Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 128)

Тітонька Ґрейстіл обурилася тим, що д-р Ґрейстіл підглядає і шпигує через дверні щілини, і спробувала припинити це неподобство, ткнувши брата парасолькою в бік. Однак д-р Ґрейстіл приїхав, аби якнайкраще роздивитися Італію, і не розумів, чому треба зробити виняток для особистих апартаментів гебрейського джентльмена.

Останній, схоже, не планував переривати свою трапезу заради казна-якої англійської сім’ї і, здається, саме напучував слугу, що і як сказати гостям.

Слуга повернувся в кімнату й переговорив із синьйором Тозетті, а той низько вклонився тітоньці Ґрейстіл і пояснив, що потрібна їм дама зветься Дельґадо і вона живе на останньому поверху цього будинку. Синьйора Тозетті дещо роздратувало небажання слуг гебрейського джентльмена провести їх нагору до старенької та повідомити про їхній візит, проте, як він зауважив, такі зухвалі авантюристи й шукачі пригод безсумнівно можуть і самотужки знайти верхній поверх.

Д-р Ґрейстіл і синьйор Тозетті взяли по свічці. Сходи звивалися кудись у темряву. Гості проминули чимало дверей — усі, хоча й величні на вигляд, водночас якісь приземкуваті. Оскільки будинки в гетто, які давали притулок багатьом людям, пнулися під саме небо й мали стільки поверхів, скільки власники ризикували нагромадити один на одного. Платити доводилось висотою стелі, якої дещо бракувало. Спершу прибулі чули за дверима якісь розмови, потім — сумну пісню незрозумілою мовою, що її виводив чоловічий голос. Далі були відчинені двері, з темряви яких тягло холодним затхлим духом. Аж урешті англійці опинились перед потрібними, зачиненими, дверима. На стук ніхто не відповів. Вони гукнули, що прийшли у справах до місис Дельґадо. Ніякої відповіді. Після чого, заявивши, що нерозумно, здолавши таку відстань, розвернутися й просто піти геть, тітонька Ґрейстіл спонукала чоловіків штовхнути двері й зайти.

Кімната — насправді, просто мансарда — зазнала усіх прикрощів похилого віку та крайнього зубожіння. Все тут було поламаним, надщербленим або порваним. Усі кольори повигорали, потьмяніли або посіріли після невідомих змін. Надвечірнє повітря проникало всередину крізь єдине прочинене віконце, в якому виднівся місяць, хоч і дивно, що його чистий білий лик і пальці власкавили своєю появою таку малу брудну комірчину.

Та не це стривожило д-ра Ґрейстіла, не це змусило його смикнути нашийну хустину, то бліднути, то червоніти, хапаючи ротом повітря. Понад усе на світі він не терпів котів, а їх у комірчині виявилася незліченна кількість.

Посередині моря котів на вкритому пилом дерев’яному стільці сиділа худюща людина. І, як сказав синьйор Тозетті, Ґрейстілам пощастило, що вони такі зухвалі авантюристи й шукачі пригод, бо сам вигляд місис Дельґадо неодмінно вразив би до глибини душі осіб зі слабшими нервами. Попри те, що сиділа вона дуже рівно (зі сторони навіть здавалося, наче вона нашорошилась в якомусь очікуванні), роки лишили на ній стільки потворних знаків, що дама почала втрачати людську подобу, а натомість прибирала схожості з іншими живими істотами. Складені на колінах руки, щедро помережані старечими плямами, скидалися на дві риби. Біла, майже прозора шкіра, тонка й зморшкувата, наче павутиння, вкрита синіми вузликами вен, свідчила про поважні літа хазяйки.

Вона не піднялася при появі гостей і навіть нічим не виказала, що взагалі їх помітила. Може, вона просто не почула їх. Хоча в кімнаті було тихо, однак тиша в помешканні з півсотнею котів — дуже особлива, як ніби п’ятдесят тихих комірчин нагромадили одна на одну.

Ґрейстіли та синьйор Тозетті, люди практичні, посідали в жахливій комірчині, а тітонька Ґрейстіл, яку ніколи не залишали добра усмішка й турбота, щоб усім навколо було зручно й приємно, звернулася до старої дами:

— Сподіваюся, моя люба місис Дельґадо, ви нам пробачите це вторгнення, але ми з племінницею маємо за честь нанести вам візит.

Тітонька Ґрейстіл зробила паузу, аби стара дама мала змогу відповісти, але та змовчала.

— У вас тут таке чудове, таке свіже повітря, мем! Моя люба подруга, міс Вайлсміт, теж завела собі помешкання під дахом, у крихітній кімнатці в будинку на Квінс-сквер у Баті — дуже схожій на вашу, місис Дельґадо, — так от, вона запевняє, що влітку нізащо не обміняла би цю кімнатку на найліпші апартаменти в місті. Адже її обвіває легіт, недоступний нікому іншому, і в кімнатці завжди свіжо, тоді як багатії давляться від задухи в своїх апартаментах. У неї завжди так охайно й прибрано, і все потрібне завжди напохваті. Єдине її нарікання — на дівчину по сусідству, котра повсякчас виставляє на сходи свої гарячі чайники. А випадково зачепитися за них ногою — як ви прекрасно знаєте, місис Дельґадо, — не велике задоволення. У вас бувають такі неприємні пригоди на сходах, мем?

Відповіддю знову була тільки тиша. Вірніше, минуло кілька секунд, сповнених дихання п’ятдесятьох котів.

