А от шлях м-ра Норрелла видався тернистішими від Стрейнджевого. Такий собі джентльмен на прізвище Найт відкрив школу для магів на Генріетта-стрит у Ковент-Ґардені. Сам м-р Найт магії не практикував і навіть не вдавав, що вміє це. У своїй рекламі він пропонував молодим джентльменам «ретельне вивчення теоретичної магії та англійської магічної історії за тими самими принципами, які сповідував Найясніший Маг, м-р Норрелл, під час настановлення свого Блискучого Учня, Джонатана Стрейнджа». М-р Ласеллз написав м-рові Найту гнівного листа, в якому заявив, що школа м-ра Найта не може сповідувати вищеозначені принципи, оскільки відомі вони лише м-ру Норреллу і м-ру Стрейнджу. Ласеллз погрожував м-рові Найту викриттям його шахрайства, якщо той негайно не розпустить свій заклад.
У відповідь м-р Найт склав якнайчемнішого листа, в якому просив дозволити йому не погодитись. За його словами, якраз навпаки, учительська система м-ра Норрелла добре відома. Він скерував увагу м-ра Ласеллза на сторінку 47 осіннього числа «Друзів англійської магії» за 1810 рік, де лорд Портісгед проголошував, що єдиною основою для освіти магів, яку схвалював м-р Норрелл, була система Френсіса Саттон-Ґроува. Називаючи себе палким шанувальником м-ра Норрелла, м-р Найт придбав був примірник трактату Саттон-Ґроува «De Generibus Artium Magicarum Anglorum» і ретельно його вивчив. Користуючись нагодою, він цікавився, чи не відмовить м-р Норрелл стати гостьовим викладачем школи і читати в ній лекції. М-р Найт мав намір навчати чотирьох молодих людей, але його засипали клопотаннями про навчання в школі і тепер він мусив орендувати додатковий будинок, щоб було де усіх розмістити, а також найняти більше вчителів на роботу. Він також планував організувати схожі школи в Баті, Честері та Ньюкаслі.
Гірше від шкіл були крамниці. Кілька закладів у Лондоні взялися торгувати приворотами, магічними дзеркалами й срібними тарелями, які, за словами виробників, були створені спеціально для показу видінь. М-р Норрелл робив усе що міг, аби спинити цю торгівлю, писав проти неї інвективи у «Друзях англійської магії», переконував редакторів усіх інших магічних видань, на які він мав хоч якийсь уплив, друкувати статті з поясненнями, що ніколи й ніде не існувало такої речі, як магічне дзеркало і що для магії з допомогою дзеркал (різновидів якої і так небагато, а м-р Норрелл не схвалював жодного) магам потрібні звичайні люстерка. Але магічний крам розлітався немов гарячі пиріжки — продавці тільки й встигали виставляти його на полицях. Дехто навіть став подумувати, чи не покинути звичайний для своїх магазинів товар і не перейти на торгівлю винятково магічними речами.
51
Сімейство на ймення Ґрейстіл
Джонатан Стрейндж — серові Волтеру Полу
Кампо Санта-Марія-Дзобеніго, Венеція
16 жовтня 1816 року
У Местрі ми залишили terra firma[328] на двох ґондолах. Міс Ґрейстіл із тітонькою мали попливти на одній, а ми з доктором — на іншій. Але чи моя італійська була плутаною, і ґондольєри не зрозуміли мене до пуття, чи коробки та валізи міс Ґрейстіл вимагали інакшого розташування — направду не знаю, — але сталося зовсім не так, як ми планували. Перша ґондола плавно вислизнула з лагуни з усіма Ґрейстілами, а я все ще лишився на березі. Доктор Ґрейстіл, вистромивши голову з човника, горланив щирі вибачення, поки сестра, яка, схоже, трохи побоювалася води, не затягнула його назад. Випадок цей хоч і був цілком дрібничковим, все ж засмутив мене і на кілька хвилин я зробився жертвою найхворобливіших страхів та видив. Я дивився на ґондолу, що лишилась. Знаю, багато вже мовилося про похоронний її вигляд — щось середнє між труною та човном. Але тоді мені думку спало дещо зовсім інше. Я збагнув, ґондола нагадує мені пофарбовані в чорне і чорними ж завісами прикрашені скриньки фокусників з мого дитинства. У такі скриньки лжечародії складали взяті у сільського люду носовички, монети та медальйони. Часом предмети зникали назавжди, через що чародій завжди неабияк побивався, «бо ж, сер, духи-фейрі — створіння легковажні та капосні». У кожної відомої мені в дитинстві няньки чи кухарки обов’язково була тітка, що знала жінку, сина двоюрідної сестри якої засунули в таку скриньку і більше ніколи не бачили. Коли я стояв на причалі в Местрі, то вжахнувся, уявивши, як Ґрейстіли прибудуть до Венеції та, зазирнувши до ґондоли, яка мала би доправити мене, нічого там не знайдуть. Думка ця так заволоділа моєю уявою, що кілька хвилин у голові не було нічого, крім неї, а в очах стояли сльози — що, певно, яскраво засвідчує, яким я зробився