Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 126)
Сонячне світло було холодним і чистим, наче дзенькіт ножа об вишуканий келих для вина. У цьому сяйві стіни церкви Санта-Марія-Формоза біліли, як мушлі чи кості, а тіні на бруківці синіли, ніби море.
Двері церкви прочинилася, і на площу вийшла невеличка компанія. Леді та джентльмени щойно оглядали внутрішнє оздоблення церкви, її вівтарі й реліквії, а тепер ступили на вулицю. Їм кортіло поговорити, тож вони розбавили плюскотливу тишу голосною, радісною розмовою. Кампо Санта-Марія-Формоза їм дуже сподобалася. Фасади споруд так вражали пишністю, що, здавалося, годі підібрати влучні слова для їхнього опису. А ветхість, якої зазнали будинки, мости й церкви, навіть додавали їм шарму. Ці люди були англійцями, тож занепад інших народів видавався їм найприроднішою річчю на світі. Вони належали до нації, благословенної трепетною увагою до власних талантів (і настільки ж великими сумнівами щодо чеснот інших), і геть не здивувалися б, дізнавшись, що самі венеційці були цілковито байдужі до принад власного міста, аж поки не з’явилися англійці і не розповіли їм, наскільки воно чарівне.
Одна леді, висловивши до краю свій захват, заговорила з іншою про погоду.
— Люба, знаєш, коли ми були в церкві, трапилася химерна річ: доки ви з містером Стрейнджем розглядали картини, я визирнула за двері — і чомусь мені здавалося, що дощить. Я ще дуже злякалася, що ти намокнеш.
— Ні, тітонько. Самі погляньте: каміння геть сухе. На ньому нема ні крапельки.
— Що ж, люба, сподіваюся, вітер тобі не дошкуляє. Так і дме у вуха. Якщо тобі незатишно, можемо попросити тата і містера Стрейнджа іти трохи швидше.
— Дякую, тітонько, та мені добре й затишно. Мені подобається бриз, подобається запах моря — він освіжає розум і чуття. Проте, можливо,
— О ні, люба. Для мене це все такі дрібниці. Я нечутлива, лише за тебе хвилююся.
— Знаю, тітонько, — відповіла дівчина.
Імовірно, юна леді розуміла, що сонячне проміння й бриз, які так вдало підкреслювали красу Венеції, надавали її каналам такої глибокої блакиті, а її мармуру — таємничого блиску, так само — чи майже так само — підкреслювали й дівочу красу. Ніщо не могло так привернути увагу до майже прозорої шкіри міс Ґрейстіл, як швидка гра світла і тіні. Ніщо так не пасувало до її білої муслінової сукні, як легкий бриз, котрий розвівав її.
— А тепер, — мовила тітонька, — тато показує містерові Стрейнджу ще якусь цікавинку. Флоро, люба, чи не хочеш і собі подивитися?
— Я вже надивилася. Ходіть самі, тітонько.
Тітка хутенько перейшла на інший бік невеликої площі, а міс Ґрейстіл повільно ступила на маленький білий міст просто біля церкви, і почала роздратовано тицяти кінчиком білої парасольки поміж каменями бруківки, шепочучи до себе:
— Я вже надивилася. О, як я вже надивилася!
Утім, здається, від повторення цього таємничого вигуку дівчині легше не стало: вона тільки поринула у ще глибшу меланхолію й частіше зітхала.
— Ви сьогодні дуже тихі, — зненацька мовив Стрейндж.
Дівчина була вражена: вона й не знала, що маг так близько.
— Справді? Я не помічала.
Вона уважно розглядала краєвид і якийсь час мовчала. Стрейндж сперся на місточок, склав руки на грудях і пильно дивився на міс Ґрейстіл.
— Тихі, — повторив він, — і, гадаю, трохи засмучені. Тож я просто мушу з вами поговорити.
Міс Ґрейстіл мимоволі всміхнулася.
— Мусите? — перепитала вона. Але, здавалося, сама потреба говорити й усміхатися завдавала болю, а тому вона зітхнула і знову відвернулася.
— Звісно. Бо коли на мене нападає меланхолія, ви беретеся розповідати всілякі веселі історії, що лікують тугу, тож тепер я маю так само подбати про вас. Саме такою і є дружба.
— Відкритість і щирість, містере Стрейндже. Ось на чому, гадаю, має ґрунтуватися дружба.
— Схоже, ви вважаєте мене замкнутим. На вашому обличчі написано, що таки вважаєте. Може, й ваша правда, проте я… Річ у тім, що… Ні, смію припустити, таки ваша правда. Гадаю, мій фах трохи схиляє до…
Міс Ґрейстіл урвала його.
— Я не мала наміру робити закиди в бік вашого фаху. У жодному разі. Кожна справа має свої таємниці. Якраз це, на мою думку, дуже природно.
— Тоді я не розумію вас.
— Це не має значення. Ходімо до тата й тітоньки.
— Ні, зачекайте, міс Ґрейстіл, так діла не буде. Хто ж наставить мене на шлях праведний, коли я з нього зійду, якщо не ви? Скажіть-но: кого, на вашу думку, я обдурюю?
Трохи помовчавши, міс Ґрейстіл мимохіть відповіла:
— Може, вашу вчорашню подругу?
— Мою вчорашню подругу? Що ви маєте на увазі?
Міс Ґрейстіл мала дуже нещасний вигляд.
