я зміг би викликати фейрі у такому стані».
Наступного дня він прокинувся рано й одразу після сніданку взявся перетирати мишу на порох — без кісток, але разом із нутрощами, відповідно до всім відомих магічних принципів. А тоді з пороху зготував тинктуру. Таке рішення мало дві переваги. Перша — і вельми значна — полягала в тому, що проковтнути кілька крапель настоянки — геть не так огидно, як покласти до рота дохлу мишу. По-друге, маг вважав, що таким чином зможе визначати міру божевілля, якої хотів би сягнути.
До п’ятої години вечора він уже приготував темно-коричневу рідину, що пахла майже як бренді (адже саме ним скористався Стрейндж, аби зробити тинктуру). Потім він зцідив її у пляшку, обачно відрахував рівно чотирнадцять крапель у склянку з бренді й випив.
За кілька хвилин він визирнув з вікна на Кампо Санта-Марія-Дзобеніго. Площею туди-сюди сновигали люди. Замість потилиць у них була порожнеча; від облич не лишилося нічого, крім тонких масок. У кожній порожній голові горіла свічка. Тепер це бачилося так ясно, що він дивувався, як не помічав раніше. Він замислився, а що би трапилося, якби він зараз вийшов на вулицю й задмухнув кілька свічок. Від самої думки маг зайшовся реготом. Він сміявся так сильно, що аж не зміг устояти на ногах. Луна від його сміху котилася будинком. Крихта здорового глузду застерегла мага, що не можна, аби про його справи довідались господар і його родина, тому Стрейндж ліг на ліжко і заглушив регіт подушкою, час від часу дригаючи ногами, настільки йому було весело.