знервованим. Вельми смішно для чоловіка турбуватися тим, що він може зникнути. День хилився до вечора, ґондоли були чорними, як ніч, і такими само сумними, хоча небо сповнила найхолодніша та найблідавіша блакить. Стояла цілком безвітряна погода, і море було дзеркалом неба. Безкраї простори холодного світла розгорталися і над нами, і під нами. А місто, до якого ми наближалися, не освітлювали ані відблиски неба, ані мерехтіння лагуни, й воно здавалося нагромадженням тіней веж та шпилів, що стоять в осяяній воді й виблискують крихітними вогниками. Що ближче до Венеції ми підпливали, то більше траплялося усілякого сміття — трісок, жмутків сіна, помаранчевих шкурок та капустяних качанів. Я поглянув униз і на мить — лише на одну мить — помітив примарну руку. Утім, я справді повірив, що там, під товщею брудної води пливе жінка, яка намагається виринути на поверхню. Звісно, то була лише біла рукавичка, але страх мене сповнив неабиякий. Та нема чого хвилюватися за мене. Я собі маю добре заняття, працюю над другим томом «Літопису та чину», а вільний час переважно проводжу у товаристві Ґрейстілів. Ці люди вам би сподобались — вони веселі, незалежні та освічені. Зізнаюсь, я трохи дратуюся через відсутність звісток про те, як прийняли перший том. Я цілком певен, що на нього чекає справжній тріумф, — я точно знаю, що коли Н. прочитає мою книжку, то впаде додолу у нападі ревнощів з піною на губах, — але так хочеться, щоб хтось написав мені про це.
Джонатан Стрейндж — Джонові Маррі
Кампо Санта-Марія-Дзобеніґо, Венеція
27 жовтня 1816 року
…від вісьмох різних людей про те, що зробив Норрелл. О, я міг би розлютитися. Я міг би, наважуся сказати, змусити й себе, і своє перо до розлогої тиради — але для чого, зрештою? Я більше не буду слідувати забаганкам цього безсоромного людця. Я повернуся до Лондона на початку весни, як і планував, і тоді ми випустимо нове видання. Ми звернемося до адвокатів. Не він один має друзів. Хай пояснить у суді (якщо наважиться), чому він вирішив, ніби англійці — малі діти, яким не варто знати те, що знали їхні предки. А коли він знову посміє використати проти мене магію, то я відповім так само, і ми нарешті побачимо, хто насправді Найвеличніший Маг цієї Доби. Гадаю, містере Маррі, вам найліпше буде видрукувати значно більший наклад, ніж досі: про горезвісну Норреллову магію знають уже всі, тож переконаний, що люди захочуть поглянути на книгу, яка призвела до такого. До речі, перш, ніж ви друкуватимете нове видання, нам треба буде внести деякі правки. У книжку закралося кілька неприпустимих помилок. Шостий та сорок другий розділи геть погані…
Сер Волтер Поул — Джонатанові Стрейнджу
Гарлі-стріт, Лондон
1 листопада 1816 року
…Тітус Воткінс, що торгує книгами біля собору святого Павла, надрукував безглузду книженцію і видає її за втрачений Стрейнджів «Літопис і чин англійської магії». Лорд Портісгед каже, що половина тексту списана з Абсалома[329], а інша — цілковита дурниця. Портісгед гадає, що для вас образливіше, — Абсалом чи нісенітниця? Як добрий друг Портісгед, де тільки може, викриває цю підробку, але дуже багато людей вже повірили Воткінсу й він, без сумніву, на цьому добряче нажився. Я радий, що вам так подобається міс Ґрейстіл…
Джонатан Стрейндж — Джонові Маррі
Кампо Санта-Марія-Дзобеніґо, Венеція
16 листопада 1816 року
Мій любий Маррі,
Гадаю, вас потішить звістка, що хоча б частково знищення «Літопису і чину англійської магії» вийшло на добро — я замирився з лордом Байроном. Його милість нічого не знає про великі суперечності, які роздирають англійську магію надвоє, та йому й відверто байдуже до того. Але він вельми шанує книжки. Він розповів, що завжди сторожко пильнує, аби ваше надміру обережне перо, містере Маррі, не змінило ані рядка у його віршах чи не поставило замість викличного словечка якесь поважніше. Коли лорд Байрон почув, що за допомогою магії ворог автора стер з лиця землі цілу книгу, він так обурився, що годі й описати. Він надіслав мені довге послання, в якому кляне Норрелла останніми словами. З усіх листів, які я отримував з цієї прикрої нагоди, Байронів — мій улюблений. Жоден англієць не зрівняється з його милістю в мистецтві образ. Близько тижня тому він прибув до Венеції, і ми зустрілися у Флоріана[330]. Визнаю, я побоювався, що він приведе з собою цю пихату молоду особу, місис Клермонт, але вона, на щастя, так і не з’явилася. Вочевидь, лорд Байрон нещодавно порвав із нею стосунки[331]. Нашу нову дружбу скріпила любов до більярду. Я граю, коли міркую про магію, а він, коли пише вірші…