— Молоду жінку в ґондолі, яка так прагнула поговорити з вами і яка — цілих пів години — не хотіла нікого підпускати.
— А! — Стрейндж усміхнувся і похитав головою. — Ні, ви зовсім хибно все витлумачили. Ця жінка — не моя подруга, а лорда Бай-рона.
— Ой… — міс Ґрейстіл трішки зашарілася. — Ця юна леді здалася доволі схвильованою.
— Її засмучує поведінка його милості, — знизав плечима Стрейндж. — Та й кого б вона тішила? Тож вона хотіла дізнатися, чи можу я якось вплинути на його милість, і знадобилося чимало зусиль, аби переконати її, що в усій Англії навряд чи вистачить магії для такого діяння.
— Ви образилися.
— Зовсім ні. Гадаю, тепер ми трохи ближче до розуміння, яке ви вважаєте ґрунтом справжньої дружби. Потиснете мені руку?
— Залюбки, — відповіла вона.
— Флоро? Містере Стрейндже? — вигукнув, підійовши до них, доктор Ґрейстіл. — А це що таке?
Міс Ґрейстіл трохи збентежилася. Для неї надзвичайно багато важило, щоб тітонька і батько були про м-ра Стрейнджа високої думки. Дівчина не хотіла, аби вони дізналися, що вона сама запідозрила його в непорядності. Міс Ґрейстіл вдала, що не почула батькового запитання, й почала жваво розповідати про картини у Скуолі ді Джорджо дельї Ск’явоні, які їй кортіло побачити.
— Направду це зовсім поруч. Ми можемо сходити просто зараз. Сподіваюся, ви підете з нами? — запитала вона у Стрейнджа.
Стрейндж сумно всміхнувся до неї:
— На мене чекає робота.
— Ваша книга? — поцікавився д-р Ґрейстіл.
— Не сьогодні. Я прагну з’ясувати магію, яка могли би викликати мені на службу духа-фейрі. Я вже збився з ліку, скільки разів намагався цього домогтися — і скількома способами. І, звісно ж, без найменшого успіху. Така вже лиха доля новочасного мага! Закляття, до яких колись без зусиль вдавалися найдрібніші англійські чарівники, нині настільки недоступні, що ми б’ємося у відчаї, аби їх повернути. У Мартіна Пейла було двадцять вісім слуг-фейрі. А я вважав би за щастя мати хоча б одного.
— Фейрі! — вигукнула тітонька Ґрейстіл. — Але всі кажуть, що вони дуже підступні створіння! Невже ви певні, містере Стрейндже, що хочете обтяжити себе таким лихим супутником?
— Люба тітонько! — заперечила міс Ґрейстіл. — Містер Стрейндж знає, що робить.
А проте тітка Ґрейстіл твердо заповзялася підкріпити свою думку прикладом, тому завела оповідку про річку, що протікала в дербіширському селі, де вони з д-ром Ґрейстілом виросли. Давно колись ту річку зачарували фейрі, тож зі шляхетного потоку вона обернулася на тихий струмочок; і хоча трапилося те сотні років тому, місцевий люд усе пам’ятав і обурювався. Селяни досі говорили про майстерні й заводи, які могли б тут заснувати, якби річка була досить потужною[332].
Стрейндж поштиво вислухав, а коли тітонька Ґрейстіл договорила, відказав:
— О, певно, це так і було! Фейрі від природи сповнені злостивості, та й керувати ними вельми непросто. Якщо я таки досягну успіху, то, безперечно, ретельно дбатиму, з ким матиме справу мій фейрі — чи мої фейрі. — Він кинув погляд на міс Ґрейстіл. — Проте їхні знання й сили настільки великі, що маг не може легковажно відкидати їхню допомогу — звісно, якщо це не Ґілберт Норрелл. Кожен фейрі, що коли-небудь жив на білім світі, має більше магії у голові, руках і серці, аніж найвеличніша з магічних бібліотек[333].
— Невже? — здивувалася тітка Ґрейстіл. — Що ж, вельми цікаво.
Д-р Ґрейстіл і тітка Ґрейстіл побажали Стрейнджеві успіху в магічних справах, а міс Ґрейстіл нагадала, що він обіцяв якось сходити з нею поглянути на фортепіано, яке нібито здавав у оренду один антиквар, що мешкав неподалік від Кампо Сант-Анджело. По тому Ґрейстіли вирушили далі, насолоджуватися принадами дня, а Стрейндж повернувся до свого помешкання біля Санта-Марії-Дзобеніґо.
Більшість англійських джентльменів, що нині відвідують Італію, зазвичай пишуть вірші чи подорожні нотатки про свою мандрівку — або ж малюють шкіци. Італійцям, які воліють здавати помешкання таким гостям, радять надавати їм кімнати, де зручно досхочу віддаватися цим заняттям. Стрейнджів хазяїн, наприклад, запропонував магові маленьку затінену кімнату попід дахом. Там стояли старовинний столик, якому правили за ніжки чотири різьблені грифони, капітанське крісло, розфарбований дерев’яний сервант, схожий на церковний, і дерев’яна фігура заввишки два чи три фути, що височіла на постаменті. То була постать усміхненого чоловіка, який тримав у руці щось кругле і червоне — може, яблуко, може, гранат, а може — взагалі червоний м’яч. Важко було навіть уявити, звідкіля цей джентльмен міг взятися: він був надто життєрадісним як на святого, але недостатньо кумедним як на вказівник до кав’ярні.