Д-р Ґрейстіл промокнув хустиною лоба й трохи посовався.

— Мем, — почав він, — ми завітали на особливе прохання містера Джона Маккіна з Абердінширу. Він не хоче, щоб ви його забували, сподівається, що у вас усе гаразд, і зичить вам здоров’я.

Д-р Ґрейстіл говорив голосніше, ніж зазвичай, бо запідозрив, що стара дама глуха, але нічого цим не добився, хіба що потурбував деяких котів, які раптом стали скрадатися кімнатою, тертися одне об одного та пускати снопи іскор у присмерк. На спинку крісла, де сидів д-р Ґрейстіл, звідкілясь упав чорний кіт і пройшовся нею, немов канатоходець.

Отямившись, д-р Ґрейстіл запитав:

— Що нам зволите переказати про ваші стан і здоров’я містеру Маккіну, мем?

Стара дама не відповіла.

Наступною спробувала щастя міс Ґрейстіл:

— Я рада, мем, — сказала вона, — бачити вас в оточенні добрих друзів. Вочевидь, вони ваша велика розрада. А ця медової масті кицька біля ваших ніг — яка ж вона вишукана! Так делікатно вмивається! Як її звуть?

Стара дама нічого не сказала.

Побачивши прохання в очах д-ра Ґрейстіла, низенький венеційський адвокат узявся переповідати все сказане італійською. Але нічого не відбулося, хіба що раніше стара дама дивилася на відвідувачів, а тепер прикипіла поглядом до великого сірого кота, який, своєю чергою, дивився на білого кота, який, своєю чергою, витріщався на місяць.

— Скажіть, я приніс їй гроші, — звернувся до адвоката д-р Ґрейстіл. — Скажіть, це дарунок від імені Джона Маккіна. Скажіть, мені не треба подяк… — і лікар так завзято помахав рукою, ніби слава щедрого дарувальника скидалася на докучливого комара, якого він завбачливо намагався позбутись.

— Містере Тозетті, — озвалася й тітонька Ґрейстіл, — вам зле. Ви сполотніли, сер. Хочете склянку води? Я впевнена, що місис Дельґадо не пошкодує вам склянки води.

— Ні, мадаміна Ґрейстіл, мені не зле. Мені… — Синьйор Тозетті крутив головою навсібіч, намагаючись підібрати потрібне йому слово. — …страшно, — прошепотів він.

— Страшно? — прошепотів у відповідь д-р Ґрейстіл. — Чому? Від чого?

— А, синьйоре дотторе, це жахливе місце! — пошепки правив далі італієць, переляканим поглядом водячи по кімнаті. Він дивився то на одного з котів, що вилизував лапу й готувався вмиватись, то на стару даму, неначе готовий був побачити, як те саме виконає і вона.

Міс Ґрейстіл прошепотіла, що, надумавшися засвідчити місис Дельґадо свою увагу, вони прийшли великим товариством і зненацька об’явились на її порозі. Цілком очевидно, що вони — її перші гості за багато років. То хіба варто дивуватися невеличкому потьмаренню її розуму?! Не варто її судити строго!

— Ох, Флоронько! — прошепотіла тітонька Ґрейстіл. — Подумати тільки! Збувати рік за роком без найменшого товариства!

Д-ру Ґрейстілу видалося сміхотворним, що вони перешіптуються у такій маленькій кімнатці, де стара дама сидить заледве в трьох футах од них. Не знаючи, що ще можна зробити, він почав дратуватись через своїх супутників і наштовхнув сестру й доньку на думку, що найліпше буде усім їм зараз піти.

Тітонька Ґрейстіл наполягла, що попрощатися зі старою дамою треба ретельно й люблячи, пообіцявши, що вони повернуться, щойно їй стане краще, а це — сподівалася тітонька Ґрейстіл — трапиться зовсім скоро.

Уже за порогом вони озирнулись. Тієї самої миті на підвіконні з’явився новий кіт із чимось задубілим та наїжаченим у пащі — начебто з дохлою пташкою. Стара дама радісно скрикнула і вискочила зі свого крісла з несподіваною спритністю. Світ іще не чув такого химерного крику, який менше всього нагадував людську мову. Синьйор Тозетті теж перелякано заволав і зачинив двері, сховавши від очей Ґрейстілів те, що стара дама зібралася робити далі[335].

53

Маленька мертва сіра мишка

Наступного вечора Ґрейстіли та Стрейндж вечеряли в кімнаті, де було надзвичайно романтично, а венеційський присмерк та венеційська пишність принадно перемішалися. Потерта та розтріскана мармурова підлога мінилася усіма барвами венеційської зими. Голова тітоньки Ґрейстіл у чепурному білому чепчику виділялася на тлі величезних темних дверей, які виднілися позад неї. Вкриті похмурим різьбленням, вони нагадували надгробок у зловісних тінях. На стінах лишилися привиди фресок, написані привидами фарб, що прославляли старовинний венеційській рід, чий останній нащадок потонув багато років тому. Нинішні власники були бідними, як церковні миші, і за багато років так і не спромоглися полагодити дім. На вулиці дощило й, що найдивніше, всередині також: звідкись із кімнати долинав тоскний плюскіт води об меблі та підлогу. Але Ґрейстіли не збирались ані журитись, ані відмовлятися від вечері через такі дрібниці. Вони розігнали цвинтарні тіні яскравим сяйвом свічок, а дріботіння дощу заглушили сміхом та розмовами. Той закут кімнати, де вони сиділи, осяяла бадьора англійськість.