Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 124)
— Чого? — перепитав м-р Маррі.
— Квіліфона, — пояснив Вільям Гедлі-Брайт. — У трактатах доктора Пейла повно апаратів для чарування. Здається, квіліфон — то ніби покруч сурми і двозубої виделки…
— …а згори в нього чотири металеві кулі, які постійно обертаються, — додав Генрі Пурфуа.
— Зрозуміло, — проказав м-р Маррі.
— На квіліфон піде забагато часу, — твердо заявив Том. — Мені здається, краще звернути увагу на профілаксис[323] де Чипа[324]. Він не потребує багато часу, і якщо його правильно накласти, то він стримає Норреллову магію на досить тривалий час і дасть нам змогу доправити звістку Стрейнджу.
Цієї миті відчинилися двері, і в крамницю зайшов неохайний на вигляд парубійко в шкіряному фартуху. Він трохи зніяковів від того, що погляди зусібіч звернулися до нього. Тому смикнувся, ледве вклонившися, передав Шеклтону клаптик паперу і хутко зник.
— Що там, Шеклтоне? — запитав м-р Маррі.
— Повідомлення з Темз-стрит. Там зазирнули до книжок. Вони всі порожні — на сторінках не лишилося ні слова. Мені шкода, містере Маррі, але «Літопису й чину англійської магії» більше не існує.
Вільям Гедлі-Брайт глибоко запхав руки в кишені й тихо присвиснув.
Спливали години, і невдовзі стало зрозуміло, що в обігу не збереглося жодного примірника Стрейнджевої книжки. Вільям Гедлі-Брайт і Генрі Пурфуа наполягали на тому, щоби викликати містера Норрелла на дуель, але їм пояснили, що м-р Норрелл — літній джентльмен, який рідко займається фізичними вправами, і його зроду не бачили ані з шаблею, ані з пістолем. І якщо його викличе на дуель чоловік у розквіті сил (чи навіть солдат), це за жодних обставин не назвуть ані відстоюванням справедливості, ані захистом честі. Гедлі-Брайт і Пурфуа прийняли цей довід із гідністю, та Пурфуа все одно не хотів здаватись і обвів кімнату сповненим надії поглядом, шукаючи персону настільки ж немічну, як і м-р Норрелл. Він довго розглядав Шеклтона.
Інші друзі Стрейнджа тимчасом висловлювали м-ру Маррі свої співчуття, а подекуди й давали волю гніву на м-ра Норрелла. Приїжджав лорд Портісгед і розповів, що листом повідомив м-ра Норрелла про кінець їхньої дружби, а Ласеллза — про свою відставку з посади редактора «Друзів англійської магії» та відмову від передплати.
— Відтак, джентльмени, — повідомив він учнів Стрейнджа, — я тепер належу винятково до вашої партії.
Стрейнджеві учні запевнили його милість, що він учинив правильно і ніколи про це не пошкодує.
О сьомій прибув Чилдермасс. Він зайшов у переповнену кімнату стриманий і спокійний, немовби переступив поріг церкви.
— Які ваші збитки, містере Маррі? — запитав він, дістав записник, взяв перо зі столу видавця та вмочив його в чорнило.
— Заберіть свого нотатника, містере Чилдермассе, — промовив м-р Маррі. — Мені не потрібні ваші гроші.
— Справді? Стережіться, сер. Ви надто піддаєтеся впливу цих джентльменів. Дехто з них іще молодий і не несе ніякої відповідальності ні за що… — Чилдермасс подарував холодний погляд трьом Стрейнджевим учням і кільком офіцерам в одностроях, що були тут же в кімнаті. — Інші й без того багаті, і сто фунтів доходу чи витрат їм однаково байдужі. — Тут Чилдермасс поглянув на лорда Портісгеда. — Але ви, містере Маррі, людина ділова, тому думати мусите по-діловому.
— Ха! — М-р Маррі схрестив руки на грудях й тріумфально поглянув на Чилдермасса єдиним здоровим оком. — Вам здалося, ніби я конче потребую коштів? Та ви помилилися. Цілий вечір друзі містера Стрейнджа пропонують мені гроші в кредит. Гадаю, мені би навіть вистачило почати все з нуля, якби в цьому була потреба! Та я хочу передати вами звістку для містера Норрелла. А саме: врешті-решт йому доведеться заплатити, але вже на наших умовах. Не його. І ми маємо намір змусити його оплатити нове видання. Він оплатить рекламу книжки свого суперника. Гадаю, це завдасть йому болю дошкульнішого, ніж будь-що інше.
— Звісно! Ну що ж, чекайте-чекайте, — сухо відказав Чилдермасс і розвернувся до дверей. Але завмер, розглядаючи килим, неначе сперечався сам із собою. — Скажу вам так. Книжку знищено не остаточно, що б ви собі не думали. Я розклав свої карти й запитав їх, чи лишилися якісь примірники. Карти говорять, що два. Один у Стрейнджа й один у Норрелла.
Весь наступний місяць у Лондоні тільки й говорили про дивовижу, вчинену м-ром Норреллом, щоправда думки містян поділилися: вони не могли погодитися, що гірше — шкідливість Стрейнджевої книжки, а чи злостивість м-ра Норрелла. Покупці, які втратили свої примірники, не тямилися з люті, і магу не вдалося поправити своєї репутації, хоча він відправив слуг до оселі кожного з ображених із гінеєю (вартістю книжки) та листом, де він пояснював причини, з яких повинен був змусити примірники щезнути. Чимало кого це образило ще більше, й вони негайно позверталися до своїх адвокатів, щоб ті подали на м-ра Норрелла в суд[325].
