Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 127)
Стрейндж виявив, що сервант вологий і запліснявілий, а тому не чіпав його й поскладав книжки та папери стосами на підлозі. Проте з дерев’яною фігуркою він подружився і, працюючи, часом звертався до неї із питаннями на кшталт «А ти якої думки?», «Донкастер чи Беласіс? Що запропонуєш?»[334] чи «Ну, і? Ти його бачиш? Я — ні», а іноді, впадаючи у відчай, кричав: «Та ти можеш помовчати?».
Стрейндж витягнув папірець, на якому нашкрябав закляття. Поворушив губами, як те завжди роблять маги, промовляючи чарівні слова. Завершивши, він роззирнувся кімнатою, немовби трохи сподівався побачити ще когось. Та кого б він не хотів побачити, кімната лишалася порожня. Стрейндж зітхнув, зім’яв закляття в кульку й жбурнув у дерев’яну фігурку. Потім витягнув інший аркуш паперу, зробив кілька нотаток, зазирнув у книжку, підняв з підлоги перший папірець, розрівняв його, повивчав із пів години, постійно смикаючи себе за волосся, а тоді знову зібгав папірець і викинув його у вікно.
Десь удалині задзеленчав дзвін. Похмуре, самотнє відлуння навіювало кожному, хто чув його, думки про покинуті краї, темні небеса й пустища. Певно, щось таке спало на думку й Стрейнджеві, адже він відволікся, припинив працювати і визирнув із вікна, наче хотів пересвідчитися, що Венеція не обернулася на порожню, мовчазну руїну. Та надворі панували звичні метушня й гамір. Сонячні промені вигравали на синій воді. На площі юрмилися люди: венеційські дами йшли до Санта-Марії-Дзобеніґо, пліч-о-пліч крокували австрійські солдати, роззираючись навкруги, власники крамничок нахвалювали свій товар, вуличні хлопчиська чубилися й випрошували милостиню, а коти рушали у своїх таємних справах.
Стрейдж повернувся до роботи. Зняв сурдут і засукав рукави сорочки. Потім вийшов з кімнати й повернувся з ножем і невеликою білою посудиною. Він легенько різонув ножем по руці — й пішла кров. Поставив на стіл посудину, націдив туди крові й зазирнув, ніби перевіряв, чи достатньо. Однак втрата крові вплинула на мага сильніше, ніж він гадав, і в мить слабкості Стрейндж ударив по столу, скинувши миску додолу. Маг вилаявся італійською (дуже вдатна мова для лайки) і роззирнувся, шукаючи, чим би витерти кров.
Неподалік на столі лежав згорнутий шматок білої матерії. То була нічна сорочка, яку Арабелла пошила в перші роки їхнього шлюбу. Не розуміючи, що то, Стрейндж потягнувся до сорочки. Він майже схопив її, аж тут із тіні вийшов Стівен Блек і подав йому ганчірку. Свій рух Стівен супроводив легким напівпоклоном — друга натура добре вишколеного слуги. Стрейндж узяв ганчірку й почав витирати кров (безрезультатно), проте зовсім не помітив Стівенової присутності. Стівен підняв нічну сорочку, розрівняв згини й охайно склав її на стільці в кутку.
Стрейндж упав у крісло, вдарився порізаною рукою об край столу, знову вилаявся і сховав обличчя у долоні.
— Та що ж він узагалі намагається зробити? — пошепки запитав Стівен Блек.
— О, він намагається викликати мене! — заявив джентльмен із будяковим волоссям. — Він хоче поставити мені купу запитань про магію! Утім, любий Стівене, можна й не шепотіти. Він тебе не чує і не бачить. Які ж вони кумедні, ці англійські маги! Усе ходять колами. Коли він намагається отак чарувати, то ніби сідає їсти вечерю, вдягнувши сурдут задом наперед, зав’язавши очі й начепивши відро на голову! Ти коли-небудь бачив, аби я робив такі дурниці? Пускав собі кров і шкрябав слова на папері? Коли я бажаю щось зробити, то просто звертаюся до повітря — чи до каміння — чи сонячного проміння — чи до моря — або ще до чогось і чемно прошу мені допомогти. А оскільки я уклав угоди з цим потужними силами ще тисячі років тому, вони радо виконають усе, про що б я не просив.
— Розумію, — мовив Стівен. — І все ж, яким би нетямущим не був цей маг, йому вдалося досягти успіху. Зрештою, ви ж тут, сер.
— Так, мушу визнати, — роздратовано відповів джентльмен. — Утім, це геть не скасовує, що магія, з допомогою якої мене сюди викликано, груба й незграбна! Та і яка йому з того користь? Ніякої! Я вирішив йому не показуватися, а він не знає жодних чарів, які би змусили мене це зробити. Стівене! Хутко! Перегорни сторінки он тієї книжки! У кімнаті немає протягу, і це його, певно, спантеличить. Ха! Ти поглянь, як він витріщається! Він підозрює, що ми тут, але не бачить нас! Ха-ха! Як же він розлютився! А вщипни-но його добре за шию! Він подумає, що це комар!
