Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 123)
— Так-так! Забудьте! — перебив його м-р Маррі. — Мій примірник зник! Гляньте! Він стояв ось тут, між «Дурничками» Ісаака д’Ізраелі[320] та «Еммою» міс Остін[321]. Бачте, ось лишилося навіть вільне місце, де я його залишив. Що ж це таке, Шеклтоне?
— Магія, — впевнено відповів Шеклтон. — Я вже трохи думав про це і вважаю, Ґрін має рацію. На ці книжки, як і на нас, накладено якесь закляття.
— Закляття! — Очі м-ра Маррі полізли з орбіт. — Певно, що так! Мені ще ніколи самому не доводилося мати справу з магією. Не сказав би, що мені кортить пережити це знову. Дуже химерні й незвичні відчуття. Звідки людині взяти знаття, що в таких випадках робити, коли все не так, як годиться?
— Що ж, — промовив Шеклтон, — на вашому місці, я би найперше спитав, як ідуть справи в інших книгарів, дізнався, чи не зникали в них книжки. Тоді ми принаймні знатимемо, наш це клопіт чи загальний.
Це здалося доброю порадою. Тож м-р Маррі й Шеклтон залишили в крамниці конторського хлопчину, а самі, вдягнувши капелюхи, вийшли надвір під дощ і вітер. Найближча книгарня була на Піккаділлі й належала Едвардсу й Скіттерінґу. На порозі довелося пригальмувати, випускаючи з дверей лакея в блакитній лівреї. У руках той ніс високий стіс книжок.
М-рові Маррі і сам лакей, і його ліврея здалися знайомими, але не встиг він над цим замислитись, як слугу вже наче вітром здуло.
Усередині вони заскочили м-ра Едвардса за серйозною розмовою з Джоном Чилдермассом. Коли з’явилися книгарі, м-р Едвардс озирнувся з винуватим виразом, а Чилдермасс поводився, як зазвичай.
— О, містере Маррі! Радий вас бачити, сер. Ви мене врятували від прогулянки під дощем.
— Що це коїться? — вимогливо звернувся до них м-р Маррі. — Що ви робите?
— Робимо? Просто містер Норрелл придбав декілька книг. От і все.
— Ха! Якщо ваш хазяїн надумав задушити книжку містера Стрейнджа в зародку та скупити всі її примірники, мушу вас розчарувати. Хоч містер Норрелл і вельми заможна людина, та навіть його статкам настане край, бо книжки я можу друкувати так швидко, як він спорожнятиме крамницю.
— Ні, — сказав Чилдермасс. — Не зможете.
М-р Маррі звернувся до м-ра Едвардса:
— Роберте, Роберте! Навіщо ти їм дозволяєш збиткуватися над собою?
— Пробачте, містере Маррі, — відповів сердешний м-р Едвардс, — але книжки постійно зникали. Я мусив повернути гроші понад тридцятьом людям. Мені загрожував величезний збиток. Аж ось нагодився містер Норрелл і запропонував викупити весь мій запас Стрейнджевої книжки за хорошу ціну, тому я…
— Хорошу ціну? — не витримав Шеклтон. — Хорошу? Що в ній, по-вашому, хорошого? Хто їх, по-вашому, закляв, щоб вони зникали?
— Чиста правда! — згодився м-р Маррі і, повернувшись до Чилдермасса, промовив: — Ви ж не будете заперечувати, що це все справа Норреллових рук?
— Ні-ні, навіть навпаки. Містер Норрелл залюбки визнає свою відповідальність. На це він має цілу низку причин і з радістю їх повідомить усім, хто воліє слухати.
— Що ж це за причини? — холодно поцікавився м-р Маррі.
— Смію припустити, все ті ж самі, — відповів Чилдермасс, чи не вперше уникаючи чужого погляду. — Він саме готує лист, у якому все пояснить.
— І гадаєте, я вдовольнюся тою відповіддю? Лист із вибаченнями?
— Вибаченнями? Боюся, якраз вибачень там буде небагато.
— Я поговорю зі своїм адвокатом, — промовив м-р Маррі. — Сьогодні же.
— Звичайно, поговоріть. На менше ми й не розраховували. Та хай там як, а містер Норрелл не хотів би, щоб ви через усе це втрачали гроші. Щойно ви надасте мені відомості, скільки вам коштував цілий наклад книжки містера Стрейнджа, я вповноважений виписати на ваше ім’я вексель для відшкодування всієї суми.
Це було несподівано. М-р Маррі розривався між бажанням нагрубити Чилдермассу та усвідомленням того, що м-р Норрелл позбавляв його грошей і мав би чесно їх відшкодувати.
Шеклтон крадькома тицьнув м-ра Маррі під ребро, щоби той не гарячкував.
— А як же мої прибутки? — запитав м-р Маррі, намагаючись виграти час.
— Ви хотіли б і це врахувати? Думаю, це справедливо. Я поговорю з містером Норреллом.
Чилдермасс відкланявся й покинув книгарню.
Ніяких причин баритися не було і в м-ра Маррі з Шеклтоном. Тільки вони ступили надвір, видавець звернувся до книгаря й промовив:
— Біжіть на Темз-стрит… — (На тамтешніх складах м-р Маррі зберігав свій товар.) — …і з’ясуйте, чи лишилась хоч одна книжка містера Стрейнджа. Джексонові на слово не вірте. Нехай покаже, ви маєте все побачити на власні очі. Скажіть, я велів усе перелічити, а за годину чекаю повний звіт.
