Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 134)

— Будь-яке? — перепитав Стрейндж і гостро подивився на фейрі. — Наскільки я розумію, то ця пропозиція є зобов’язальною? Ви не зможете мені відмовити, тільки-но я озвучу своє прохання?

— Не зможу і не схочу!

— І я можу просити про багатства? Володарювання над цілим світом? Про всяке таке?

— Звісно! — промовив джентльмен у показному захваті й підніс був уже руки вгору.

— Що ж, нічого такого мені не треба. Головним чином я потребую відомостей. Ким був останній англійський маг, із яким ви мали справу?

Запала пауза.

— Навіщо ж воно вам потрібно?! — заявив джентльмен. — Запевняю вас, нуднішої розмови не придумати. Ану ж бо! Ваше серце ж, мабуть, чогось жадає понад усе? Своє королівство? Прекрасна супутниця? Принцеса Поліна Борґезе[339] — наймиліша жінка, якщо хочете, вона зараз у мить ока стане тут, перед вами!

Стрейндж уже рота розкрив, щоб відповісти, але затнувся.

— Кажете, Поліна Борґезе? А я бачив її портрет у Парижі[340].

Та він опанував себе і продовжив:

— Мене зараз не цікавлять такі дарунки. Розкажіть мені про магію. Як перекинутися на ведмедя? Чи на лиса? Як звуться три ріки, що протікають королівством Безблагодать?[341] Ральф Стоксі вважав, що вони впливають на події в Англії. Це правда? У «Пташиній мові» є згадка про кілька заклять, які можна накласти змішанням кольорів; що ви мені розкажете про це? Що означають камені в Донкастерових клітинках?

Джентльмен скинув руки в удаванім здивуванні:

— Скільки питань!

Він розсміявся. Сміх мав прозвучати весело й безтурботно, але вийшов трохи силуваним.

— Що ж, тоді я з радістю вислухаю відповідь на будь-яке з них. Обирайте самі.

Але джентльмен лиш люб’язно посміхався.

Стрейндж і собі дивився на нього з неприхованим роздратуванням. Очевидно, пропозиція поширювалася тільки на речі, але не знання.

«Якби мені схотілося подарунка, я би пішов і купив собі щось! — думав він. — Якби мені схотілося побачити Поліну Борґезе, я би просто пішов до неї і представився. Магія мені для цього не потрібна! Як же, хай йому грець, я…»

Раптом його осінила ідея, і вголос маг промовив:

— А принесіть-но мені те, що ви отримали під час своєї останньої оборудки з англійським магом!

— Що?! — перелякався джентльмен. — Ні-ні, вам це геть ні до чого! Нікчемна, абсолютно нікчемна річ! Подумайте краще!

Прохання його, вочевидь, не на жарт схвилювало, хоча Стрейндж і не розумів, чому. «Можливо, — подумав Стрейндж, — маг дав йому щось цінне, і він нізащо в світі не хоче з цим розлучатися. Байдуже. Я тільки подивлюся, що воно таке, і тільки-но зрозумію, яке з нього пуття, то одразу поверну. Це має переконати його в моїх благих намірах».

Він увічливо посміхнувся:

— Здається ви щось казали про зобов’язальність пропозиції? Я чекатиму на цей предмет, чим би він не був, сьогодні ж! Увечері!

О восьмій він вечеряв із Ґрейстілами у їхній похмурій їдальні.

Міс Ґрейстіл запитала про лорда Байрона.

— О! — відказав Стрейндж. — Вертатися в Англію він наміру не має. Поезії можна писати де завгодно. А от у моєму випадку якраз усе навпаки: англійську магію сформувала Англія, і водночас Англію сформувала магія. Вони — єдине ціле, невіддільні одна від одної.

— Тобто, — ледве насупилася міс Ґрейстіл, — англійський розум, англійська історія і так далі сформовані магією. Ви говорите метафорично.

— Ні, якраз буквально. Наприклад, це місто збудоване в звичайний спосіб…

— Ха! — розсміявся д-р Ґрейстіл. — Це так типово для мага! Легка зневага в голосі, коли мова заходить про все, що робиться в звичайний спосіб!

— Я не хотів нікого образити. Запевняю вас, я надзвичайно шаную речі, які робляться в звичайний спосіб. Ні-ні, суть моїх слів у тому, що межі Англії, сама її форма, була визначена магією.

Д-р Ґрейстіл гмикнув:

— Зовсім не певен. Наведіть якийсь приклад.

— Чудово. Колись давно на йоркширському узбережжі стояло прекрасне місто, і одного дня городяни раптом замислились, навіщо вони платять податки своєму королю, Джону Ускґлассу. Безсумнівно, твердили вони, такий великий маг, як він, міг би начаклувати собі з повітря стільки золота, скільки заманеться. Нічого згубного в таких думках не було, але ці нерозумні люди на тім не спинились. Вони відмовилися платити і вступили в змову з ворогами короля. Та перш ніж сваритися з магом, а тим паче — з королем, краще двічі подумати, скажу я вам. І тільки уявіть собі, якщо обидві постаті поєднані в одній людині. Овва! Тоді небезпека множиться в сто разів. Спершу з півночі на місто налетів вітер. Кожна тварина, якої він торкнувся, умить старішала й дохла: корови, свині, птиця, вівці і навіть коти з собаками. Коли ж вітер торкнувся самого міста, будинки враз перетворилися на руїну на очах у сердешних хазяїв. Знаряддя ламалися, горщики билися, дерево тріскалося та зсихалося, цегла й камінь стиралися на порох. Деякі образи в церкві вилиняли, наче збігло багато часу, аж нарешті обличчя всіх статуй у храмі неначе скорчилися в крику. Вітер шмагав море, і під його ударами воно збурювалось у дивних загрозливих подобах. Городяни прийняли мудре рішення й бігом покинули місто, а коли дістались якихось пагорбів, озирнулися саме вчасно, щоб побачити, як його рештки поволі зникають під холодними сірими хвилями.