52
Стара дама з Каннареджо
Якийсь час перед тим, як д-р Ґрейстіл покинув Англію, він одержав листа від шотландського друга, який уклінно просив, щоб у разі, коли подорож заведе його аж у Венецію, він неодмінно відвідав одну літню даму, яка там мешкає. За словами шотландського друга, це варто зробити хоча би з доброчинності: колись багата, зараз ця старенька дуже бідувала. Д-р Ґрейстіл подумав, що напевно знає, про кого йдеться, і згадав про її химерний, мішаний родовід: чи то наполовину шотландський, наполовину іспанський, чи то ірландсько-гебрейський.
Д-р Ґрейстіл ніколи не відмовлявся від наміру провідати її, але… заїзди, карети, несподівані переміни планів — й, у Венеції він раптом з’ясував, що лист десь загубився, а його зміст він пам’ятав досить туманно. Ніде не збереглося навіть імені старенької дами — лише куций клаптик паперу із вказівкою, де її шукати.
Тітонька Ґрейстіл заявила, що за таких скрутних обставин старенькій дамі найліпше буде заздалегідь послати листа з проханням дозволу провідати її. Хоча безсумнівно, додала вона, те, що вони не знають її імені, здаватиметься дуже дивним і виставить їх усіх у невигідному світлі — мовляв, які ж легковажні ці люди. Д-р Ґрейстіл занервував і довго й ображено сопів та метушився, проте кращого плану не придумав, тому вони негайно склали потрібну записку й хазяйкою передали старенькій дамі.
Тоді сталася перша чудасія, бо їхня хазяйка, прочитавши вказівки на адресу дами, насупилася і з причин, яких д-ру Ґрейстілу не вдалося зрозуміти, відправила записку своєму зятю на острів Джудекка.
За кілька днів цей самий зять — елегантний невисокий венеційський адвокат — особисто зустрівся з д-ром Ґрейстілом і повідомив, що передав записку, як д-р Ґрейстіл і просив, але йому варто знати, що дама мешкає в тій частині міста, яка зветься Каннареджо, — в єврейському гетто. Записку передали особисто в руки поштивому гебрейському джентльмену, але ніякої відповіді не надійшло. Що мав намір далі робити д-р Ґрейстіл? Низенький венеційський адвокат радий був послужити д-р Ґрейстілу в будь-який прийнятний для нього спосіб.
Пізно пополудні міс Ґрейстіл, тітонька Ґрейстіл, д-р Ґрейстіл та адвокат (на ім’я синьйор Тозетті) пливли містом у ґондолі — по тій частині, що зветься на честь святого Марка, де жінки й чоловіки готувалися до вечірніх розваг, — проминаючи причал біля Санта-Марія-Дзобеніґо, де міс Ґрейстіл озирнулася, задивившись на свічку у віконці, яке могло належати Джонатану Стрейнджу, — проминаючи Ріальто, де тітонька Ґрейстіл заходилася цокати язиком і зітхати, нарікаючи на зграйки босоногих дітей, яким би не завадило взутись.
Вони покинули ґондолу в Ґетто-Нуово. Навіть на тлі старої та химерної архітектури Венеції тутешні будинки здавалися древніми й химородними, ніби чудернацькість і старожитність були єдиним доступним крамом для місцевих торговців, так що з них і спорудили житло. Меланхолійні вулиці Венеції відрізнялися тут особливим характером, неначе єврейська та ґойська зажура готуються за різними рецептами. Все навколо виглядало дуже просто, і навіть двері, в які постукав синьйор Тозетті, були досить темними й скромними, щоб зійти за вхід до будинку зібрань англійських квакерів.
Відчинив слуга, гості пройшли в темні покої, обшиті пересохлими, старими на вигляд дерев’яними панелями, що пахли нічим іншим як морем.
Із кімнати далі вели ледве прочинені двері. Зі свого місця д-р Ґрейстіл бачив старовинні пошарпані книжки в тонких шкіряних оправах, срібні канделябри зі значно більшою кількістю свічок, ніж прийнято в Англії, та загадкові коробочки з полірованого дерева, певно, якось пов’язані з релігією гебрейського джентльмена. На стіні, похнюпившись, так що обличчя зовсім не було видно, висіла лялька чи маріонетка розміром зі справжнього чоловіка, з велетенськими долонями й ступнями, але вбрана, як жінка.
Слуга вислизнув у ці двері поговорити з хазяїном. Д-р Ґрейстіл шепнув сестрі, що слуга справляє пристойне враження. Так, відповіла йому тітонька Ґрейстіл, за винятком того, що той не носить сурдута. Також тітонька Ґрейстіл відзначила, що, за її спостереженнями, слуги-чоловіки інколи виходять до гостей у самій сорочці, й тим частіше це трапляється, коли вони служать в неодружених хазяїв, котрі забувають боротися з такою звичкою. Причини цього тітонька Ґрейстіл збагнути не могла. Вона припустила, що гебрейський джентльмен — удівець.
— О! — вигукнув д-р Ґрейстіл, зазираючи в дверну шпарину. — Ми перебили йому вечерю.
Солідний гебрейський джентльмен був убраний в довгий, запилюжений чорний сурдут, мав густу кучеряву бороду зозулястої барви і чорну ярмулку на маківці. Він сидів за довгим столом, засланим білосніжною скатертиною, чималий край якої джентльмен заткнув собі за пазуху замість серветки.