У вересні міністри повернулися в Лондон зі своїх заміських резиденцій, і цілком природно, що екстраординарна поведінка м-ра Норрелла стала однією з гарячих тем їхньої першої зустрічі.
— Коли ми тільки найняли містера Норрелла займатися магією від нашого імені, — заявив один із них, — то не надали йому права втручатися заклинаннями в приватне життя людей та їхню власність. Я навіть почасти шкодую, що ми так і не запровадили той магічний суд, про який він завжди торочить. Як там зветься?..
—
— Він же, певно, винен у якомусь магічному злочині?
— Звичайно! Але я не маю ані найменшої гадки, що то за злочин. Можливо, це відомо Джонові Чилдермассу, та я сумніваюся, що він нам скаже.
— Це не має ніякого значення. У загальних судах проти нього вже є кілька справ за крадіжку.
— Крадіжку! — здивовано повторив інший міністр. — Я приголомшений, що людину, яка так добре послужила своїй батьківщині, будуть судити за такий ниций злочин!
— Чому ж? — перепитав перший. — Він сам у всьому винний.
— Проблема полягає в тому, — спробував пояснити сер Волтер, — що на свій захист у суді він обов’язково щось скаже про природу англійської магії. А фахово заперечити йому не зможе ніхто, крім Стрейнджа. Думаю, нам варто зберігати терпіння й чекати, поки Стрейндж не повернеться.
— Звідси наступне питання, — втрутився інший міністр. — В Англії лише двоє магів. Як можна вирішити, хто з них має рацію? Хто винесе вирок про це?
Міністри збентежено перезирнулись.
І тільки лорд Ліверпуль, прем’єр-міністр, здавалося, зберігав незворушність.
— Пізнаємо їх, як і всіх інших людей, — проголосив він, — «по їхніх плодах»[326].
Запанувала тиша, і міністри замислилися про досадні плоди, якими вже розродився м-р Норрелл: гординю, крадіжку й злобу.
Дійшли згоди про таке: найперше, в приватному порядку, міністр внутрішніх справ переговорить із м-ром Ласеллзом та попросить його передати м-ру Норреллу, що прем’єр-міністр та всі інші міністри вкрай невдоволені його вчинками.
Нібито більше тут обговорювати було нічого, але міністри не могли перейти до іншої теми, не поласувавши дрібкою чуток. Усі вже знали, що м-ра Норрелла покинув лорд Портісгед. А сер Волтер поділився новиною про те, що Чилдермасс (який усе ще справляв враження тіні свого хазяїна) став дрейфувати в сторону від м-ра Норрелла і як незалежна особа завірив був зібрання друзів м-ра Стрейнджа в тому, що не всі примірники книжки знищено. Сер Волтер глибоко зітхнув:
— Ніяк не можу спекатися думки, що в багатьох відношеннях це найгірший знак з усіх. Норрелл і раніше погано розбирався в людях, і тепер його покинув Стрейндж, за ним — Джон Маррі і тепер от Портісгед. Якщо й Чилдермасс розсвариться із Норреллом, лишиться один Генрі Ласеллз.
Того вечора всі Стрейнджеві друзі сіли й написали йому сповнені гніву листи. До Італії пошта йтиме два тижні, але Стрейндж так часто переїжджав, що на його пошуки в листонош могло піти ще стільки ж часу. Спершу Стрейнджеві друзі були певні, що як тільки маг прочитає послання, то вмить вирушить додому, в Англію, розпалений люттю і готовий змагатися із Норреллом по судах та газетах. Проте вересень приніс їм звістку, яка змусила припустити, що повернення Стрейнджа доведеться ще почекати.
Поки маг подорожував у напрямку Італії, складалося враження, що він переважно в доброму гуморі. Його листи сповнювали веселі дурнички. От тільки з прибуттям на місце його настрій вельми змінився. Уперше після Арабеллиної смерті він не мав ніякої роботи, і його нічого не відволікало від думок про удівство. Стрейнджа нічого не звеселяло, і кілька тижнів складалося враження, ніби він знаходив хоч якусь розраду в постійних переїздах[327]. У вересні маг дістався Ґенуї. Це місто сподобалося йому трохи більше від інших, і він тут пробув майже тиждень. В його готель поселилася англійська родина. І хоча раніше він заявляв серу Волтеру, що має намір уникати товариства геть усіх англійців за кордоном, Стрейндж завів із ними знайомство. Вже скоро в Англію полетіли листи, сповнені похвал вихованості, розуму й доброті Ґрейстілів. Наприкінці тижня він подався у Болонью, але та його нічим не порадувала, тому маг незабаром повернувся в Ґеную, де прожив із Ґрейстілами до кінця місяця, коли вони всі гуртом вирішили їхати до Венеції.
Звісно, Стрейнджеві друзі дуже зраділи, що він знайшов собі таке приємне товариство, але їх не могли не заінтригувати згадки про доньку цього сімейства, юну й незаміжню, чиє товариство маг, схоже, цінував понад будь-яке інше. Одна й та сама думка одночасно вигулькнула в головах одразу кількох його друзів: а раптом Стрейндж знов ожениться? Вродлива молода дружина могла зцілити його похмурий настрій краще від усього іншого. І що найважливіше — вона могла відволікти його думки від темної бентежної магії, яку він, схоже, твердо вирішив пізнати.