Коли м-р Маррі повернувся на Албермарл-стрит, то застав у крамниці трьох молодих людей, які тинялися по ній без діла. Забачивши власника, вони вмить позакривали книжки, оточили його і заговорили водночас. Природно, м-р Маррі припустив, що вони прийшли в тій же справі, що й м-р Ґрін, і позаяк двоє з відвідувачів були дуже високі, і всі троє — обурені, він занервував та подав знак конторському хлопчині, щоб той біг по допомогу. Хлопчина навіть не зрушив із місця: він із незвичною для себе цікавістю спостерігав, як розгортаються події.
Молоді люди видавали розлючені крики, як-от «Останній мерзотник!» і «Негідний паскудник!», від яких м-р Маррі бентежився тільки сильніше. За якусь мить книгопродавець нарешті збагнув, що адресовано ці знущання не йому, а м-ру Норреллу.
— Перепрошую, джентльмени, — промовив він, — якщо вам не завдасть великого клопоту, не могли би ви власкавити мене хоч якимсь поясненням, хто ви такі.
Молоді люди здивувалися. Їм здавалося, все ж таки їх знають трохи краще. Вони представились. Це були троє наказних спудеїв Стрейнджа: Генрі Пурфуа, Вільям Гедлі-Брайт і Том Леві.
Генрі Пурфуа і Вільям Гедлі-Брайт були високі й вродливі, а Том Леві — дрібний і субтильний, з чорною чуприною та очима. Як вище вже мовилося, перші належали до високородної англійської аристократії, а от пращури Тома, колишнього вчителя танців, усі були родом з гебреїв. На щастя, ні Гедлі-Брайт, ні Пурфуа не переймалися ні рангами, ні походженням. Вони знали, що Том найбільш обдарований поміж них, покладалися на його думку в усіх питаннях магічної науки, а також, як не рахувати звертання до нього на ім’я (тоді, як він їх називав лише «містер Пурфуа» і «містер Гедлі-Брайт») та очікувань, що він попідбирає всі забуті ними книжки, ставились до нього як до рівні.
— Ми не можемо сидіти склавши руки поки цей мерзотник, ця потвора нищить шедевр містера Стрейнджа! — заявив Генрі Пурфуа. — Дайте нам якесь завдання, містере Маррі! Більшого ми не просимо!
— І якби це завдання дозволяло ненароком проштрикнути містера Норрелла гострою шаблею, то ціни б йому не було, — додав Вільям Гедлі-Брайт.
— Може хтось із вас рушити за містером Стрейнджем і вернути його назад? — запитав м-р Маррі.
— Аякже! У нас для цього є Гедлі-Брайт! — проголосив Генрі Пурфуа. — Він же колись служив ад’ютантом герцога під Ватерлоо. І найбільше в світі любить ганяти верхи на карколомній швидкості.
— Вам відомо, куди вирушив містер Стрейндж? — запитав Том Леві.
— Два тижні тому він був у Женеві, — відповів м-р Маррі. — Сьогодні вранці я одержав від нього листа. Можливо, він досі там. Або вже вирушив до Італії.
Відчинилися двері, і всередину зайшов Шеклтон, перука якого вкрилася краплями, ніби численними скляними намистинками.
— Усе гаразд, — заявив він з порога м-ру Маррі. — Усі книжки в тюках.
— Ви їх бачили на власні очі?
— Звісно. Смію припустити, навіть у магічний спосіб не так легко змусити щезнуть десять тисяч книжок.
— Мені би вашого оптимізму, — проказав Том Леві. — Перепрошую, містере Маррі, та все, що я чув про містера Норрелла, доводить, що він не покладатиме рук, поки справу не буде зроблено. В нас немає часу ждати на повернення містера Стрейнджа.
Шеклтон здивовано озирнувся на людину, яка так упевнено говорила про магічні справи.
М-р Маррі поквапно представив йому трьох учнів Стрейнджа.
— Як ви гадаєте, скільки ми маємо часу? — поцікавився він у Тома.
— День? Щонайбільше, два. Скільки б не було, до повернення містера Стрейнджа ми не дотягнемо. Думаю, містере Маррі, ви повинні доручити це нам, а ми вже спробуємо щось вичаклувати супроти Норреллової магії.
— А такі закляття існують? — М-р Маррі з сумнівом подивився на магів-новачків.
— О, сотні! — відповів Генрі Пурфуа.
— І вони вам відомі? — запитав м-р Маррі.
— Нам відомо
— А як щодо отієї Пейлової чаровницької штуки, як там її? — запитав Генрі Пурфуа.
— Я зрозумів, про що йдеться, — закивав Вільям Гедлі-Брайт.
— Це дуже сильний засіб доктора Пейла, — пояснив Генрі Пурфуа м-ру Маррі. — З його допомогою закляття можна обернути проти того, хто його наклав. Почнуть зникати книжки в самого містера Норрелла, або ж їхні сторінки спорожніють! Зрештою, саме на це він і заслуговує!
— Не думаю, що містер Стрейндж зрадіє, коли, повернувшись додому, дізнається, що ми знищили найціннішу магічну книгозбірню в усій Англії, — проказав Том. — Крім того, Пейлові віддзеркалення та захист потребують квіліфона[322].