Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 135)
Та варто було його торкнутись, і маг зрозумів, що це ніякий не віск. Палець був крижаний, але шкіра на ньому рухалася під натиском так само, як і на його власних пальцях, і під нею, на доторк і на погляд, можна було розрізнити м’язи. Без жодних сумнівів, це був справжній людський палець. Судячи з розміру, певно дитячий або мізинний, що належав жінці з витонченими руками.
«Навіщо ж маг віддав йому палець? — гадав він. — Може, це палець самого мага? Навіть не уявляю, як це взагалі можливо. Хіба що маг — дитина або жінка».
Йому спало на думку, що він колись уже чув якусь історію про палець, але не міг згадати, яку саме. Найдивнішим було те, що він не міг пригадати, про що тоді розповідали, але, здається, він пам’ятав, хто розповідав… То був Дролайт.
«…Тоді це пояснює, чому я неуважно слухав. Та з якого дива би Дролайт говорив про магію? Він майже нічого про магію не знав і ще менше нею переймався».
Стрейндж пригубив іще трохи бренді.
«Мені здавалося, якщо я викличу фейрі, то він усе пояснить і всі таємниці розкриються. А натомість їх стало ще більше!»
Маг став міркувати про історії великих англійських магів та їхніх прислужників-фейрі. Як-от про Мартіна Пейла і мастера Вітчерлі, мастера Дрібномисла та решту. Про Томаса Бог-у-поміч і Вівторкового Діка, Мерода і Вугляра Ґрея. Ну, і куди ж без найзнаменитішого Ральфа Стоксі та Кола Тома Синя.
Коли Ральф Стоксі вперше зустрів Кола Тома Синя, той був бунтівним і диким — останнім фейрі в цілому світі, що погодився укласти союз із англійським магом. Тож Стоксі рушив за ним у Країну Фейрі, до власного замку Кола Тома Синя[342], рушив невидимим, завдяки чому виявив чимало цікавих речей[343]. Стрейндж не був наївним і чудово розумів: у переказі для дітей та істориків магії ця оповідь навряд чи точно передавала те, що відбулося насправді.
«Але в ній має зберігатися зерно правди, — думав Стрейндж. — Можливо, Стоксі зміг проникнути в замок Кола Тома Синя і цим довів йому необхідність рахуватися з собою. Немає причин, із яких би я не зміг би вчинити так само. Хай там як, а цьому фейрі нічого не відомо про мої вміння чи досягнення. Якби я несподівано навідав його, то зміг би переконати в своїх силах».
Подумки він вернувся до туманного сніжного дня у Віндзорі, коли вони з королем мало не потрапили у Фейрі, піддавшись джентльменовому вабленню. Пригадалися ліс і вогники в ньому, які говорили про старожитнє помешкання. Королівські Шляхи, безперечно, змогли би його туди привести, та навіть як не рахувати обіцянки, даної Арабеллі, Стрейндж більше не мав бажання шукати джентльмена тими магічними способами, якими він уже користався. Йому кортіло зробити щось нове й несподіване. Під час наступної зустрічі він хотів почуватись повністю впевненим у собі та сповненим жвавості, якої йому завжди додавали нові успішні закляття.
«Країна Фейрі завжди десь поруч, — думав Стрейндж, — існує тисяча способів туди потрапить. Невже я не знайду бодай ще одного?»
Йому відомо було про існування закляття, яким прокладають путь між двома істотами, названими магом. Закляття було стародавнє, лиш за крок від справжньої магії фейрі. Путь, прокладена з його допомогою, безперечно здатна перетнути межу між світами. Стрейндж ніколи раніше ним не користався і не знав, на що буде схожа ця путь і як нею просуватись. І все одно — здавалося, таке закляття йому під силу. Він пробурмотів собі під носа кілька слів, зробив кілька жестів і назвав себе та джентльмена тими істотами, між якими потрібно прокласти путь.
Щось перемінилося, як часто буває, коли починає діяти магія. Неначе відчинилися й зачинились невидимі двері, залишивши його потойбіч. Або нібито всі будинки в місті обернулися і тепер дивились в іншому напрямку. Схоже, магія спрацювала бездоганно — адже щось точно відбулося, — але її результату видно не було. Стрейндж замислився, що робити далі.
«Можливо, справа лише в моєму сприйнятті — а я знаю, як це лікується. — Він замислився на мить. — От прикрість. Не хотілось би до цього знову вдаватись, але, думаю, від одного разу великої шкоди не стане».
Стрейндж поліз у нагрудну кишеню і дістав тинктуру безуму. Офіціант приніс йому води, і маг обережно додав у неї одну крихітну краплину, спорожнивши за тим склянку.
Він озирнувся і вперше помітив мерехтливу смужку світла, яка починалася в нього під ногами й кахляною підлогою кав’ярні тікала геть за поріг. Смужка була дуже схожа на лінії, які Стрейндж так часто бачив у срібному тарелі з водою. З’ясувалося, якщо на неї дивитися прямо, то вона зникає з-перед очей. Та коли підглядати за нею краєм ока, то вона прозирала дуже чітко.