Д-р Ґрейстіл усміхнувся:

— Всякий урядувальник, ким би він не був: вігом, торі, імператором чи магом — дуже погано сприймає відмову платити податки. Ці ваші історії будуть у новій книжці?

— Аякже! Я не належу до числа тих скупих авторів, які віддають свої слова лиш на міру, унцію за унцією. В мене дуже ліберальні погляди на авторство. І всякий, хто не пожалкує гінеї містерові Маррі, побачить, що я настіж повідчиняв двері своїх сховищ і віддаю геть усі свої знання на продаж. І моїм читачам вільно ходити навколо, роздивлятися і вибирати.

А от міс Ґрейстіл серйозно замислилася над розказаною історією.

— Його, безперечно, під’юдили, — нарешті промовила вона, — але вчинив він однаково немов справдешній тиран.

Десь у тінях все ближчали кроки.

— Що там, Френку? — гукнув д-р Ґрейстіл.

Із сутіні випірнув стурбований Френк, слуга д-ра Ґрейстіла.

— Сер, ми знайшли листа й маленьку коробочку. І те, й інше адресоване містерові Стрейнджу.

— Ну, то чого ж ви стоїте там, роззявивши рота? Ось поруч із вами містер Стрейндж. Просто віддайте йому листа і коробочку.

Вираз обличчя Френка та його настрій свідчили про внутрішню боротьбу із надзвичайним спантеличенням, а насуплений вигляд говорив про те, що слуга геть розгубився. Він зробив останню спробу пояснити хазяїну, що його турбує:

— Сер, ми знайшли листа й маленьку коробочку на підлозі одразу за порогом, у будинку. Хоча двері було зачинено на замок і засув!

— Значить, Френку, хтось і замок відімкнув, і засув посунув, — відповів йому д-р Ґрейстіл. — Не треба вигадувати якісь загадки.

Тож Френк передав листа й маленьку коробочку Стрейнджу та пішов собі назад у темряву, бурмочучи щось під ніс та розпитуючи в стільців і столів, які траплялися по дорозі, чи мають вони його за тугодума.

Тітонька Ґрейстіл нахилилася через стіл і чемно припросила мага не церемонитися поміж друзів та прочитати листа негайно. Слова її були дуже добрі, але трохи зайві, бо Стрейндж уже розгорнув аркуш і читав листа.

— Тітонько! — вигукнула міс Ґрейстіл, узявши коробочку, що її Френк був поклав на стола. — Тільки погляньте, яка краса!

Маленьку й продовгувату коробочку, вочевидь, було виготовлено зі срібла та порцеляни. Вона переливалася прекрасними відтінками блакиті, хоча й ближче до бузкової барви. Але й «бузкова» не те слово, оскільки відчувалися в ній і сірі тони. Якщо вже казати геть точно, то коробочка була кольору болю сердечного. Та, на щастя, ні міс Ґрейстіл, ні її тітоньці не випадало від нього страждати, а тому його і не впізнали.

— Безперечно, це надзвичайно красива річ, — погодилася тітонька. — Вона італійська, містере Стрейндж?

— М-м-м? — перепитав маг, підводячи погляд. — Не знаю.

— Там є щось усередині? — знову спитала вона.

— Так, думаю, так, — відповіла міс Ґрейстіл і спробувала її відкрити.

— Флоро! — вигукнув д-р Ґрейстіл і смикнув головою, дивлячись на доньку. Йому спало на думку, що це, можливо, подарунок, який маг збирається вручити Флорі. Думка ця йому не подобалася, але д-р Ґрейстіл не вважав себе компетентним у питаннях поведінки, властивої таким модним світським людям, як Стрейндж, а тому не брався судити вчинки, що до них той міг свавільно вдатись.

Стрейндж, не вистромлюючи носа з листа, нічого не бачив і не чув. Він узяв коробочку і відкрив її.

— Ну, то є там щось, містере Стрейндж? — поцікавилася тітонька Ґрейстіл.

Маг миттю її знову закрив:

— Ні, мадам, геть нічого.

Поклав коробочку собі в кишеню, негайно гукнув Френка і попросив принести йому води.

Дуже скоро маг покинув Ґрейстілів та одразу рушив до кав’ярні на розі Калле де ла Кортезія. Він лиш упівока побачив вміст коробочки, але все одно був уражений і тепер упевнився, що йому краще бути серед людей, коли знову її відкриє.

Офіціант приніс йому бренді. Стрейндж відсьорбнув із чарки і відкрив коробочку.

Спершу йому здалося, що фейрі надіслав зліпок із маленького, білого, ампутованого пальця, виготовлений із воску або дуже схожого на нього, дуже правдоподібного матеріалу. Блідий, знекровлений палець, здавалося, вкрився зеленою поволокою, але мав рожевий обідок у жолобку навколо нігтя. Стрейндж довго думав, навіщо було докладати таких зусиль, щоби створити щось настільки моторошне.