Він заплатив і вийшов на вулицю.
— Що ж, — промовив Стрейндж. — Оце так усім дивовижам дивовижа.
55
Другий побачить найдорожчий свій скарб у ворожих руках
Здавалося, доля, яка завжди загрожувала Венеції, поборола її в одну мить, але не вода затопила місто, а дерева. Темні та похмурі, вони заповнили алеї, площі та канали. Стіни їм не завадили. Гілки пронизали камінь та скло. Корені пускалися глибоко під бруківку. Статуї та колони обплутав плющ. Раптово — принаймні, так здалося Стрейнджу — навкруги стало тихо й темно. Виткі бороди омели приховали лампи та свічки, а густий балдахін гілля затулив місяць.
Проте, вочевидь, жоден мешканець Венеції не помітив змін. Стрейндж чимало читав, що люди бувають на диво сліпими до магії, яка коїться навколо, але ще ніколи в житті не спостерігав такого. Пекарів челядник ніс на голові тацю з хлібом. Стрейндж дивився, як той вправно оминав непомітні для себе дерева й ухилявся від гілок, що могли виколоти йому око. Чоловік та жінка, вбрані на бал чи в
Стрейндж ішов вулицею вздовж мерехтливої смужки до пристані. Дерева росли навіть там, де місто вже закінчилося, і смужка линула крізь хащі.
Маг не дуже переймався тим, що може ступити в море. У Венеції немає пологих пляжів, які вели би дюйм за дюймом у воду; кам’яний світ міста завершувався набережною, де відразу починалася Адріатика. Стрейндж гадки не мав, наскільки тут глибоко, але не мав і сумнівів, що достатньо, аби втопитися. Він міг сподіватися лише на те, що мерехтлива смужка, яка провела його крізь хащі, вбереже і від наглої смерті.
І водночас Стрейнджа тішила марнославна думка, що він більше підхожий для цієї пригоди, ніж Норрелл: «Він би нізащо не ступив у море. Він терпіти не може мокнути. Хто сказав, що чарівник повинен мати хитрість єзуїта, відвагу солдата та спритність злодія? Певен, це мала бути образа, але дещиця правди ній є».
Маг ступив з набережної.
Море миттю стало прозорим і примарним, а стовбури ще більше зміцніли. Скоро море обернулося на легку срібну імлу попід темними деревами, а солоний вітер змішався з ароматами нічного лісу.
«Я, — подумав Стрейндж, — перший англійський маг за останні майже триста років, що ступає в країну Фейрі»[344]. Ця думка його неймовірно потішила. Навіть схотілося, аби хтось побачив його зараз і розділив захват. Він збагнув, як втомився від книжок та тиші, як довго журився за часами, коли заняття магією означали мандрівки незвіданими краями, куди не ступала нога жодного англійця. Вперше з часів Ватерлоо він по-справжньому щось робив. Потім Стрейнджу спало на думку, що не час вітати себе, а варто пильно роззирнутися — чи нема поруч чогось, чому варто було би навчитися. Тож маг почав приглядатися до всього навколо.
Ліс нагадував англійський, але трохи відрізнявся. Дерева — надто старі, надто крислаті й надто дивної форми. Стрейндж був майже певен, що кожне дерево мало свій характер, свої любові, ненависті й поривання. Вони наче звикли, що до них ставляться так само, як до людей, і чекали, що з ними обговорюватимуть усе, що їх стосується.
«Саме цього я й очікував, — подумав Стрейндж. — Гарне нагадування про те, що світ цей разюче відрізняється від мого. Ті, кого я тут зустріну, точно ставитимуть мені запитання. Вони захочуть мене ошукати». Стрейндж заходився вигадувати питання, які йому можуть поставити, а тоді почав готувати дотепні відповіді. Йому не було страшно; зараз він би й на дракона не звернув уваги. За останні два дні він зайшов так далеко, що тепер, здавалося, йому під силу геть усе.
Хвилин за двадцять мерехтлива смужка привела його до будинку. Стрейндж відразу його впізнав; саме цей дім дуже чітко та яскраво виднівся того дня у Віндзорі. А все ж таки був трохи інакшим. У Віндзорі будинок випромінював яскравість та привітність, а тепер вражав понурим духом занедбаності й пустки. Численні вікна були маленькими та темними. Будинок виявився значно більшим, ніж Стрейндж очікував. Розмірами він перевершував будь-яку земну споруду. «Такий великий дім може бути лише у російського царя чи у Папи Римського. Не знаю. Я в тих місцях не бував».
Будинок оточувала висока стіна. Мерехтлива смужка, схоже, спинилася перед нею. Стрейндж не бачив ніякого входу. Він пробурмотів Ормскіркове закляття об’явлення, а потім відразу скористався щитом Таймаша — закляттям, що дозволяло безпечно пройти через зачаровані місця. Удача не залишала мага: одразу виринула неоковирна брамка. Пройшовши крізь неї, він опинився на широкому, сірому подвір’ї. У світлі зірок всюди біліли кості. Деякі скелети були закуті в іржаві обладунки; зброя, якою їх потято, застрягла поміж ребер чи стриміла з очниць.